Чим глибше вчитуєшся в літописну минувшину України, точніше земель, які нині належать до її складу, тим дужче переконуєшся, що наша історія геть спотворена й міфологізована. А щоби крізь товщі цієї фальші проникнути до правди, потрібно проводити ціле детективне розслідування.

Скажімо, ви ніколи не задумувалися над тим, чому такий великий художник, як Васнєцов, ілюструючи пушкінську баладу «Пісня про Віщого Олега», скрізь зображав великого князя Київської Руси взутим у червоні чоботи, як і годилося для особи такого сану, а в одному випадку таки «перевзув» його в… постоли, взуття, поширене серед тодішнього простолюду?

А тим часом у такій, здавалось би, дрібній заковиці, яку попервах можна б цілком списати на примхи митця, надибуємо, якщо її проаналізувати хоча б за канонами звичайної логіки, елементи інформаційної війни, яку з давніх-давен ведуть проти нас слуги темряви чи, як їх іменує апостол, «духи злоби піднебесної», перекручуючи нашу історію, спотворюючи мову й навіть намагаючись довести, що наші пращури були дикунами, а то й, що ми – лише чиїсь молодші брати чи нація без роду і племені…

Про «віщого», тобто «святого й мудрого», князя Олега, котрий правив у давньому Києві, відаємо ще зі шкільної парти. Це саме той «Вольг-Волег», як насправді називає його «Повість минулих літ» (ПМЛ), котрий судячи з тексту цього літопису був воєводою легендарного князя Рюрика. Після смерті свого патрона 879 року він якийсь час «сидів» у Великому Новгороді передусім як регент – правитель-опікун його малолітнього сина Ігоря (Інгвара). А відтак 882-го перебрався до Києва і згуртував довколишні слов’янські племена у велике державне утворення, назвавши його столицю «матір’ю міст руських», а також, як тепер пишуть, приєднав до нього, тобто до Русі південної, й північну – Новгородську.

Власне, Олег став першим князем Київським (історик-академік Михайло Грушевський назвав його «першим українським князем»), про котрого збереглись окремі вірогідні історичні відомості. Є дані, що східні сусіди тодішньої Руси йменували її правителя не інакше як каганом (верховний титул суверена в середньовічній ієрархії монгольських, тюркських та інших степових кочових племен – інакше кажучи, хан ханів, що дорівнювало статусові імператора (царя царів) західної цивілізації чи архонта по-візантійськи як іменували південні сусіди Руси її правителів).

До речі, поняття «каган, хакан» означало в поетичній мові тих народів «повелитель семи кліматів всесвіту», тобто семи кліматичних поясів Землі, інакше кажучи – «володар усієї планети».

Та все ж постать Вольга викликає чи не найбільше запитань у дослідників нашої старовини. І передусім через те, що надто мало інформації про нього і його правління надибуємо як у ПМЛ, так і в хроніках сусідніх народів, з якими давня Русь із центром у Києві торгувала, дружила, ворогувала. Надто ж з огляду на доволі таки тривалий період – 33 роки, протягом якого він князював.

Натомість більше знаємо про передчасну смерть «Віщого Олега» від укусу гадюки, що, як стверджує літописець, виповзла з-під останків його улюбленого коня… Та чи справді саме так загинув великий князь, оспіваний у народі як богатир і захисник землі Руської? Щоб відповісти на таке запитання, довелось узятися за спеціальне дослідження.

Мабуть, усі знають ту історію. Згідно з літописом, хтось із тодішніх волхвів напророчив Олегові, що він умре через свого коня. Князь засмутився й наказав більше не приводити до нього свого улюбленця, а лише й далі утримувати його, годувати й доглядати.

Через чотири роки, дізнавшись, що скакун помер, «Віщий» посміявся над тим пророцтвом і зажадав поглянути на кості колись вірного побратима. А коли прибув туди, то поставив на кінські останки ногу і промовив: «Чи не від цього черепа прийняти мені смерть?» Але тієї ж миті звідти виповзла змія і вжалила князя. Через те він «занедужав і помер», звістує літопис.

Якщо сприймати цю розповідь буквально, то в таку історію важко повірити, яким би авторитетом не був для нас київський монах Нестор, котрому приписують авторство «Повісті…». Насамперед тому, що ніколи не водилися (й немає їх і нині) ні на теренах Північного Причорномор’я, ні тим паче на Новгородщині (є версія, що змія напала на Олега саме на тих землях) плазуни, отрута яких була би такою смертельною для людини, що від їхнього укусу її неможливо було би врятувати.

Зрештою, й без цього легко довести, що те сказання нагадує радше якусь байку-небилицю, ніж розповідь про подію. Адже якби такі отруйні змії й водилися на руських землях, то все одно не так легко цим аспидам вкусити за ногу людину, взуту в товсті шкіряні чоботи, халяви яких сягали аж під коліна. А «Віщий» носив саме таке взуття. Власне, воно було ознакою сану чи суспільного становища не лише давньоруських князів, а й князівських дружинників.

Зокрема він звертає увагу читачів на те, як відомий російський художник Віктор Васнецов (1848–1926), котрий проілюстрував баладу свого співвітчизника поета Александра Пушкіна «Пісня про Віщого Олега», змушений був викручуватися, щоби вкласти творчий задум власного полотна «Олег біля останків свого коня» у прокрустове ложе офіційної історіографії, що ґрунтується на впевненості в достовірності ПМЛ. Якщо на перших картинах-ілюстраціях до названого твору – «Зустріч з волхвом» та «Прощання з конем» – він зображає князя взутого, як годиться, в червоні чоботи, то на останній ми бачимо його вже в личаках – обувці київських простолюдинів того часу, а то й самих лише жебраків, у якій він нібито причимчикував на могилу свого коня…

Звісно, Васнецов розумів, що грішить проти істини, зображаючи князя в такому негідному взутті. Але й знав, що гадюка не зможе прокусити чобіт. Тож мусив «дати їй можливість» вжалити князя, мав відповідно до ПМЛ якось правдоподібно змалювати ту описану в літописі трагічну подію. Інакше кажучи, змушений був свідомо йти на таку погрішність у своїй творчості. Щоб виправляти помилки як літописця, котрий, мережачи рядки про загибель «Віщого», схоже, й не задумувався над тими «нікчемними» подробицями, так і самого автора «Пісні…», яка надовго утвердила стереотип, що смерть першого українського імператора була саме такою, як розповіла ПМЛ.

Проте, як доводять незаангажовані сучасні історики, васнецовські личаки теж не рятують ситуації. Зокрема російський знавець роду плазунів Олександр Власов у своїй доповіді «Яка гадюка вкусила «віщого» Олега?», з якою він виступив ще 2000 року на Другому міжнародному симпозіумі «Степи Північної Євразії», стверджує, що князь міг стати жертвою лише так званої гадюки звичайної, оскільки лише цей вид зміїних в його трьох «іпостасях» – степовому, лісостеповому й лісовому – проживав і далі мешкає на теренах, що простяглися від Чорного моря до Балтійського. А це доволі слабоотруйний плазун порівняно з коброю, гюрзою, мамбою чи іншими його тропічними й субтропічними «побратимами».

Та й то, щоби на всьому просторі від Києва до Новогорода, на якому творив свій життєпис «віщий князь», можна було отримати порцію зміїної отрути, потрібно було ходити босоніж, або ж узутим лише в сандалі, які зазвичай натягають на голу ногу. Річ у тім, що ні степова гадюка, яка, найімовірніше, могла напасти на князя, ні її лісова чи лісостепова посестри не мають таких міцних і довгих зубів, щоб прокусити навіть легкі шкіряні постоли. А чоботи й поготів.

Словом, нездатна на такий подвиг «стандартна руська гадюка», як ще раніше доводив російський письменник Олександр Бушков у книжці «Росія, якої на було» (1997 р.), «буквально – не по зубах її те». Ще далі пішов у таких вислідах Олександр Волог у своєму інтернет-розслідуванні під назвою «Давня Русь: про що мовчить офіційна історія» (alexvolog.jimdo.com). Розглядаючи, наскільки правдива повість про смерть Олега від укусу змії, він «закликає» на допомогу в ролі експерта знаменитого німецького вченого зоолога Альфреда Брема (1829–1884) з його «Життям тварин». Зокрема зауважує, що отруйні плазуни кусають не так, як інші хижаки, що намагаються якомога глибше ввіткнути свої клики у здобич. Змії, навпаки, завдають короткого удару – щоб лише проколоти шкіру і впорснути в ранку отруту. Тож якби та гадюка навіть і прокусила чобіт, то її отрута зосталась би на онучі. Так само захистили би князя від зміїних зубів і постоли, які теж взували не на босу ногу, а на обмотану відповідною тканиною.

Отже, сумнівно, щоби князь спеціально роззувся перед тим, як підійти до останків коня, чи перевзувся у щось типу «в’єтнамок». А з другого боку, продовжує О. Волог, посилаючись на того самого А. Брема, якби й роззувся, то змії навіть у місцях, де їх багато, рідко кусають людей. Їх більше цікавлять жаби, миші, ховрахи й інша лісова та польова живність, яка слугує їм за їжу. Тож воліють радше ретируватися, ніж опинитися з «царем природи» віч-на- віч.

А якщо й жалять, то, сказати б, у виняткових випадках: скажімо, коли несподівано для плазуна (чи якщо він не встиг відповзти, щоб уникнути зіткнення з потенційною небезпекою) необачно наступити (сісти, лягти й т. ін.) на нього. Або ж якщо змію схопити за хвіст чи тулуб, чи коли її, загнану у глухий кут, навмисне дражнити.

Та й то перед тим, як напасти, гадюка зазвичай скручується в «тарілку», над якою видніється готова до нападу голова, і загрозливо шипить. І ніколи вона не обвивається довкола ніг, як написав О. Пушкін. Таке притаманне лише удавам і анакондам.

Словом, стверджує дослідник, якщо в кінському черепі й дрімала змія, то, якби її потривожили, вона швидше втекла б, аніж пішла в атаку. А якщо б і виповзла на чобіт, то, безумовно, князь струсонув би її.

В усякому разі в нього було доволі часу, щоби відповідно зреагувати на раптову появу плазуна. Причому сонного. Адже діялося це тоді, як твердить ПМЛ, коли «настала осінь». А цієї пори змії не такі активні й моторні, як спекотними днями наприкінці весни чи влітку. Більше того, вони неспроможні не лише ужалити, а й прудко рухатися.

Втім, питання «вкусила чи ні» гадюка «віщого князя» – останнє в темі його загадкової загибелі, переконує Антон Бєляков у своїй «Справдешній історії давньої Русі», що вийшла друком у Москві 2010 р. Бо перед тим, за його словами, потрібно з’ясувати, чи міг той узагалі знайти «могилу» свого колись вірного чотириногого побратима.

Адже й справді: якщо скакун Віщого здох у конюшні, то його труп, мабуть, вивезли за місто й закопали на якомусь із тодішніх скотомогильників – себто у спільній «братській могилі» різної свійської живності. Або спалили. Або ж, якщо бачили, що тварина злягла од старості чи хвороби, дорізали її і, як пише той самий А. Бєляков, «пустили на ковбасу».

Інакше кажучи, куди саме поскакав князь, як стверджує ПМЛ, аби побачити кості, від яких, згідно з віщунством, мав отримати смерть? Бо навіть якщо кінь і здох десь у степу на пасовиську, як бачимо на картині Васнецова, то все одно, як можна було ідентифікувати його останки? Питання залишається відкритим.

Та якщо припустити, що князь таки помчав верхи, добре знаючи, куди прямувати, то що означає його виїзд за межі стольного града? А те, що його при тому супроводжував почет як мінімум з півсотні «кінно-оружних» осіб – дружинники-охоронці, ординарець, воєвода та інші служиві люди, а то й два-три бояри тощо. І коли галопує кавалькада з двох сотень кінських ніг, резонно зауважує А. Беляков, то земля двигтить на кілька верст довкруг неї. А в напрямі руху загону вершників все живе з їхнього шляху розтікається навсібіч або ж ховається в нори. Той тупіт, безумовно, розбудив би й гадюку, що, за версією ПМЛ, спала в черепі колишнього коня князівського, і вона також дала би «ногам знати» ще задовго до прибуття комонників.

Отож з якого боку не глянути на літописну оповідку про смерть «віщого князя» від зміїної отрути, звідусюди аж випирає те, що не витримує жодної критики. Як же тоді розуміти те «дивне сказання», запитував-підкреслював ще Михайло Ломоносов (1711–1765) у своїй «Давній російській історії»?

Власне, над цим задумувалися й інші так звані дореволюційні фахівці з вивчення минувшини, які скептично ставилися до творінь отців-фундаменталістів давньоруської історії, опертих на авторитет ПМЛ. Зокрема на легендарний характер літописного переказу про смерть Вольги вказав ще російський історик XIX ст. Микола Карамзін, який назвав «приписуване волхвам пророцтво» явною народною байкою, «вартою уваги хіба що з огляду на її давність».

Та наскільки відомо, ніхто так і не взявся досліджувати ту загадку. Наразі дійшла до наших днів лише одна версія трагічної загибелі віщого князя, відмінна від офіційної, та й то жартівлива. Її висунули було автори популярного в Російській імперії до 1917 року часопису «Сатирикон», написавши пародійну «Русскую історію», яка дихає їдким сарказмом.

За словами тих журналістів-фейлетоністів, після смерті свого коня Олег зажадав від конюших фінансового звіту про те, як вони витратили кошти, призначені на утримання скакуна у стійлі. І ті тоді повели князя на могилу (?!) тварини. Але звідти повернулися вже без нього, бурмочучи щось про «змію», яку Пушкін потім назвав «гробовой»…

Однак творці «Сатирикону» теж допустили у своїй саркастичній розповіді досадний огріх. Вони, повторимо, написали, що волхви повернулися з відвідин кінської «могили» самі, без князя. І це не відповідає ні життєвій практиці, ні художній вигадці. Такого у принципі не могло бути. Як вони могли залишити свого суверена, смертельно вжаленого змією, вмирати на самоті!?.

Логічніше б написати, що вони не покинули його напризволяще, а передусім надали ураженому першу як на такі випадки медичну допомогу, а відтак привезли його, ослабленого від дії гадючої отрути, до стольного града й занесли до князівського терема, оточили належною опікою і взялися лікувати зіллям, але, мовляв, це не допомогло...

А так, з «Русской історії» видається, що віщого Олега не лісостепова гадюка звичайна вкусила, а що на нього напав дракон, який і пожер князя разом із «васнецовськими постолами»!..

Правда, і в цьому разі у прискіпливого читача може виникнути нове запитання: «Чом же тоді той ящур не поковтав чи принаймні не «понадкушував» і волхвів та інших осіб із князівського почту?».

Але тут можна вже й самому здогадатися-припустити: поки те чудо-юдо хрумкотіло кістьми київського правителя і смакувало його взуттям, нехарактерним для осіб такого сану, супутники князя притьмом дременули з місця події й так урятувалися…

Однак якщо серйозно, то цілком можливо, що автор «Повісті…» своїм неймовірним фентезі передав нам щось в алегоричній формі. І якщо так, то чому він не міг чи не хотів сказати про те відкритим текстом?

Про що ж тоді насправді повідав Нестор, закарбувавши на папері «байку», увічнену в пушкінській «Пісні…»? Але щоби дати більш-менш достовірно-вірогідну відповідь на це запитання, доведеться починати здалеку…

До речі, про «байку». Літописний переказ про смерть Олега, точніше Вольга, як у ПМЛ, має вельми близькі паралелі зі скандинавською сагою про Орвара Одда, або ж Одда Стрілу, – за одними даними, напівісторичного-напівлегендарного, за іншими, цілковито видуманого героя норвезького фольклору XIII століття. За нею, знахарка пророкує Одду смерть від змії, яка, мовляв, виповзе з черепа його коня на ім’я Факсі. Одд убиває коня, але після довгих років походів відвідує рідні місця, упевнившись, що пророцтво щодо його смерті не здійснилося. Він спотикається об кінський череп, ударяє по ньому мечем, і з черепа виповзає змія, від укусу якої Одд помирає.

Німецький дослідник саги Р. Бур справедливо відзначив певну невідповідність у тому місці саги, яка вказує на порівняно пізнішу форму «зміїного» сюжету в її змісті, ніж та, яку наводить ПМЛ: убивши коня, Одд почувається в безпеці; але ж чаклунка передбачила йому смерть від змії, схованої в черепі коня; отож для усунення небезпеки вбити коня було ще недостатньо.

Словом, на думку Р. Бура, руський літописний переказ точніше передає цей епізод, очевидно, ближче до його первинного вигляду. Отже, можемо припустити існування старовинного фольклорного джерела, з якого почерпнули той сюжет творці як саги, так і ПМЛ. Бо навряд чи можна погодитися з Олександром Ковалевським із Ванкувера (Канада), автором«Ілюстрованої історії України від найдавніших часів до сучасності», й іншими дослідниками, які вважають, що Нестор-літописець творчо використав відповідний скандинавський переказ. Радше могло бути навпаки.

Власне, можна навести й інші фольклорні паралелі. Деякі дослідники простежують корені «зміїного» сюжету аж із Біблії, з Книги Буття, від таких слів патріарха Якова, котрий звіщає майбутнє своїм синам та їхнім родам (колінам Ізраїлевим): «А Дан (себто коліно Данове. – В. М.) буде змієм на дорозі, аспидом на шляху, що жалитиме в ногу коня так, що вершник його впаде назад» (Бут. 49/17). Але то, звичайно, надто віддалена аналогія…

Пробував розібратися в цій темі й Іван Франко. «Отеє літописне оповідання, якого історичності не потребуємо відкидати, невважаючи на його трохи легендовий характер, добре достроюється до характеристики рицарської фігури Олега, змальованої в нашім літописі, – надибуємо у спадщині Каменяра такі нотатки, датовані ним самим як «Писано д[ня] 3 мая 1914». – Подробиці того малюнка, хоч потрохи легендові та для тверезого скептично налаштованого ума неправдоподібні, вже тому не зовсім легендові, що близьких або навіть тотожних паралель до них у багатій легендовій та традиційній літературі не знаходимо.

Натомість про сповнені пророцтва маємо в історичних пам’ятках немало свідоцтв. У своїй студії про літописне оповідання про смерть Олега, поміщеній у «Науковім додатку» до «Учителя», Львів, 1913, ч. 1, я навів як аналогії до теми «фатального коня», що спричинює наглу смерть чоловіка, який їздив на нім, староісландську сагу про Графнкеля Фрайсготі та її міфічну основу в однім оповіданні молодшої Едди. До тих оповідань можна би ще додати одно староєгипетське оповідання про чудесного коня, що помагає свому їздцеві доконати неможливого діла, і паралелі до тої казки в казках інших, пізніших народів, але [то] вже дуже далека аналогія до Олегового коня».

Так чи інакше, а можна зробити висновок, що Віщий Олег у «зміїному» сюжеті не так виступає історичним персонажем, як займає місце сакрального героя. Його трагічну загибель на старості літ необхідно сприймати як ритуальну смерть, яка мала би сприяти майбутньому відновленню країни. Кінь і змія, згідно з язичницькими уявленнями, – це головні іпостасі давньослов’янського бога «скоту» й замогильного світу Волоса, а волхв-пророк, який передбачив неминучу трагічну долю «новонаверненому» правителеві, є його посланцем на Землі.

Згадаймо при цьому билини про Вольгу, де богатир народжується від Змія, якого зустріла його мати, й де бачимо, як той син Змія приймає смерть від змії. Це вічна ідея циклічності життя – все повертається туди, звідки прийшло. До речі, ПМЛ пише, що Олега поховали в Києві на горі (пагорбі) Щекавиці (а слово чи ім’я (згадаймо хрестоматійно-легендарне «Кий, Щек і Хорив та їхня сестра Либідь…») «Щек» також означає «змій»).

Та в будь-якому разі, повторимо, кажучи вже словами згадуваного О. Ковалевського, що та «красива літописна оповідь є не більше, ніж легендою. Нині важко сказати, що насправді про князя Олега і його смерть написав Нестор. Але те, що літописна версія його загибелі є фальшивкою, не викликає сумніву».

Згадаймо насамперед, що Олег-Вольг увійшов в історію як чи не перший в історії Північного Причорномор’я потужний і системний збирач «земель руських». Ясна річ, що творив він своє могутнє державне утворення на цих теренах аж ніяк не промовами чи молитвами, а мечем.

Ультиматумами і збройними спонуками об’єднував розрізнені слов’янські племена, що замешкували території на північ, схід і південь від Києва. Та якщо північноруські народності, а також мордва, угро-фіни й інші їхні сусіди провадили більш-менш самостійне господарювання чи у легкій васальній залежності від Великого Новгорода, то решта перебувала відповідно у ролі підданих (як платники данини) Хазарського каганату та під жорстким впливом Візантії. Але князь Київський твердою рукою перебрав ті спільноти під свій протекторат, чим, звісно, нажив собі ворогів в особі правителів згаданих сусідніх територій.

Але хоч як, а в підсумку держава Віщого Олега (перед нею був Руський каганат, який розпався) стала таким потужним військово-економічним утворенням, що на неї боялися зазіхати і численні скандинавські ярли, чиї розбійницькі ватаги ввійшли в історію як вікінги, і германські герцоги, котрі тоді, до речі, якраз починали поступово й неухильно завойовувати простір західних слов’ян, що жили в межиріччі Лаби (Ельби) й Одри (Одеру). І лише офіційний Константинополь, чи Царград, як його йменували на Русі, опирався творенню і зміцненню держави на донедавна його північних «кресах». Правда, не збройними виступами проти русичів, а так би мовити, ударами з-за рогу, постійно нацьковуючи на Київ орди своїх регулярно ситуативних союзників печенігів.

Так тривало, доки Київський архонт, як, нагадаємо, називали руських князів візантійці, не спорядив бойовий флот із 2000 суден і не прибув під столицю Візантії на чолі потужного війська. Греки не лише безборонно й показово-гостинно відчинили перед «високим гостем» ворота Царгорода, а й виплатили русичам чималу данину та підписали договір, згідно з яким руські купці дістали особливі привілеї для торгу на землях Візантії…

Як гадаєте, після такого нищівного «приборкання непокірної», яке влаштував Великий князь Київський, Візантія заспокоїлась?!. Далебі ні. Якщо доти Віщий Олег був для неї просто противником у боротьбі за «місце під сонцем», то після він став її смертельним ворогом – простити таке приниження йому не могли лідери великої імперії, які вважали себе хазяями світу, непогрішними і всесильними. Власне, так чи ні, а буквально через кілька місяців після повернення з-за моря перший український каган помер.

Чи не дивно? Після такої вікторії, після такого тріумфу! Навіть не загинути в бою, а тихо відійти у засвіти, як написав літописець, від укусу гадюки звичайної… Тим-то є всі підстави припускати, як схиляються до думки нетитуловані, але чесні дослідники минувшини, що князя отруїли ще під час «прощальної» учти в Царгороді чи вже після повернення додому. Візантійці були мастаки на ліквідацію недругів у такий безшумний і невидимий спосіб. Й оскільки перемогти русичів у чесному бою, віч-на-віч у чистім полі не видавалося їм можливим, то й вдалися до цього вкрай нешляхетного методу. Симптоми ж від отруєння й укусу гадюки майже ідентичні. Тим-то Нестор Літописець, як можна припустити, й використав у своєму творі алегоричний образ змії, яка, крім усього іншого, виступає в міфах та літературі й символом підступності. Написати ж усе так, як було, монах, схоже не міг, навіть якщо й хотів як патріот землі рідної. Чому ж? Бо він проживав і творив на стику XI–XII ст., коли в Києві панували ставленики чи не першої в історії сучасної земної цивілізації транснаціональної корпорації (ТНК) так званих рахдонітів (у перекладі з перської це слово означає «ті, що знають дороги») – єврейських чи то пак, як тоді казали, гебрейських купців, котрі провадили транзитну торгівлю між країнами східної й західної частин євразійського континенту.

Інакше кажучи, Нестор служив писарем «при дворі» Святополка Ізяславича (1093–1113). У період правління цього князя інтереси рахдонітів домінували в усьому – політиці, торгівлі, ідеології Київської держави. А вони сповідували той самий формат християнської релігії, який Візантія нав’язала Руси, за офіційною історіографією, ще під час Володимирового хрещення 988-го (тобто через 70 з гаком років після загадкової смерті князя Олега). Тим-то Нестор і творив свою повість під впливом провізантійськи налаштованого князівського «двору», вважає, наприклад, і вже згаданий О. Бєляков у своїй «Справдешній історії Давньої Руси». Отож історію про отруєння Олега грецькі радники київського правителя порекомендували йому закарбувати алегорично. Простіше ж придумати «байку», щоби приховати злочин, ніж написати правду.

Та все ж літописець умудрився подати «зміїний» фейк, у якому почасти й відкрив правду про смерть віщого князя – «загинув, ужалений-отруєний», сподіваючись, що вдумливі нащадки зацікавляться невідповідністю такої оповідки життєвій практиці та логіці, й розшифрують ту алегорію… Або ж, якщо ми перебільшуємо, й Несторові не варто приписувати такого ідейного подвижництва, доведеться пристати на версію іншого монаха-літописця – Йоякима-Якима, уривки з праці котрого опублікував свого часу російський історик XVII століття Василій Татищев, і вони відтоді ввійшли в історію як «Якимівський літопис». Той, як мовлять, чорним по білому занотував так (процитуємо дослівно й по-тодішньому: «О князєх рускіх старобитних Нестор монах не добре свєдєм бє…». Тобто Нестор, мовляв, не знав усієї біографічної правди про давніх князів руських, тож і виклав на пергаменті лише те, що йому розповіли, не дошукуючись істини...

Зрештою, ймовірний і такий варіант цієї історії, якого дотримується той самий О. Ковалевський, канадський історик українського походження в «Ілюстрованій історії України…»: «Ми вже знаємо, що ПМЛ упродовж століть не раз переписували. Й до її змісту компілятори часто, під владне замовлення, вносили якісь поправки. Хто дав наказ вписати у ПМЛ уривок із «Саги про Одда Стрілу», наразі сказати важко. Але якщо врахувати, що у Московії у XIV–XVII століттях не було ні літописної школи, ні освічених людей, то зробити цю фальшивку тоді московити не могли. Очевидно, вона з’явилася пізніше. І знову ми доходимо висновку, що це справа рук Катерини ІІ та її «істориків», які запозиченнями з чужої історії героїзували власне минуле». Але ці слова ставлять під сумнів існування й автентичного Олега-Вольга…

Хай там як, а щойно Святополк помер, як у Києві сплахнули погроми рахдонітської олігархії. Містяни зруйнували і пограбували насамперед головного ставленика купців тисяцького Путяти, порозтягали майно знатних євреїв і послали гінців до Володимира Мономаха – мовляв, «прийди, князю до керма в Києві…». Новий володар стольного града погроми припинив, переформатував княжий двір і навіть змінив літописця. Але те, що Нестор намережив пером, зосталося.

Але все ж ставити крапку на цій історії ще рано. Крім візантійців, мав Олег і інших ворогів, можливо, й підступніших. На них вказує А. Пушкін уже в перших рядках своєї «Пісні…», описуючи як князь готувався у військовий похід, аби «відомстити нерозумним хозарам». Наразі ми не знаходимо жодних фахових пояснень, за що мав мстити хозарам князь Київський і чому відомий російський поет, який добре знався на історії, назвав тих «нерозумними». А з ПМЛ відомо лише, що чи не всі слов’янські племена, які жили на півдні Північного Причорномор’я – тиверці, древляни, поляни, в’ятичі, радимичі, – на той момент, коли Олег «сів» у Києві, платили данину «баскакам» Хозарського каганату – великого державного утворення, що простягалося від Алтаю й засягало східних теренів нинішньої України…

Відверто кажучи, такий порядок речей засвідчує, що хоча Київ і був стольним градом полян як однієї із чільних спільнот Київської Руси, князі його не захищали своїх підданих від хижацьких зазіхань сусідів. Отож перший каган український ліквідував ту несправедливість – запропонував хозарським васалам платити йому, як пише літопис, «менше», і натомість пообіцяв узяти їх під свою егіду. Ті погодились, і «віщий князь» пройшовся «вогнем і мечем» вздовж Дніпра, об’єднав споріднені племена й загнуздав хозарів…

Чи затаїла тоді на нього злобу за це юдейська верхівка Хозарії? Безумовно й надовго. І, схоже, таки дочекалася нагоди, щоби покарати київського правителя. Правда, він сам дав привід для того. В ПМЛ про це жодного слова, та народна пам’ять зберегла і донесла до нас оспіваний у численних билинах похід Вольги Святославовича на Індійське царство. Є підстави вважати, що саме князь Олег – прообраз чільного билинного персонажа, адже цей герой також є «віщим» і володіє унікальними талантами – «літає орлом, біжить вовком, мчить горностаєм», тому завжди перемагає ворога.

У перських хроніках є й нотатки, які те підтверджують, – про похід великого (за різними даними – від 20 000 до 50 000 воїв) експедиційного корпусу русичів проти арабів – спершу в 909–910 рр., – на Каспійське узбережжя, а звідти – 912-го – на Закавказзя під проводом Олванга. Причому такий відомий хронікер, як Аль-Масуді повідомляє, що чільник русів спершу домовився з хозарами, що ті безборонно пропустять його флот із 500 скіфських чайок через контрольовані ними території за умови, що русичі, коли вертатимуться, віддадуть їм половину майбутньої здобичі…

До місця призначення руси дісталися без пригод. Дніпром спустилися до Чорного моря. Далі через Керченську протоку увійшли до Азовського моря. відтак досягли гирла річки Дон і піднялися вище по його течії. А там волоком перетягнули кораблі до Волги, і уже по ній військо спустилося у Каспійське море… Похід видався вельми успішним: руси влаштували нищівний погром прибережних міст, в яких господарювали ісламісти, завдали значної шкоди мусульманській торгівлі на Каспії, в тому числі й «ясиром» із числа слов’ян, навіть захопили кілька міст, в яких залишили гарнізони, що відкривало перспективу створення у цьому регіоні руських опорних пунктів, – цілком у дусі того імперсько-державницького розмаху, що його продемонстрував Віщий Олег за три десятиліття свого князювання на київських теренах.

Та коли руси верталися й пристали до берега поблизу Ітиля, столиці Хозарії, щоби повернути господарям половину захоплених скарбів, сталася підла зрада: хозарське військо, основу якого становила наймана мусульманська гвардія, вночі підступно напало на втомлену морську піхоту наших пращурів. Та все ж так легко здолати русичів не вдалося. Три дні вони оборонялися проти переважних сил ворога, відтак близько п’яти тисяч дружинників вирвалося з оточення, тоді як решта на чолі з князем зосталася й забезпечила-прикрила їхній відступ…

Однак повернутися додому не судилося нікому – ні тим, хто залишився під стінами Ітиля, ні тим, хто вибрався звідти й подався на Русь пішим ходом: кочівники поступово перебили всіх. Власне, в Першому Новгородському літописі, який, на думку низки дослідників, є давнішим від ПМЛ, коротко згадано й такий імовірний варіант загибелі князя Олега – «за морем». Як натяк на його «заморський» похід до «Індійського царства».

Словом, порушена в цій публікації тема ще чекає фахових дослідників. Утім, в Росії за останні три десятиліття вже з’явилося півтора десятка науково-популярних та художніх книжок, в яких намагаються пролити світло на таїну смерті першого українського кагана. Але, судячи з усього, ні там, ні тим паче в Україні й досі ніхто не взявся за системне наукове дослідження саме західних і східних документальних джерел, з яких можна почерпнути чимало нового й несподіваного з «житія» давньої Руси та її правителів, відмінного від усталеного в межах офіційної історіографії, і, можливо, поставити крапки над «і» у розшифруванні «зміїного сюжету» Нестора Літописця.