Пандемія коронавірусної інфекції косить людство невидимою косою вже майже рік. Хтось десь за кордоном, на Заході, пробує створити протидію цій напасті, однак – із дуже перемінним і не стовідсотковим успіхом. А ось наші учені… Так, київських лікарів з Міжнародного медичного центру «Смартмед» коронавірус не надто здивував – вони взяли «зібрані результати випробувань своїх противірусних ліків» і створили сенсацію... Поки весь світ чахне, поки карантин не пускає глядачів на футболи-хокеї й концерти, українські медики вже за пів року вилікували від цієї модної, як її ще йменують, «масонської хворі» і хасидів, і ченців, і військовиків в окопах, і навіть чимало літніх людей, яким за 70!

«Ми на сході України, у бліндажах і на блокпостах як тверезо мислячі хлопи з Галичини взагалі не вірили в коронавірус, – у нас там мало газет та інтернету. А коли врешті-решт до нас доповзла абревіатура COVID-19, то взагалі стали думати, що то москальська хімічна зброя проти нас», – каже мені на диктофон у побитій «швидкій» сержант з позивним «Крук», уже доволі добряче сп’янілий від медичного спирту як для десятої ранку, зі штучним лівим оком, яким він завжди «дивиться» тільки вперед.

Гепаючи степовою дорогою, ми минаємо продовгуватий пагорб над Сіверським Донцем, на якому пишно блищать бані Святогірського монастиря. Гепає так, що «Крук» лається, а хворий на «корону» літній боєць «Бистриця», засмаглий і похмурий, хапається щораз за мене своїми «зараженими» руками.

«О, а знаєш, цим, курва, препаратом ми вилікували навіть двох монахів з того-во монастиря, – каже «Крук». – Не ми, конєчно, а наш лікар. Ті зачули, що нам прислали з Києва ту штуку, і попросили. І хоч вони з Московського, курва, патріархату, ми їм дали – най сі лічут».

«Хто вам його вислав?» – запитую…

Але моє запитання тоне в слонячому скрипі гальм нашої не аж-аж «швидкої» машини. Пилюка дикого степу влітає нам через відчинений люк у даху та осідає на наших шиях. Пилюка смердить спаленою гумою. Звідси до передової вже дуже далеко, але сморід усе ще чути.

Ми різко спиняємось біля такої самої медичної карети, відчиняємо задні двері на вказівку лікаря Королюка з переднього сидіння і фатально стаємо свідками гарантовано незабутньої до кінця життя картини: до тієї, іншої «швидкої» двоє дужих «котигорошків» у засмальцьованих білих халатах запихають вояка в «смірітєльній рубашці», явно психічно буйного. Він рветься і кусає ту «рубашку», а навколо стоять наші мовчуни солдати.

«То, курва, Зельманєвич, – каже «Крук» і харкає через відкриті двері після того, коли божевільного впхали у дверцята і закрили їх. – Він з «погранків». Чокнувсі, бідака».

«Мнєніє пацієнта нє всігда співпадає з мнєнієм санітарів», – спробував пожартувати похмурий «Бистриця».

«Чокнувсі?» – перепитав я.

«Та… На кордоні з кацапами валили «градами» щоночі. Вони там, наші «погранічнікі», вечеряли в хащах біля вогнища, і щоразу відразу гасили вогонь та втікали за 2-3 кілометри в ліс, а москалі ладували по місцю, де вни перед тим сиділи, курва. А цейво Зельманєвич мав щеня – носивсі з ним. Найшов десь тамка. Раз сі таке стало, пес сі сполошив і полетів туди, де в той раз вни вечеряли, а Зєльманєвич за ним».

«Ну, і?» – запитую, поки «Крук» припалює цигарку.

«Він завжди тягне за хвоста, коли шось тороче», – хрипло озивається з кутка «Бистриця».

«Тойво, – каже нарешті «Крук», сміючись очима над зауваженнями побратима, якого ми веземо до Слов’янська в шпиталь. – Ну і найшов Зельманєвич від свого пса тільки вуха на гілках вільхи – «градом» го, побило. Так і чокнувсі. Ми його тримали при собі пів року. Гадали, що відійде. Та він ставав ще гіршим, і чуть сі не застрелив, холєра»…

То вже був 15-й хворий на коронавірус, якого ці вояки везли з передової від весни. Загалом же захворіло і вилікувалось від вірусу, якщо вірити статистиці, вже близько тисячі контрактників. Із них половина – понад 500 - саме від препарату, про який мені розказали.

«Хто вам його вислав?» – піднімаю я своє зависле запитання.

«Смартмед»? – перепитує «Крук». – Воно так називається. Я його видів. Три пляшечки з різним чимсь усередині. Спершу одне п’єш, потім друге, потім трете. Всі сі виліковуют. «Смартмед» – то така лікарня в Києві. Звідти і висилають. Перший раз як, курва, коронавірус вхопив «Міська» з-під Гути, то ми не знали, чи його добивати, чи гірчичники ліпити на плечі. А якраз приїхав оцейво наш дохтор, – і він показав на Королюка на переднім сидінні, аж той озирнувся. – Королюк встановив, що то за холера – коронавірус, каже. А «Бистриця» й каже, що у Франківську його бабцю вилічили препаратом, привезеним вуйком з Києва – новим. Скажи, «Бистрице»!».

Той кивнув і відвернувся до брудного вікна машини. Нами гепало менше, бо ми виїхали на майже асфальтовану дорогу до колишньої столиці сепаратистів, до Слов’янська.

«А теперка і сам «Бистриця» зліг від того «тифу»!» – констатував «Крук». – Не бійсі, хлопе, і тебе вилічать!» – зареготав він заразним сміхом.

Той коронавірус потрапляє на позиції українських бійців на Донбасі через приїжджих. Переважно через новобранців і волонтерів. Щирі помічники фронту й не знають, що везуть хворобу в окопи. Однак більшість вояків вірить, буцімто коронавірус розсівають над ними «сепари з дронів». Проте це малоймовірно, оскільки самі сепаратисти – селюки, тому навіть не знають, що то за вірус, і тим більше не знають, де його взяти, аби розвіювати над «диким полем». Якщо сто років тому в окопах Першої світової лютував тиф, то в наші дні лютує коронавірус. Мабуть, тому карантин запроваджено і на передовій, і в її околицях.

Що то за препарат такий, мені ще треба було з’ясувати, і я збирався це зробити у лікарні в Слов’янську. Колись давно, років за десять до війни, я знімав тут і в монастирі на Святих горах свій перший документальний фільм – про втечу і переховування князя Ігоря від половців (зі «Слова о полку…»). Всі ті Святі гори, мов мурашник, перекопані гротами й довгими тунелями, а також там багато природних печер. До монастиря на горі можна від берега Сіверського Донця піднятися дуже вузьким проходом – зі свічкою в руці чи з ліхтарем. Князь Ігор начебто в нім і ховався, а також у річці, дихаючи через тростинку. А потрапив він у полон тому, що половці заманили його кінноту до солоних озер, а в степу без води коні дохнуть за лічені дні. Піших їх і взяли.

Ці озера ми проминули і в’їхали до Слов’янська. Нині з них беруть солоні «грязі» і ними намащують пацієнтів у місцевих санаторії та лікарні. Коли я знімав «документалку», мене також намастили було, а мій оператор Юра Голудзяк знімав те і чіпався до слов’янських медсестричок. Він був з Краматорська, тому слугував моїй групі і провідником. Тоді все було мирно і всі з нами розмовляли українською.

«Бистрицю» ми здали ескулапам швидко – за п’ять хвилин. Він не хотів іти, все намагався щось передати на словах через «Крука» побратимам на його блокпості. Але «Крук» то довго не терпів, друлив його в руки хлопців із приймального покою зі словами:

«Йди вже, холєра, бо ще мене заразиш!».

«Крук» нагадував пірата. Його око було ушкоджено пострілом «беркута» на вулиці Грушевського (якщо він те не нафантазував нам) ще під час революції в Києві. Отож йому вставили в обласній клінічній лікарні в «Пасічній» на околиці Івано-Франківська його знамените на весь східний фронт штучне око.

Зайшовши до лікарні, ми поговорили з лікарем, який лікуватиме «Бистрицю» від коронавірусу, й він показав нам препарат, надісланий йому «Новою поштою» з Києва. Мені хотілося дізнатися про сенсаційний препарат більше, але того дня не мав часу, бо ми з «Круком» мусили їхати ще за одним бійцем, зараженим «короною», кудись під Піски. Тож до столиці я міг вирушити лише через два дні.

Вийшовши з лікарні, ми сіли на лавці біля машини чекати нашого лікаря Королюка.

«У тій-во лікарні, – сказав нараз «Крук» у несподівано довгій тиші осіннього містечка, переповненого санаторіями, ніби наметами половецьких ханів, яких згодом стали прозивати козаками. – У тій-во лікарні, – повторив він, викашлявшись собі під ноги, на подвір’ї ми розкопали спільну могилу, в яку банда Гіркіна скидала трупи розстріляних. Вона з тамтого боку. Як хочеш, то покажу зараз, поки наш дохтор балакає зі своїми».

Коли ми підійшли туди, куди привів мене вояк, то натрапили на двох санітарок, літніх, як і стара плакуча верба, на лавці під якою вони сиділи. Могила вже була більш-менш впорядкована. Санітарки курили і дивились на форму «Крука» крізь дим, що косив їм очі, мовби на старого знайомого.

«Тутка-от була та могила, – сказав «Крук». – Сотні людей кацапня тут закопала».

«Так і є, – каркнула одна санітарка, поправляючи собі й сусідці халати на колінах. – Тут».

«Так, тут, – сказала друга також прокуреним голосом – їм обом було за шістдесят. – Мого сусіда, пастора Павенкова із церкви Преображення Господнього і його синів на цім місці ми закопали були, коли за наказом «Дроворуба» їх спалили».

«Як у середні віки!» – не втримався я.

«Наводку сатрапам «ДНР» дали попи з церкви Московського патріархату. Донесли, що протестанти годують солдатів Нацгвардії на блокпостах навколо Слов’янська», – сказала інша санітарка.

«Терористи, мать їх, довго катували пастора і його синів, а потім запхали їх у машину і спалили на людях», – сказала друга.

«Імена синів пастора, молодих мучеників, – Альберт, 24 роки, й Рувим, 30 років, а з ними спалили ще двох волотерів слов’янської церкви – Віктора Бродарського й Володимира Величка, – розказувала перша санітарка. – Ми їхні імена на все життя запам’ятали, коли замовляли після визволення міста вінки на їхню могилу. Те, що залишилося від загиблих, терористи скинули до братської могили на території цієї тоді ще дитячої лікарні Слов’янська. Гіркін–Стрєлков, мать його, наказав розповсюдити поклеп, нібито вони потрапили під мінометний обстріл українців».

«Керівником цієї дикої страти був російський найманець «Дроворуб», – доповнила коротку розповідь інша.

Вітер гойдав довгими вже жовтими косами над головами літніх санітарок, які прикурили ще по одній, а ми з «Круком» дивилися на них і не бачили сліз на їхніх очах. Медики звичні до крові і смерті, навіть санітарки. Дорогою, порожньою, ніби в неділю в Галичині, пронеслася «швидка», та сама, в якій повезли божевільного прикордонника. На могилі лежали зів’ялі квіти, біля яких у землю було натоптано повно бичків від цигарок.

«Озброєні і в камуфляжах розстрілювали людей упритул у перший же день після захоплення міста. Вони розстрілювали всіх, хто потрапляв їм на очі, – казала перша санітарка. – Лютували, немов хвашисти».

Нас покликав водій нашої машини і ми пішли. На наше «до побачення» жінки не відповіли. Королюк уже сидів на своєму передньому сидінні і підганяв нас. У Піски їхати мені не надто хотілося. Там було гаряче і за «тиші», а в нас і зброї, крім «крукового» автомата, не було.

«До Пісків, під саму Ясинувату, їхати пів дня розбитою дорогою, – сказав лікар, коли ми гримнули задніми дверима і сіли. – А тоді назад! Якщо опівночі будемо тут, то буде добре. Там ще один хворий на «корону» є. Мусимо привезти ще нинька».

«І шо, пане дохторе, – озвався «Крук», – вилічать «Бистрицю»? Чи комісують додому корови пасти?».

«З коронавірусом не комісують – або вилічать, або вмре, прости Господи, – відповів Королюк. – Хоча, гадаю, він таки потім поїде додому – аби не заражав армію недолікованим».

«А той препарат, – запитав я, – який у Києві відкрили, справді помагає від «корони»?

«Справді, – відповів Королюк, озираючись на нас у салон, в якому не вистачало «Бистриці», до присутності якого в куті, хоч він і скидався на тінь, ми всі підсвідомо були звикли, їдучи з ним від ранку.

«Тоді чому про нього так мало знають? – знову запитав я. – Приміром, я вперше чую».

«Його у нас сертифікували, він законний, якщо ви про це, – відповів лікар, – просто декотрі в Києві вважають за вигідніше купувати подібні препарати в Англії і навіть в Росії».

«От скурві сини! – вигукнув «Крук» так, що всі підскочили на своїх сидіннях. – Сучі чиновники «взятку» хочуть. А скільки могли б людей спасти! Дяка Богу, що ми на них, на київських винахідників, вийшли – і то випадково! – через франківську бабцю».

На виїзді зі Слов’янська ми зупинились біля мотелю «Європа». Двоповерхова будівля з трикутним дахом і гарними вікнами була явно відбудована після війни – пахла свіжою штукатуркою. Поряд ми знайшли шашличну і пів години файно посиділи, а потім наздоганяли згаяний час ясинуватською дорогою на Піски.

І що ж то за препарат?

Пошукавши в інтернеті – у телефоні – поки він ще тут був, я накопав інформацію про те, куди їдемо. Та Ясинувата, як виявилось, розташована «в центральній частині Донецької області, у верхів’ї річок Кальміус і Кривий Торець, на автодорозі Донецьк–Харків, у вузлі залізниць. Відстань до Донецька – 12 км, до Києва – 739 км. Від Пісків до Донецька також 12 км».

«А хто саме винайшов цей препарат – як там він називається?» – знову запитав я в лікаря, і той, повернувшись до мене, відповів:

«Лікарі у медичному центрі «Смартмед» на Лютеранській у Києві та ціла група учених аж із шести науково-дослідних інститутів», – відповів Королюк, розгортаючи м’ятну цукерку – він їх мав повну кишеню і без кінця їв, усю дорогу, давши нам по одній; його почастували у Слов’янській лікарні.

«На Лютеранській?! – вигукнув «Крук». – Я її пам’ятаю. Під час революції бігали ми там. Вона паралельна Банковій, де Президент сидить».

«Перпендикулярна», – поправив я його.

«Один пес», – засміявся «Крук», мружачись здоровим оком.

«У цім Міжнароднім медичнім центрі «Смартмед» під час епідемії «свинячого» грипу й атипової пневмонії майже десять літ тому наші українські вчені створили серію противірусних препаратів та імуномодуляторів, працюючи з вірусами як класом, тому вони нині й виявилися ефективними проти всієї групи респіраторних вірусів – грипу, аденовірусів, ротавірусів, коронавірусів», – став декламувати лікар Королюк, мовби на лекції.

«То препарат просто пригодився нині – ще з тих часів?» – запитав я.

«Це не просто препарат, це «Комплекс», – сказав лікар, клацаючи зубами по цукерці, аж чути було нам назад. – То три різні препарати, що діють у комплексі – один за одним, суворо за настановою виробників. Є він тільки в цій лікарні, а в аптеках його взагалі нема. Чому? Це нанотехнологія, а вона до совкових мізків доходить довго».

«Без пенделя мізки у нашого брата не пашуть», – вставив «Крук», кладучи нарешті свого автомата на ноші між нами.

«І як цим «Комплексом» лікують тепер «корону»? – запитав я, і цієї миті нами так підкинуло на ямі на дорозі, що ми всі впулилися у брудні шибки вікон.

«Застосування «Комплекса» швидкої дії за перших ознаках інфікування дозволяє нам перемогти хворобу всього за три доби, – відказав Королюк, відкашлявши цукерку після ями на дорозі. – А вже на шостий день ПЛР-аналіз показує негативний результат. Малий комплекс містить три препарати, що забезпечують захист клітин організму на всіх трьох стадіях вірусної атаки».

«Атакуй – не атакуй…», – зареготав «Крук».

«Препарати виявилися ефективними проти всіх видів респіраторних вірусів, – продовжував Королюк, схоже, осідлавши свого улюбленого коника. – Цей малий комплекс, що його нам присилають з Києва, є базовим і входить у всі комплекси для лікування більш тяжких станів коронавірусної хвороби, у тому числі пневмонії. Також його ми застосовуємо і для відновлення організму після хвороби».

«Чому наші змогли придумати такий препарат, а за кордоном не змогли? – запитав я. – Як він працює?»

«Він знищує вірус у міжклітинному просторі, не дає размножуватись йому всередині клітин і не допускає капсуляції, коли вірус виходить з клітин і намагається захопити інші».

«А простіше, дохторе?» – перебив його «Крук».

«Що то саме за препарат? З чого його зроблено?» – додав я.

Ми проминули давно згорілий танк на узбіччі. Наш танк. Біля нього стояли сільські діти, які провели нас очима й ще якийсь час дивилися нам услід. Сонце сліпило нас через задні двері, бо ми їхали на південний схід. Сірі хмари нависали над лобовим склом «швидкої», але ми дивились на сонце.

«Перший із трьох препаратів у «Комплексі»… – почав було Королюк, як його перебив «Крук»: «Перша баночка!»

«Так, – продовжував той. – Називається він «Кремній-3». Це нанопрепарат, що складається з діоксиду кремнія та частинок діоксидної церії, розміром 2-5 нанометрів. Цей препарат володіє безпосередньою противірусною дією та впливає на вірус, коли він лише потрапляє в організм і перебуває в міжклітинному просторі. Другий – «Антивірус-7»…

«Звучить, ніби для комп’ютера, – знову перебив його «Крук», пояснюючи мені напівпошепки, – але то ліки. Я ж то знаю!»

«Антивірус-7» – це комбінована речовина – нанопрепарат та фітопрепарат, – продовжував далі лікар. – Його вміст – 10 трав та іонний розчин біологічно активного кремнію. Наночастинки в ньому використовують як носіїв для доставки препаратів до внутрішньої клітини. Цей препарат блокує сайтбілки коронавіруса, за рахунок яких коронавірус намагається проникнути в клітини».

«Блокпост!» – вигукнув «Крук», який ніяк не тверезів.

«Третій комплексний препарат – «Цитофіл-4». То чисто рослинний препарат, що володіє потужними протизапальними властивостями. Він помагає організувати відновлення після вірусної атаки. Препарат складається аж з 16 рослин, головна з яких – однолітній гіркий полин».

«Кажуть, що «чорнобиль» перекладається зі староруської як «полин», – сказав «Крук».

«Практика показує, що симптоматика минає за дві доби. На шостий же день можна повторити тест на коронавірус та переконатися в тому, що його здолано», – завершив свої роз’яснення лікар Королюк.

Решту дороги ми мовчали. Двічі довелося зупинятися біля кущів... Біля одних – у тернах – бачили косуль. Війна пригнала диких тварин із Донецького кряжа, де засіли сепаратисти, у долини. Машин у напрямку «ДНР» було мало. Туди тепер майже не їздять.

Біля других кущів, у бузині, майже під Пісками ми побачили пару канюків, яка кружляла над ковиловим степом, граючись у шлюбному танці. І я пригадав історію з канюком, яка сталася зі мною десь у 2015-му.

Тоді я щойно повернувся з війни на Донбасі й осів у своїй квартирі на околиці Києва, що залишилась мені після розлучення з дружиною. Всі вікна тієї квартири виходять на сосновий ліс, що тягнеться на кілометри до самого Полісся. Була саме осінь, і я збирав у тому сосняку гриби. Там ці дари лісу інші, ніж у нас, у Галичині, в Карпатах. І назви інші. Наприклад, є так звані польські гриби. І їх там більше за білих. Нагадують вони білі, лише трішки темніші. А червоняки там називають красноголовцями…

Присівши на повалене дерево, хотів перебрати знайдені «польські» гриби. Та раптом спіймав на собі чийсь пильний погляд – наче «Крук» дивився на мене своїм штучним оком, тільки погляд був справжнім, живим. Повертаю голову в той бік, а на тій самій колоді сидить величеньке молоде пташеня канюка. Я знав, що хижі птахи, якщо в їхньому гнізді знайшлося двоє пташенят, одне викидають, бо не можуть прогодувати. Чи виживе воно, чи ні, – їх уже не турбує. Очевидно, це було одним із таких.

Поволі підкравшись до пташати, я на ходу зняв картату сорочку, і… раз! – накинув на нього, й до рюкзака його. Приніс додому і нагодував мале канюченя салом із морозилки. Сала я не їм, але перед тим у гостях у мене побував мій друг Андрій – відзначали рік після перебування на фронті – і воно лишилося. Нагодувавши пташа, помив під душем, бо, як пересвідчився, між пір’ям у нього густо кишіла якась чорна комашня. Сохнув птах на балконі. За тиждень мій Андрій під час телефонної розмови порадив мені сфотографувати молодого канюка й виставити його на продаж в інтернеті. Мовляв, коштує такий «товар» дуже добре. Щоправда, я тоді гадав, що то беркут, а не канюк.

Яким же було моє здивування, коли наступного дня після розміщення оголошення на одному із сайтів мені зателефонував… бойовик з «ДНР».

«Ви продаєте канюка? Чи беркута? Я от скоро звільняюсь із «вооружонних сіл ДНР» і знову займуся улюбленою справою – полюванням у степу, – сказав він російською. – Проживаю поблизу Кам’яної Могили. Знаєте?»

«Знаю, – відповідаю, – бо колись, ще задовго до вашого бунту, знімав там «документалку» про половецьких баб. На тамтешніх курганах».

«Яких баб? – недочув сепаратист. – Вишліть мені свого канюка, а я вам перекажу гроші за нього. Він молоденький – легко буде тренувати».

Розмовляти з ворогом, який зі зброєю в руках воював конкретно й проти мене ще рік тому, коли я у складі розвідувальної групи не лише перебував на передовій, а й кілька разів перетинав лінію фронту, мені було гидко, аж я сплюнув з балкона у ліс. Але кортіло дещо дізнатися. І я запитав: «Як же я передам – війна ж, куля тобі в голову!».

«Автобусом, – каже сепар. – Існує постійний рейс «Київ–Донецьк».

Не знаю, чи діє й тепер таке сполучення, а тоді, виявляється, курсував такий автобус, і то регулярно… Сепар сопів у слухавку, поки я перевіряв розклад цього руху в інтернеті – не щоб продати чи передати канюка, а з цікавості. А далі заговорив.

«Покладіть канюка в картонну коробку, зробіть дірку для повітря, аби не задихнувся, і дайте водієві на автовокзалі, на Московській площі, – продовжував ворожий рекрут. – Заплатіть йому тисячу гривень, і він перевезе мені пташа сюди…»

«Перевезе через лінію фронту?» – здивувався я, бо мав за плечима аж 28 переходів цієї лінії під вогнем і «градами».

«Так, він поїде «зеленим коридором», – не вмовкав сепаратист. – А гроші я передам вам так само, щойно отримаю посилку».

«Спершу передайте гроші, а вже тоді я передам канюка», – блефував я, бо й не думав торгуватись з ворогом.

«Та ви мені не вишлете птаха, отримавши гроші!» – засміявся він.

«А ви мені заплатите, коли візьмете канюка у водія?» – засміявся вже я.

«Таааак!»

«Ви на своїм Донбасі гадали, що ми цілковиті «лохи», так? Не пройде це вам, ідіотам!» – і я поклав слухавку.

Щойно розповів я цю історію, як ми під’їхали до нашого блокпосту в голому степу, між поламаними, ніби причесаними величезним гребінцем, дубами і грабами. На далеких блокпостах солдати завжди мовчуни. І навіть «Крук» з ними не говорив. Там стояли три машини волонтерів. Одну ремонтували. Солдата з «короною» ми взяли з їхніх рук теж мовчки. Його псевдо було «Бульвар», і був він родом з Івано-Франківська. Коли рушили назад, до Слов’янська, сонце торкалося поламаних крон над блокпостом. І було тихо, мов у раю.

Назад ми їхали дуже довго, бо заблукали. Лишень десь о першій ночі змогли «здати» «Бульвара» в лікарню у Слов’янську. Боєць був мовчазний, як і «Бистриця», як і всі там, на передовій, але під кінець розказав про себе, що живе на Південному бульварі в Івано-Франківську і грав за молодіжний склад «Прикарпаття», але давно, років п’ять тому.

Заночувати ми з «Круком» вирішили в тому самому мотелі, в «Європі». Нас підвезли туди Королюк і його водій, і обіцяли завтра заїхати та відвезти мене до потяга на Київ.

2014 року, коли бої точилися біля самого Слов’янська, ми часто ночували в придорожніх готелях і мотелях чи санаторіях. Переважно вибирали кімнати з вікнами, які виходили в поле чи ліс, щоб нас не накрило там несподіваним обстрілом. Так усі робили. Цього ж разу ми могли спати де завгодно, бо Слов’янськ уже давно звільнено від окупантів. Правда, «Крук» хропів, як паровоз, і це було не легше витримати, ніж обстріл.

Зранку я згадав розповідь Королюка про диво-еліксир від коронавірусу. Закортіло таки дізнатися, хто ж і як його винайшов. Відтак в інтернеті я не знайшов жодних відомостей про це. Міркуючи, як бути далі, згадав про експерта з міжнародного медичного туризму Наталію Строковську, з якою колись працював у газеті. Вона, як з’ясувалося, вже писала про цей препарат, тож дала номер мобільного телефону якраз одного з його розробників – згаданого директора поліклініки «Смартмед» Анатолія Доровських. Зателефонувавши до нього, я домовився про зустріч. Однак на потяг до Києва ми не встигли, тому довелося ще раз телефонувати. Тож я заодно розпитав про все, що цікавило.

«Вилікували до жовтня більше тисячі пацієнтів із числа цивільних, а також близько 500 військовиків з передової з підтвердженим тестом, – розповів мені пан Анатолій. – Крім того, в понад півсотні людей вже діагностували перед тим атипову пневмонію, викликану коронавірусом. Вона, проте, дуже швидко відступила під дією нашого «Комплексу». А ще десяткові-другому хворих ми допомогли у стислі терміни позбутися потреби в апаратах ШВЛ. Словом, можемо говорити про 99,9-відсоткову ефективність винаходу. Лише одна жінка літнього віку не вижила, але тільки тому, що родичі дуже пізно до нас звернулися. Треба сказати, що наші препарати люди приймають разом із призначеною терапією, вони сумісні з медикаментозними засобами».

«А як роздобути ваш препарат? Пацієнти з коронавірусом приходять до вас у центр у Києві, чи ви передавали ліки через родичів?» – запитав я його.

«У вас же є інтернет? Знайдіть контакт поліклініки «Смартмед», і мої співробітники того ж дня надішлють вам «Комплекс» із трьох препаратів. Утім, можете дати для хворих наші прямі номери телефонів: +38 067 216 50 35 (WhatsApp, Viber), +38 073 503 40 30. Його ціна 1650 гривень при перших симтомах. Ми частіше передаємо препарати через родичів або поштою, особливо тим, хто був слабкий, з високою температурою або перебував у лікарні. Звернення до нас з атиповою вірусною пневмонією почали надходити ще у січні цього року, більше випадків було в лютому, а в березні ми вже розуміли, що приходять до нас люди, інфіковані коронавірусом», – відповів доктор Доровських.

«Увесь світ б’ється над розгадкою таємниці коронавірусу, а ви ще багато років тому виробили готову відповідь на те? Як це можливо?» – запитав я.

«Річ у тім, що наш нанокремній має вражаючі властивості при будь-яких респіраторних захворюваннях загалом і вірусних зараженнях зокрема, – відповів він. – За перших ознак інфікування він дає змогу перемогти хворобу буквально за три доби. Це розробка українських вчених із шести вітчизняних науково-дослідних установ. Перші ефективні препарати з’явилися ще 2012 року як відповідь на виклик епідемії «свинячого» грипу. Тож тепер ми лише застосували те, що в нас було, і воно виявилося дієвим проти коронавірусу».

Наприкінці розмови доктор Доровських запросив мене по приїзді до Києва пройти унікальну діагностику в їхній клініці – частотно-резонансним методом, що працює за аналогією електрокардіографа і за дві години сканує весь організм – як мовлять, від маківки голови й до п’ят, виявляє всі його болячки й навіть визначає, чи є у людини той чи інший вірус, зокрема й «корона».

Так я і зробив, вже за два дні був у поліклініці «Смартмед». Дві години відсидів із дротами на голові й на руках, і лікарі встановили, що я не заразився від тих бійців, інфікованих вірусом, кого супроводжував із передової до лікарні у Слов’янську, що коронавірусу в мене немає…