Про «віщого», тобто «святого й мудрого», князя Олега, котрий правив у давньому Києві, відаємо ще зі шкільної парти. Це саме той «Вольг-Волег», як насправді називає його «Повість минулих літ» (ПМЛ), котрий судячи з тексту цього літопису був воєводою легендарного князя Рюрика. Після смерті свого патрона 879 року він деякий час «сидів» у Великому Новгороді передусім як регент – правитель-опікун його малолітнього сина Ігоря (Інгвара). А відтак – 882-го – перебрався до Києва і згуртував довколишні словянські племена у велике державне утворення, назвавши його столицю «матір’ю міст руських», а також, як тепер пишуть, приєднав до нього, тобто до Русі південної, й північну – Новгородську.
Власне, Олег став першим князем Київським (історик-академік Михайло Грушевський назвав його «першим українським князем»), про котрого збереглись окремі вірогідні історичні відомості. До речі, тодішні великі князі (які об’єднували під своєю рукою по кілька слов’янських племен) Північного Причорномор’я мали титул каганів, що у східно-степовій традиції означало цар царів (імператор – у європейському розумінні), його ще поетично величали "володарем семи всесвітів".
Та все ж постать "віщого" княза викликає чи не найбільше запитань в дослідників нашої старовини. І передусім через те, що надто мало інформації про нього і його правління надибуємо як у ПМЛ, так і в хроніках сусідніх народів, з якими давня Русь із центром у Києві торгувала, дружила, ворогувала. Надто ж з огляду на доволі таки тривалий період – 33 роки – протягом якого він князював.
Натомість більше знаємо про передчасну смерть Віщого від укусу гадюки, що, як стверджує літописець, виповзла з-під останків його улюбленого коня… Та чи справді саме так загинув великий князь Київський, оспіваний у народі як богатир і захисник землі руської? Щоб відповісти на це запитання, довелось узятися за ціле історично-детективне дослідження.
Чому художник «взув» князя в личаки?
Власне, мабуть, усі знають цю історію. Згідно з літописом, хтось із тодішніх волхвів напророчив Олегові, що він прийме смерть від свого коня. Князь засмутився й наказав більше не приводити до нього свого улюбленця, а лише й далі утримувати його, годувати й доглядати. Потім, аж через чотири роки, дізнавшись, що скакун помер, Віщий посміявся над тим пророцтвом і зажадав поглянути на кості колись вірного побратима. А коли прибув туди, то поставив на кінські останки ногу і промовив: «Чи не від цього черепа прийняти мені смерть?» Але тієї ж миті звідти виповзла змія і вжалила князя. Через те він «занедужав і помер», стверджує літописець.
Якщо сприймати цю розповідь буквально, то в таку історію важко повірити, яким би авторитетом не був для нас київський монах Нестор, котрому приписують авторство «Повісті…». Насамперед тому, що ніколи не водилися (й немає їх і нині) ні на теренах Північного Причорномор’я, ні тим паче на Новгородщині (є версія, що змія напала на Олега саме на тих землях) плазуни, отрута яких була б такою смертельною для людини, що від їхнього укусу її неможливо було би врятувати.
Зрештою, й без цього легко довести, що те сказання нагадує радше якусь байку-небилицю, ніж розповідь про подію. Адже якби такі отруйні змії й водилися на руських землях, то все одно не так легко цим аспидам було би вкусити за ногу людину, взуту в товсті шкіряні чоботи, халяви яких сягали аж під коліна. А «Віщий» носив саме таке взуття. Власне, воно було ознакою сану чи суспільного становища не лише давньоруських князів, а й князівських дружинників. Про це, до речі, гарно пише у книжці «Святослав, каган русів. Убитий та оббреханий» вже згадуваний П. Бондаренко (Правий).
Зокрема він звертає увагу читачів на те, як відомий російський художник Віктор Васнецов (1848–1926), котрий проілюстрував баладу свого співвітчизника поета Олександра Пушкіна «Пісня про «Віщого» Олега», змушений був викручуватися, щоби вкласти творчий задум власного полотна «Олег біля останків свого коня» у прокрустове ложе офіційної історіографії, що ґрунтується на впевненості в достовірності ПВЛ. Якщо на перших картинах-ілюстраціях до названого твору – «Зустріч з волхвом» та «Прощання з конем» – він зображає князя взутого, як годиться, в червоні чоботи, то на останній ми бачимо його вже в личаках – обувці київських простолюдинів того часу, а то й самих лише жебраків, – у яких він нібито причимчикував на могилу свого коня…
Звичайно, Васнецов розумів, що грішить проти істини, зображаючи князя в такому негідному взутті. Але й знав, що гадюка не зможе прокусити чобіт. Тож мусив «дати їй можливість» вжалити князя, мав відповідно до ПВЛ якось правдоподібно змалювати ту описану в літописі трагічну подію. Інакше кажучи, змушений був, свідомо йти на таку погрішність у своїй творчості. Щоб виправляти помилки як літописця, котрий, мережачи рядки про загибель «Віщого», схоже, й не задумувався над тими «нікчемними» подробицями, так і самого автора «Пісні…» про незвичайного князя, яка надовго утвердила стереотип, що його смерть була саме такою, як розповіла ПМЛ.
Проте, як доводять незаангажовані сучасні історики, васнецовські личаки теж не рятують ситуації. Зокрема російський знавець роду плазунів Олександр Власов у своїй доповіді «Яка гадюка вкусила «Віщого» Олега?», з якою він виступив ще 2000-го року на Другому міжнародному симпозіумі «Степи Північної Євразії, стверджує, що князь міг стати жертвою лише так званої гадюки звичайної, оскільки лише цей вид зміїних в його трьох «іпостасях» – степовому, лісостеповому й лісовому – проживав і далі мешкає на теренах, що простяглися від Чорного моря до Балтійського. А це доволі слабоотруйний плазун порівняно коброю, гюрзою, мамбою чи іншими його тропічними й субтропічними «побратимами». Та й то, щоби на всьому просторі від Києва до Новогорода, на якому творив свій життєпис віщий князь, можна було отримати порцію зміїної отрути, потрібно було ходити босоніж, або ж узутим лише в сандалії, які зазвичай натягають на голу ногу. Річ у тім, що ні степова гадюка, яка, найімовірніше, могла напасти на князя, ні її лісова чи лісостепова посестри не мають таких міцних і довгих зубів, щоб прокусити навіть легкі шкіряні постоли. Про чоботи, звісно ж, і казати годі.
Словом, нездатна на такий подвиг «стандартна руська гадюка», як ще раніше доводив російський письменник Олександр Бушков у книжці «Росія, якої на було» (1997 р.), «буквально – не по зубах її те». Ще далі пішов у таких вислідах Олександр Волог у своєму інтернет-розслідуванні під назвою «Давня Русь: про що мовчить офіційна історія» (alexvolog.jimdo.com). Це, до речі, дуже глибоке і всебічне дослідження – справжній історичний детектив. Проте наразі неможливо визначити як особу його автора – жодних відомостей у мережі про те, скажімо, чи це професійний історик, чи ентузіаст-любитель, – так і дату створення цього вельми змістовного тексту.
Так-от О. Волог, розглядаючи, наскільки правдива повість про смерть Олега від укусу змії, «закликає» на допомогу в ролі експерта знаменитого німецького вченого зоолога Альфреда Брема (1829–1884) з його «Життям тварин». Зокрема зауважує, що отруйні плазуни кусають не так, як інші хижаки, що намагаються якомога глибше ввіткнути свої клики у здобич. Змії, навпаки, завдають короткого удару – щоб лише проколоти шкіру і впорснути в ранку отруту. Тож якби та гадюка навіть і прокусила чобіт, то її отрута зосталась би на онучі. Так само захистили би князя від зміїних зубів і постоли, які теж взували не на босу ногу, а на обмотану відповідною тканиною.
Отже, сумнівно, щоби князь спеціально роззувся, перед тим, як підійти до останків коня, чи перевзувся у щось типу «в’єтнамок». А з другого боку, продовжує О. Волог, посилаючись на того самого А. Брема, якби й роззувся, то змії навіть у місцях, де їх багато, рідко кусають людей. Їх більше цікавлять жаби, миші, ховрахи й інша лісова та польова живність, яка слугує їм за їжу. Тож воліють радше ретируватися, ніж опинитися з «царем природи» віч-на віч. А якщо й жалять, то, сказати б, у виняткових випадках: скажімо, коли несподівано для плазуна (чи якщо він не встиг відповзти, щоб уникнути зіткнення з потенційною небезпекою) необачно наступити (сісти, лягти й т. д.) на нього; якщо змію схопити за хвіст чи тулуб, або ж коли її, загнану у глухий кут, навмисне дразнити. Та й то перед тим, як здійснити випад гадюка зазвичай скручується в «тарілку», над якою видніється готова до нападу голова, і загрозливо шипить. І ніколи вона не обвивається довкола ніг, як написав О. Пушкін. Таке притаманне лише удавам і анакондам.
Словом, стверджує дослідник, якщо в кінському черепі й дрімала змія, то, якби її потривожили, вона швидше втекла б, аніж пішла в атаку. Та якщо б і виповзла на чобіт, то безумовно князь струсонув би її. В усякому разі в нього було доволі часу, щоби відповідно зреагувати на раптову появу плазуна. Причому сонного. Адже діялося це тоді, як твердить ПМЛ, коли «настала осінь». А цієї пори змії не такі активні й моторні, як спекотними днями наприкінці весни чи влітку. Більше того, вони вельми сонні, нездатні не лише ужалити, а й рухатися.
Втім, питання «вкусила чи ні» гадюка віщого князя – останнє в темі його загадкової загибелі, переконує Антон Беляков у своїй «Справдешній історії давньої Русі», що вийшла друком у Москві 2010 р. Бо перед тим, за його словами, потрібно з’ясувати, чи міг князь Олег узагалі знайти останки свого коня. Адже й насправді: якщо чотириногий побратим Віщого здох у конюшні, то його труп, мабуть, вивезли за місто й закопали на якомусь із тодішніх скотомогильників. Або спалили. Або ж, якщо бачили, що тварина злягла од старості чи хвороби, дорізали її і, як пише той самий А. Беляков, «пустили на ковбасу».
Інакше кажучи, куди саме поскакав князь, як стверджує ПМЛ, аби побачити кості, від яких, згідно з віщунством мав отримати смерть? Бо навіть якщо кінь і здох десь у степу на пасовиську, яке бачимо на картині Васнецова, то все одно, як можна було ідентифікувати його останки? Питання залишається відкритим. Та якщо припустити, що князь таки помчав верхи, добре знаючи, куди прямувати, то що означає його виїзд за межі стольного града? А те, що його при тому супроводжував почет як мінімум з півсотні «кінно-оружних» осіб – дружинники-охоронці, ординарець, воєвода та інші служиві люди, а то й два-три бояри тощо. І коли галопує кавалькада з двох сотень кінських ніг, резонно зауважує А. Беляков, то земля двигтить на кілька верст довкруг неї. А в напрямі руху загону вершників все живе з їхнього шляху розтікається навсібіч або ж ховається в нори. Той тупіт, безумовно, розбудив би й гадюку, що, за версією ПМЛ, спала в черепі колишнього коня князівського, і вона теж дала б «ногам знати» ще задовго до прибуття комонників.
Отож, з якого боку не глянути на літописну оповідку про смерть «Віщого» від зміїної отрути, звідусюди аж випирає те, що не витримує жодної критики. Як же тоді розуміти те «дивне сказання», як підкреслював ще Михайло Ломоносов (1711–1765) у своїй «Давній російській історії»? Власне, над цим задумувалися й інші так звані дореволюційні фахівці з вивчення минувшини, які скептично ставилися до творінь отців-фундаменталістів давньоруської історії, опертих на авторитет ПМЛ. Зокрема на легендарний характер літописного переказу про смерть Олега вказав ще російський історик XIX ст. Микола Карамзін, який назвав «приписуване волхвам пророцтво» явною народною байкою, «вартою уваги хіба що з огляду на її давність».
Та наскільки відомо, ніхто так і не взявся досліджувати ту загадку. Наразі дійшла до наших днів лише одна версія трагічної загибелі віщого князя, відмінна від офіційної, та й то жартівлива. Її висунули було автори популярного в Російській імперії до 1917 часопису «Сатирикон», написавши пародійну «Русскую історію», і дихає вона їдким сарказмом. За їхніми словами, після смерті свого коня Олег зажадав від конюших фінансового звіту про те, як вони витратили кошти, призначені на утримання скакуна у стійлі. І ті тоді повели князя на могилу(?!) тварини. Але звідти повернулися вже без нього, бурмочучи щось про «змію», яку Пушкін потім назвав «гробовой»…
Однак творці «Сатирикону» теж допустили у своїй саркастичній розповіді досадний огріх. Вони, повторимо, написали, що волхви повернулися з відвідин кінської могили самі, без князя. І це не відповідає ні життєвій практиці, ні художній вигадці. Такого у принципі не могло бути. Як вони могли залишити свого суверена, смертельно вжаленого змією, вмирати на самоті!?. Логічніше б написати, що вони не покинули його напризволяще, а передусім надали ураженому першу як на такі випадки медичну допомогу, а відтак привезли його, ослабленого від дії гадючої отрути, до стольного града й занесли до князівського терема, оточили належною опікою і взялися лікувати зіллям, але, мовляв, це не допомогло...
А так, видається, що віщого Олега не лісостепова гадюка звичайна вкусила, а що на нього напав дракон, який і пожер князя разом із «васнєцовськими постолами»!.. Правда, і в цьому разі у прискіпливого читача може виникнути нове запитання: «Чом же тоді той ящур не поковтав чи принаймні не «понадкушував» і волхвів та інших осіб із князівського почету?». Але тут можна вже й самому здогадатися-припустити: поки те чудо-юдо хрумкотіло кістьми київського правителя і смакувало його взуттям, нехарактерним для осіб такого сану, супутники князя притьмом дременули з місця події й так урятувалися…
Однак якщо серйозно, то цілком можливо, що автор «Повісті…» своїм неймовірним фентезі передав нам щось в алегоричній формі. І якщо так, то чому він не міг чи не хотів сказати про те відкритим текстом? Про що ж тоді насправді повідав Нестор, закарбувавши на папері «байку», увічнену в пушкінській «Пісні…»? Але щоби дати більш-менш достовірно-вірогідну відповідь на це запитання, доведеться починати здалеку…
