Після року правління Президента Володимира Зеленського та його «Слуги народу», мабуть, і найбільш затяті прихильники «зеленої» команди усвідомили, що «кіна» не буде. Точніше, що нові обличчя на владному Олімпі України ні з рук олігархів не вирвуть нашу державу, ні від зовнішнього управління її не відлучать, як це зробив на наших телеекранах «кіношний» президент Василь Голобородько і «сотаваріщі» з відомого фільму, чия назва й дала найменування згаданій політичній силі.
І справді, сподівання тих, хто щиро вірив, ніби після серії виборів-2019 країну буде оновлено, остаточно поховано. Тому логічно б застановитися над питанням: що далі?
Але тут у принципі нічого й мудрувати в намаганні щось прогнозувати. Відповідь лежить на поверхні. В Україні й надалі відбуватиметься те, що діялося досі і триває й нині: зменшення потенціалу економіки, скорочення числа населення, еміграція робочої сили й бізнесу, відплив капіталу за кордон, роз’їдання державної влади корупцією, збільшення державного боргу, зростання злочинності…
Це все створює не меншу загрозу нашій самостійності й існуванню самостійної держави загалом, ніж небезпека масштабного вторгнення ззовні, яким нас постійно лякають ось уже протягом доброї «п’ятирічки».
Проте як сталося, що, будучи на початку 90-х років на перших позиціях у Європі за економічним і зокрема військовим потенціалом, Україна невдовзі здала їх, відтак «попливла», а сьогодні вже «пливе» так стрімко, що недавно на Заході її занесли до переліку «країн, які зникають»? Очевидно, списувати все на провал «кампанії» Зеленського не варто. Суто по-людськи нинішнього гаранта безпеки держави та добробуту її громадян можна зрозуміти. Опинившись біля владного керма, талановитий артист комедійного жанру дуже швидко втямив, що аби змінити Україну на краще, як він обіцяв у своїх передвиборчих програмах і гаслах, – і не в кіно, а в реальних і вельми жорстких обставинах – потрібно покласти на кін життя власне і своїх близьких. А до такої самопожертви цей чоловік не здатен. Зрештою, чи є в українському політикумі хтось, спроможний на той, без перебільшення, подвиг в ім’я свого народу?
Однак невже і справді наші справи такі погані, що для їх поліпшення замало суто політичної волі глави держави та його імовірних соратників, що будь-які спроби зробити Україну державою для простих людей, а не можновладців, можуть обернутися для таких ініціаторів-діячів питанням їхнього життя і смерті? На жаль, так. Бо трапилося ось що…
Власне, щоби зрозуміти, що сталося з усіма нами від початку нашої незалежності і що таке Україна як держава сьогодні, згадаймо передусім історичний виступ Леоніда Кучми у Верховній Раді 13 жовтня 1992 року, коли його призначили прем’єр-міністром. Точніше, не всю його промову, а лише одну фразу з неї: «Скажіть мені, що будувати, і я побудую». Ці слова прозвучали цілком в унісон з тодішніми масово-публічними констатаціями про розбудову молодої Української держави, які однаково пафосно лунали з обох парламентських таборів – недавніх комуністів і національно-демократичних сил. Новий глава уряду цілком резонно питав, яку конкретно модель держави в Україні творити. Але в тім і річ, що відповіді він так і не отримав – ні з одного боку, ні з іншого. З цього все й почалося.
Не діждавшись від політиків жодних рекомендацій, Кучма, як у принципі несогірший господарник, вдався по допомогу до науковців. Найбільш фаховими тоді були спеціалісти з інституту КПРС (нині Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України). Отож через якийсь час вони й подали прем’єрові на розгляд два – на вибір – імовірні базові сценарії стратегічного розвитку України. Перший передбачав ставку на поступ за бюджетної підтримки дрібного і середнього бізнесу, а другий акцентував на швидкій розбудові за державного сприяння вітчизняних фінансово-промислових груп (ФПГ).
Зрозуміло, що глава уряду як недавній «червоний директор» обрав другий варіант. Отож на кінець 90-х у країні виникло кілька потужних ФПГ. Вони розподілили між собою власність базових секторів економіки й почали господарювати, а також конкурувати за сфери впливу. Попервах це дало значне зростання економіки. Приміром, ВВП України зріс із 80 млрд доларів США 1990-го до $ 180 млрд на 2003-й.
Звісно, спершу ФПГ діяли під контролем влади. А Кучма вже у статусі президента зарекомендував себе вмілим арбітром у суперечках між ними. Проте стрімке зростання української економіки не сподобалося Москві – там побоювалися, що за такого розвитку подій наша держава могла вислизнути з рук Росії. Через це провели кілька спецоперацій проти чинної влади. Найбільш гучними видимими «верхівками» тих таємних дійств були «справа Ґонґадзе» і скандал навколо радіолокаційних станцій «Кольчуга», нібито проданих Україною Іракові. Після них Кучма «поплив», а влада в державі поступово перейшла до вузького кола олігархів, окремі з яких тісно контактували з Кремлем.
Отож, на думку філософа Сергія Дацюка, політолога Володимира Дзьобака, низки інших експертів, 2001–2003 рр. можна сміливо вважати роками становлення з числа лідерів і фактичних власників ФПГ стовпів вітчизняної олігархії, своєрідної правлячої касти, що виступає тепер як «глибинна держава», тобто «держава в державі», приватна інституція, яка реально кермує Україною, хоча й замасковано, приховано від широкого загалу.
Відтоді ця «внутрішня держава» живе всередині України і фактично «пожирає» «зовнішню державу» і громадянське суспільство. Й дотепер, власне, нічого не змінилося. А «персонажі», які змінюються на посту президента, не мали й не мають ніякого значення. Вони відіграють роль декорацій.
Але чому наші олігархи з певного рушія економіки в перші роки утворення ФПГ стали могильниками нинішньої України? Бо майже одразу після того, як набули справжньої економічної ваги, вони взялися здобувати і політичну. Попервах чи не суто для захисту захопленого майна. Але відтак дуже швидко зрозуміли, що проникнувши персонально в органи влади чи налагодивши політичний і економічний вплив на її чільників (міністрів, парламентарів), можна заробити на прямому залученні бюджетних коштів чи на прийнятті «правильних» законодавчих актів у рази більше, ніж на тому чи іншому виробництві. Тож синергія від економічного потенціалу і такого «сприяння» держави в їхньому бізнесі стала давати надприбутки. А коли олігархи перебрали реальну владу в Україні у свої руки, то запровадили монопольні ціни в різних секторах економіки (на газ, електроенергію, нафтопродукти тощо). І то відразу надвисокі, які дотепер вимітають усі кошти громадян і бізнесу в особисті засіки олігархів.
Відомо, що при тому спритні ділки отримали величезні активи завдяки корупційним зв’язкам у владі, не вкладаючи у бізнес власні накопичення і використовуючи державу для покриття своїх зобов’язань і боргів та отримуючи від влади адміністративні, цінові, податкові й інші привілеї. Інакше кажучи, українські олігархи не є справжніми господарями своїх підприємств, тобто такими, котрі самі створили їх і дбають про їхній розвиток і цим самим сукупно надають сили і динаміки всій економіці держави. Справжніми власниками, як свідчить світовий досвід, є ті, сказати би, класичні капіталісти, котрі спершу самі заробили гроші, своєю працею, в тому числі креативними ідеями і діями, а відтак інвестували їх у власну справу. Такі капіталісти-підприємці, як правило, зросли з малого бізнесу і починали із банківських запозичень, залучення фінансових партнерів у свої підприємства, а успіхів досягали завдяки власним інвестиціям та розмаїтим інноваціям. Українські ж багатії, точніше, власники як «заводів, ТБ й пароплавів», так і облгазів та обленерго, навпаки, не починали із підприємництва, а як мовлять, прийшли на все готове, і тепер навіть усіляко знищують малий і середній бізнес не лише як конкурента, а й як клас, як свого головного суспільного антагоніста. Більше того, вони, як ніхто інший, зацікавлені у деморалізації державних інститутів, підкупі чиновництва, розвалі держпідприємств, у зростанні рівня безробіття, оскільки це дає можливість тримати зарплату на нижчому рівні.
Отож за два десятиліття замість створення нормальної, сказати б, «середньостатистичної» європейської держави в результаті діяльності цієї «глибинної держави» в Україні вибудували систему вертикальної і елітної корупції, де діють передусім не закони, однакові для всіх, а свої «поняття» і «схеми розграбування», експлуатації національних і суспільних ресурсів. Тим-то, як пише, приміром, доктор економічних наук, колишній віце-прем’єр з економіки Володимир Лановий, коріння наших базових проблем – в олігархічному укладі економіки й політики – якійсь суміші азійського феодалізму з латиноамериканською банановою республікою.
З другого боку, Україна, розділена на дві держави, передусім дуже пристосована цим до зовнішнього управління. Тому міжнародні гравці мають тут свої зручні інтереси. Нині, скажімо, в Україні «рулить» Вашингтон, як і за Порошенка, а в часи Януковича кермувала Москва…
Але так чи інакше, а панування в Україні олігархічних кланів може і справді призвести, врешті-решт, до її зникнення з мапи європейських країн. Тоді доморощені глитаї підуть із нашої споконвічної території разом із тією державою, яку з ініціативи прем’єра-«іудушки» (так називають Л. Кучму найбільш радикальні люди з тих фахівців, котрі добре розуміються на «глибинних» течіях новітньої історії України) збудували і експлуатували, і за гроші, які вони зможуть вивести з України, ніжитимуться на узбережжях Франції, Іспанії тощо. А народ залишиться ні з чим.
Втім, українці й так, перефразовуючи Щевченкове, вже частково «розбіглися межи людьми…». Але річ навіть не в тім. Питання вже за тим, як у перспективі щезне «країна, яка зникає». Безшелесно розчиниться у просторі й часі, «розбіжиться» й територіально між сусідами, чи її, як писав той самий Кобзар, «в огні окраденую збудять»? Як гадаєте?..
Уже двічі будили. І хоча коли це сталося вдруге, не обійшлося без великої крові, все одно ми не повернули собі ту державу, котру втратили майже одразу після набуття Україною незалежності 24 серпня 1991-го – коли обрали президентом Леоніда Кравчука 1 грудня того ж року. (До речі, серед «достоїнств» цього державного мужа – і те, що саме він «витяг» на світ Божий фатального «Кучума»). Тим-то й десь тодішнє Чорноволове «не наше мелеться» актуальне дотепер.
Отже, маємо нині корупційно-паразитичну схему управління державою, витворену кланово-олігархічними пірамідами. Це, до речі, такі потужні цитаделі, що коли ще Віктор Ющенко, взявши до рук гетьманську булаву, зіткнувся з ними, то відразу і «здувся» як глава держави. І вони так глибоко в’їлися-вкоренилися в наше суспільство, що зламати їх зсередини українцям ніяк не вдасться – потрібна допомога ззовні, їдко піджартовують над нами північно-східні «брати».
Але ясна річ, що про такий стан речей у державі ніхто з чільників України не звістує з телеекранів. Бо навіть це небезпечно для їхнього здоров’я. Недарма В. Зеленський, і не намагаючись щось змінювати на «підвідомчій» йому території, все одно навіть «не мріє» пересісти на «президентський» велосипед, на якому їздив на роботу його відомий кіногерой, а послуговується броньованим джипом у незмінному супроводі озброєного кортежу з кількох десятків іномарок.
Що ж робити нам, простим і смиренним, для кого втрата рідної «країни, яка зникає» означає і втрату не лише національного багатства, а й власного добробуту, а в підсумку – громадянських прав і свобод? Зостається одне – усунути від владного керма й бюджетного корита олігархічні клани. Без допомоги ззовні, звичайно. Звісно, легко казати, та важко здійснити. Але попервах потрібно хоча б говорити про таку доконечну нагальність. Бо вельми важко дивитися на нинішні «бої без правил» між прихильниками Порошенка і Зеленського. І не тому, що розумієш: не лише ці два персонажі, і їхні попередники на посту президента були і є однаковими маріонетками олігархії. Болить те, що нормальні люди стають по різні сторони барикад, не розуміючи, хто їхні справжні вороги.
Хіба, скажімо, важко було зрозуміти на виборах-2019, що політичний проєкт Коломойського аж ніяк не перетворить Україну на державу для людей (простих). Тим часом було дивно, коли на виборчих перегонах ціла низка розумних патріотів-аналітиків наперед «голосувала» за той вибір, формуючи потрібну громадську думку. Тим часом виступати треба не за зміну одних персонажів на владному Олімпі на інших, а за трансформацію самого економіко-політичного укладу в державі.
Та передусім пора усвідомити: доки в Україні кермують через своїх підставних осіб ті чи інші магнати, більшість з яких на генетичному рівні не мають нічого спільного з українцями (людьми, чий родовід вкорінений у землі Північного Причорномор’я з незапам’ятних віків), доти нормального життя для представників титульної нації, як і для простолюду з нацменшин, на цій території не буде. Хто би не ставав до владного керма в державі надалі.
