80 років тому напередодні християнського празника Благовіщення Господнього – 5 квітня 1944 р. – у Старому Мізуні неподалік селища Вигода відбулися трагічні події, які й досі нащадки називають «кривавим Благовіщенням», оскільки саме 7 квітня названого року ховали загиблих того дня на сільському цвинтарі. Тоді від рук фашистських прислужників – угорських загарбників загинуло, за попередніми даними, 126 мирних людей.

Отож з нагоди сумних роковин за ініціативою Долинської районної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка в селі вшанували пам’ять про безневинних жертв угорських карателів: на старому цвинтарі в урочищі «Оболоня», де поховані спалені чи розстріляні жителі села й околиць, встановили й освятили величний дерев’яний хрест і чорну мармурову стелу з іменами невинно убієнних мирних людей.

В урочистостях взяли участь голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю Богдан Павликівський та голова обласної організації Всеукраїнського об`єднання ветеранів Василь Сав’юк. А відкрили пам’ятний знак голова Всеукраїнського братства ОУН-УПА імені генерал-хорунжого Романа Шухевича, член правління обласної організації ВУТ «Просвіта» Богдан Борович, син легендарного командира УПА Василя Андрусяка («Різуна») Василь Андрусяк та правнуки загиблих старомізунців – зокрема житель села вчитель місцевого ліцею Максим Грушаник…

– Каральну акцію здійснили військовослужбовці добре оснащеної угорської спецчастини німецької армії, – розповів начальник відділу освіти, молоді і спорту Вигодської селищної ради територіальної громади й заступник голови Долинського районного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Віталій Олійник. – Село солдати палили, а тих, хто рятувався втечею, нещадно розстрілювали. Не жаліли ні дорослих, ні дітей. Розповідають, що попервах підрозділ угорців рухався з Вишківського перевалу через село Мислівку, щоб зупинитися на постій у Новому Мізуні. Цей загін привернув увагу вояків УПА, адже мав добре озброєння, медичне й технічне забезпечення. Українські патріоти дали бій загарбникам та роззброїли їх. Тож угорська каральна акція, за переказами, була своєрідною помстою окупантів. Вони, дочекавшись підкріплення, оточили село…

Наразі точно встановлено й викарбувано на новозбудованій стелі на старому цвинтарі села імена 72 убієнних. Серед розстріляних – і місцевий парох о. Євген Гаврилюк.

Ідея спорудити на цвинтарі, де у братській могилі покояться убієнні старомізунці, пам’ятний знак про трагедію належить активним просвітянам і уродженцям Старого Мізуня братам Мельникам – Богданові, який нині мешкає у Львові, і Тарасові, який живе у рідному селі. Вони звернулися до мене по допомогу й сприяння, й ми разом утілили в життя цей задум. На цвинтарі відбулися панахида з участю священників і парафіян двох конфесій, а відтак віче-реквієм...

– Та трагедія в нашому селі – це, на мою думку, частково забута сторінка української героїчної й водночас гіркої історії. В Україні боротьба за незалежність й досі триває. І не тільки з російськими загарбниками. Адже добре бачимо, як по-різному поводяться не лише наші найближчі держави-сусіди, а й, власне, українці в Україні.

Нашу ідею про відкриття пам’ятного знака у Старому Мізуні і до його відкриття, й опісля сприймали та сприймають неоднозначно. Іронізують, мовляв, а де були влада і брати Мельники упродовж усіх років Незалежності? Але я переконаний, що ми зробили добру просвітницьку справу. Хочемо, щоб сучасне покоління українців глибоко усвідомило, що нині відбувається в Україні.

Якось одна молода й освічена людина, яка обіймає у нашій територіальній громаді поважну посаду, – не хочу озвучувати прізвище, – замість того, щоб підтримати й допомогти у добрій справі, вразила мене, сказавши: «То ваше покоління привезло війну в Україну...». До чого я це кажу? Тому що – ще раз наголошу – нині боротьба триває, і не тільки в окопах на фронті. Вороги були і тепер їх не бракує серед нас, тож треба бути пильними.

Щороку у Старому Мізуні вшановують пам’ять про загиблих під час каральної угорської акції. На жаль, і досі точно невідомо, скільки їх полягло тоді. Бо шестеро було із сусіднього села Кропивника, п’ятеро – з Пшеничника, один – із Підбережа біля Болехова...

А о. Є. Гаврилюка стратили далеко від рідного села. Отець був у рясі, тож убивці добре бачили, кого позбавляють життя. Список імен загиблих на стелі, образно кажучи, відкритий. На щастя, з моєї родин тоді не загинув ніхто. А про те пекло напередодні Благовіщення я знаю з переказів, зі спогадів моїх батьків і односельців.

Принагідно ми дуже вдячні за належну підтримку в реалізації задуму народному депутатові Олександру Матусевичу, депутатам обласної ради Богданові Ленігевичу й Назарію Іваніву, деяким місцевим представникам селищної влади, зокрема Віталію Олійнику, а також підприємцям Ігореві Сові й Романові Павловичу, старомізунській громаді, комунальникам...

Шість років тому Тарас Мельник особисто передав матеріали про перебіг угорської каральної акції у Старому Мізуні тодішньому директору Українського інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу.

Старий сільський цвинтар у Старому Мізуні щороку у квітні біліє від розмаїття нарцисів – перших після зими і найбільше після троянд оспіваних квітів. Ними усіяні всі цвинтарні поховання. Кажуть, що це така давня сільська традиція – саме нарциси висаджувати на могилах своїх рідних. Дуже помітно, що старе кладовище причепурювали – викошували трави, вирізали кущі тощо. Як нам пояснили В. Олійник і спеціаліст ЦНАП Роман Грушаник, перед відкриттям пам’ятного знака для наведення ладу на кладовищі добре попрацювали і представники громади, і селищні комунальні служби. Братська могила, в якій поховано загиблих під час угорської каральної акції, на вигляд нетрадиційна – замість високого земляного насипу й березового хреста тут багато ніби нарізаних однакових окремих гробівців. Новозбудований пам’ятний знак на цвинтарі видно здалеку – у затінку старезної модрини вивищується високим дерев’яним хрестом. А поряд видніється чорна стела з прізвищами загиблих односельців, увінчана чорним хрестом. Як книжка болю та скорботи.

Р. Грушаник пригадує, що його мама щороку пекла хліби і казала: «То на акцію...». Люди у селі упродовж 80 років пам’ятали про трагічні події 5 квітня 1944-го – священники відправляли панахиди, а селяни молилися за невинно убієнних односельців.

– Для мене події угорської каральної акції, – розповідає пан Роман, – і справді, як пише завідувачка сільської бібліотеки Ольга Гладич, наче «історія, що промовляє до серця», бо тоді загинув мій дід Федір Грушаник. Він працював лісником у Вигодському лісгоспі і мав обхід на території села Сеничів. Баба моя розповідала, що того трагічного дня дід їхав на роботу і натрапив на угорських вояків. Його разом з о. Є. Гаврилюком і ще одним чоловіком на прізвище Шутка із Пшеничника загарбники розстріляли біля Мислівки і там прикопали. Як вони там разом появилися? Важко сказати, бо пароха нашого заарештували у Старому Мізуні біля дзвіниці.

Діда моя бабуся відшукала аж через шість тижнів – хтось підказав. Угорці відтак дали дозвіл на розшук. Спочатку бабуся знайшла та розкопала тіло священника, а згодом – дідуся й того чоловіка. На тому місці є хрест, бо тіло Шутки там і залишилося – його не перепоховали. А священника й мого дідуся перепоховали окремо згодом, аж у червні, на старому цвинтарі в нашому селі, а не у братській могилі.

Ще у 90-х роках можна було належно дослідити перебіг каральної угорської акції – було чимало живих свідків. Знаю, що угорці вдалися до помсти, тому що їх перед тим роззброїли вояки УПА. Але думаю, що угорські карателі рухалися не через Мислівку, як часто стверджують краєзнавці, а зайшли до нашого села з боку Шевченкового. Бо перші хати у Старому Мізуні почали палати в урочищі «Під Сигавкою». Лежав сніг, а люди з верхнього кінця села втікали у ліси хто у чому був одягнений. Моєму татові тоді було тільки п’ять років. Свого часу приїжджали до нас журналісти, спілкувалися з людьми, записували... Але що було далі – не знаємо, і жодних контактів не маємо...

Згадана О. Гладич також цитує слова з книги Ореста Судейка «Церква на Богданівці у Львові»: «До греко-католицького Митрополичого Ординаріату у Львові надійшло сумне повідомлення з Долинського деканату від 22 квітня 1944 року, де зокрема сказано: «Як може вже відомим єсть, о. Євген Гаврилюк вже не жиє, убили єго мадяри і понад 126 людей в Мізуні, а багато хат спалили...».

Можемо констатувати, що навіть після 80 років з часу «кривавого Благовіщення» у Старому Мізуні поминальне дійство на сільському кладовищі – це лише початок увічнення пам’яті про невигойні рани села, завдані угорськими військовими.

Принагідно треба пам’ятати також, що масове вбивство людей у липні того ж 1944-го угорські карателі скоїли й у Лолині Вигодської ТГ. Уроки історії – перша наука патріотизму.