Днями минуло 80 років від початку найдраматичнішого етапу Другої світової, що розпочався з нападу 22 червня 1941-го гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, до складу якого входили й нинішні території України. Війна прокотилася нашими землями двічі – спершу на схід, а відтак – у зворотному напрямку, спустошивши їх і забравши, за різними даними, лише українських життів від 7 до 14 мільйонів. А загалом ужинок Молоха за 1939 – 1945 рр. сягнув за 50 млн…

Що призвело до такої кривавої бойні і хто винен у її розпалюванні? Ще на відомому Нюрнберзькому процесі переможці у тій війні – сили так званої антигітлерівської коаліції – винесли з того приводу вердикт, що, як тоді вважали, оскарженню не підлягає. Проте останніми роками вину за організацію масштабної гекатомби на полях Європи перекладають із самого Гітлера та його нацистських поплічників ще й на Сталіна з його оточенням – мовляв, два диктаторські режими зчепилися між собою в переділі Старого світу, бо щось не поділили.

На цю версію «працює» й низка книжок відомого письменника Віктора Суворова, котрий ще в часи СРСР, перебуваючи у статусі радянського розвідника, переметнувся на Захід і тепер на основі величезного документального фактажу доводить, що, розв’язавши із СРСР війну, Третій Райх лише завдав превентивного удару… Якби ж він цього не зробив, то, мовляв, Союз сам напав би на нього орієнтовно 6 липня. Тобто, резюмує дослідник, Сталін теж готував Червону армію (ЧА) до нападу, як і Гітлер – вермахт, і фюрер лише випередив вождя на якихось два тижні.

Ясна річ, що в Росії не сприймають цієї версії попри всю її правдоподібність. Але твердження В. Суворова знайшли сприятливий грунт і в Україні, і в Прибалтиці, і в Польщі й інших східноєвропейських спільнотах. Особливо після розв’язаної Росією війни проти України 2014-го… Власне, впродовж кількох останніх десятиліть побачило світ стільки «суворовських» книжок (у їх виданні всіляко сприяють британські покровителі перебіжчика), наповнених чимраз новими подробицями, що вже сама їхня кількість згідно з відповідним законом мовби перейшла в якість – у Європі й США й не сумніваються в тому, що все було саме так, як пише цей автор.

Втім, на те, що в СРСР таки збиралися напасти на Німеччину 1941-го, як побічний доказ виступає й такий малопомітний пасаж у мемуарах маршала Георгія Жукова «Спогади і роздуми», виданих і кілька разів перевиданих у 1960–1980 рр., – «сьогодні ще не можна розкривати всі таємниці Великої Вітчизняної…». Схоже, ще не наспіла пора для того й нині, якщо в Москві свого часу продовжили до 2042 року дію грифу «цілком таємно» на архівах СРСР, що стосуються 1939–1941 рр. І це теж слугує на користь гіпотези щодо превентивного удару. Але…

Як з’ясувалося ще в часи так званої перебудови в СРСР, загальна кількість радянських військ, у тому числі й танків, літаків, гармат тощо, на 22 червня 1941 року була набагато вищою, ніж німецьких. Тому розгром ЧА в перші дні війни просто нереальний – у цьому, схоже, таїться якась загадка. І в тому й річ, що головний аргумент, яким козиряють прихильники запобіжних дій Німеччини супроти напасливої Москви, – нібито на західних кордонах Союзу на 22 червня було зосереджено таку готову до наступу ударну механізовано-сухопутну армаду, яка лише за числом танків і літаків переважала сили Німеччини як мінімум удесятеро, не може не викликати певних запитань у неупереджених дослідників. Якщо там стояла така броньова й вогнева міць, ще й наїжачена мільйонами багнетів, то чому вона не змогла впоратися зі значно слабшою потугою, яка звалилася на неї? Дарма що та впала на голову, як заведено вважати, несподівано.

Інакше кажучи, чому ж, готуючись до нападу, ЧА не була готова й до оборони? Адже будь-яка війна складається з цих двох головних аспектів: ти або атакуєш, або захищаєшся. Не треба бути великим стратегом, аби розуміти: якщо думаєш про наступ, не забувай і про ймовірну контратаку ворога, тож забезпеч і здатність свого війська до оборони. Тим паче, що, як постійно доповідала розвідка, на тому боці радянсько-німецького кордону теж нагромаджували війська й теж готувалися до нападу…

Зрештою, чому ту нібито вже й заведену машину миттю, в перші години-дні війни, не переорієнтували з готовності до наступу на виконання завдань із захисту своєї території, й вона покотилася під ударами гітлерівців на схід, як безживна й безформна маса? Адже тодішня ЧА була не збіговиськом випадкових осіб, як дехто вважає, а кадровим військом, за плечима якого вже були і так звані польська та фінська кампанії, й перемоги у боях із японськими військами в липні – серпні 1938-го біля озера Хасан та навесні – восени 1939-го на ріці Халхін-Гол на території Монголії…

Принаймні середня командирська ланка ЧА складалася з дисциплінованих людей, звиклих до екстріму, спроможних швидко оговтатися від неприємної несподіванки й дати відсіч нападникам, якою б раптовою чи «віроломною» не була їхня агресія. Що ж тоді паралізувало численні механізовані корпуси й мотострілецькі бригади, як і штаби військових округів, що призвело до мільйонних втрат у перші місяці війни?

Пояснювати ті страхітливі невдачі самою розгубленістю у верхах – мовляв, кремлівські бонзи на чолі зі Сталіним 22 червня попросту впали у ступор і не змогли вчасно надіслати у війська належні директиви й організувати оборону країни, мабуть, недостатньо. Не витримує критики й гіпотеза про масштабну змову вищих армійських чинів передвоєнного Союзу, яких, мовляв, завербував абвер, аби вони «тихою сапою» сприяли переможній східній кампанії гітлерівців. Те, що інкримінують теперішні історики розстріляним за зраду керівникам Західного військового округу, що розташовувався головно на теренах сучасної Білорусі, через яку пролягав найближчий шлях до Москви і який зазнав наймасштабніших втрат у техніці й живій силі – фактично був розгромлений протягом кількох тижнів, аж ніяк не можна ставити лише їм у вину.

Посудіть самі. Великі експерти пишуть, наприклад, про величезний безлад в арміях округу на початку війни, зумовлений нібито злочинною діяльністю вищих командирів, коли, скажімо, групували танкові «кулаки» чи дислокували артилерійські полки й окремі батареї в одних місцях, а відповідно пальне й боєприпаси для них вивантажували за сотні кілометрів звідти. Такі й інші аналогічні речі не можна пояснювати суто загальним нехлюйством чи зокрема шкідництвом завербованих німцями штабістів. Бо за того засилля на різних ієрархічних щаблях ЧА (вельми характерного для неї) комісарів та особістів, які пильнували «за роботою» командного складу й повсякденням червоноармійців, таких помилок чи зумисних дій просто не могло бути. Все, що діялося, відбувалося з дозволу чи й припису Москви.

Візьмімо для прикладу й таке. Добре відомо, що нові польові аеродроми для військової авіації в СРСР, на яких розміщували й найновіші моделі бойових літаків, будували протягом 1940–1941 рр. майже на самому кордоні. Через те, між іншим, їх у перші години війни фактично знищили навіть не ударами з повітря, а артилерійським вогнем, або ж захопили. Тоді як танкові й піхотні з’єднання першого ешелону ЧА, яку ніби готували до нападу на фашистську Німеччину, стояли за 30 кілометрів від кордону.

Невже не дивно? Хіба можна таку кричущу безвідповідальність списувати на саме командування округу, на території якого витворяли такі несусвітні речі (інакше кажучи, хіба не зрозуміло, що за тим порядком речей стояв Кремль)? Тим паче, що німці на тому боці кордону робили все з точністю до навпаки. Як і велить класика воєнної справи. Аеродроми розташовували за спинами сухопутних військ, а самі танкісти й піхотинці, які на світанку 22 червня перейшли німецько-радянський кордон, уже за тиждень до тої дати буквально сиділи в корчах на березі (правому) Бугу!

То ж хто й до чого готувався? Щодо вермахту, то тут усе ясно. У випадку ж ЧА за неупередженого підходу до вивчення обстановки на червень 1941-го незрозуміло нічого. Ясно лише одне, що на момент війни вона не була готова ні до нападу, ні до оборони. Парадокс і в тому, можемо додати, що її й не готували ні до того, ні до іншого.

Проте підготовку вели, й доволі таки інтенсивну, хоча й у глибокій таємниці. До чого ж насправді готували тоді ЧА, точніше, окремі її підрозділи, знало вкрай обмежене коло відповідальних осіб. А готували її за домовленістю з німцями до «Великої транспортної операції» – передислокації через усю Європу на берег Ла-Маншу, аби відтак спільно з частинами вермахту висадитися на території Англії. Так стверджує російський дослідник Олександр Осокін, який провів чесне журналістське й науково-популярне дослідження численних «білих плям» в офіційній версії початку німецько-радянської війни й виклав свої висновки у трьох книжках з однією спільною назвою «Велика таємниця Великої Вітчизняної» і трьома різними підзаголовками – «Нова гіпотеза початку війни», «Ключі до розгадки» й «Розплющені очі».

Попри незначний наліт ще «совкового» мислення автора («Велика Вітчизняна…»), сукупність скрупульозно зібраних і проаналізованих ним фактів, на які доти чомусь не звертали увагу, вражає не менше, ніж тематична «вичерпність» книжок Суворова. На основі ж опрацьованого матеріалу О. Осокін довів, що різні трактування радянськими істориками подій передвоєнних років і перших днів «катастрофи 22 червня» для СРСР, не відповідають тодішній дійсності, не розкривають справжні передумови тієї трагедії. І дійшов висновку, що головна її причина – у ставленні Сталіна у 1939–1941 рр. до гітлерівської Німеччини не як до противника, а як до тимчасового стратегічного партнера. Так, справді, обидва диктаторські режими готувалися до війни. Але не до нападу (принаймні офіційний Берлін попервах) один на одного. А до спільних бойових дій проти третьої сили, що як у передумовах Другої світової, так і в її історії фігурує не менш інтенсивно, ніж Німеччина й Радянський Союз, – проти Британської імперії. До речі, й окрім «осокінської» трилогії, є вдосталь достовірних джерел, які доводять, що вина офіційного Лондона в розпалюванні міжнародної бойні не менша, ніж Німеччини й СРСР. Але про це чомусь не заведено говорити.

Що ж спонукало лідерів двох «соціалістичних» держав до такої ідеї, на перший погляд, точніше з точки зору офіційної історіографії, вкрай божевільної. Не секрет, що протягом 1939–1940 рр. офіційні Берлін і Москва провели серію перемовин на найвищому рівні, а влітку восени в межах цих діалогів навіть обмінялися делегаціями (німецької – до Москви й радянської – до Берліна) за участю перших осіб держав, доводить Осокін на основі десь відкопаних ним документів та аналізу офіційної інформації, в тому числі й у закордонній пресі. Під час таких переговорів Гітлер та його міністр закордонних справ Ріббентроп переконували Сталіна з Молотовим долучитися до остаточного розгрому Англії, тим паче, мовляв, що більшу частину цієї роботи Німеччина вже й так виконала.

Власне, в тому, щоби Сталін ухвалив рішення про вступ СРСР у бойові дії, які вже палахкотіли зокрема між німецькими й об’єднаними англо-французькими військами, були зацікавлені не лише канцлер Райху, а й прем’єри Великобританії – спершу Чемберлен, а відтак і Черчилль. І кожен з них схиляв «хитрого азіата» на свій бік, на виступ Союзу на боці їхніх сил. Та все ж Гітлер зумів довести Сталіну, що для нього альянс із Німеччиною й Японією, яка, до речі, протягом чи не всього четвертого десятиліття XX ст. являла собою серйозну загрозу для СРСР на його східних кордонах, буде вигіднішим, ніж спілка із британцями та іже з ними.

Це й привело до укладання таємного договору між Москвою й Берліном про спільну військову операцію проти Англії для її розгрому. А поява такого офіційного документа дозволила передусім налагодити заради підготовки до неї тісне економічне й воєнно-технічне співробітництво між обома країнами, яке місцями переходило й у кооперацію зі спільного випуску танків, бойових літаків тощо. Про таку співпрацю добре відомо. Але дослідники вважають, що СРСР лише допомагав нацистській Німеччині зміцнити свій воєнний потенціал з абстрактною метою – для успішної боротьби із «західними демократіями». Інакше кажучи, Сталін намагався руками Гітлера за мінімальних зусиль СРСР сотворити «світову революцію». Тим часом, як доводить Осокін, були в диктаторів і конкретні домовленості…

Ідея спільного нападу на Англію передбачала не лише висадку союзницьких радянсько-німецьких військ на території Великобританії, а й спільну «експедицію» через Кавказ і Чорне море до Іраку, що був тоді англійською колонією. Якщо в першому випадку через усю Європу, вже захоплену Німеччиною, на берег Ла-Маншу мали перекинути визначені для цього моторизовані підрозділи ЧА, то в другому – у мирний похід через Україну, Білорусь і Росію на південь СРСР збиралися відрядити частини вермахту…

Ідея спільного нападу на Англію передбачала не лише висадку союзницьких радянсько-німецьких військ на території Великобританії, а й спільну «експедицію» через Кавказ і Чорне море до Іраку, що був тоді англійською колонією. Якщо в першому випадку через усю Європу, вже захоплену Німеччиною, на берег Ла-Маншу, повторимо, мали перекинути визначені для цього моторизовані підрозділи ЧА, то в другому – у мирний похід через Україну, Білорусь і Росію на південь СРСР збиралися відрядити частини вермахту…

Якою неприйнятною не видавалась би комусь така версія, доказів на її користь не менше, ніж у «превентивного удару». Що ж свідчить, що ЧА готували ні до нападу, ні до оборони, а саме до спільної з німцями «Великої транспортної операції» (ВТО)? Мабуть, передусім цілком мирні, на перший погляд, роботи з підготовки до самого перевезення мас військ. Скажімо, ще 1940-го в СРСР взялися за перетяжку залізничного полотна на західноєвропейську колію на відстань 120 – 200 км від німецько-радянського кордону…

До речі, відомо, що з прикордонних особливих воєнних округів (ОВО) ще до початку війни було виділено фронти. І цікаво, що їхні штаби, які найменували Польові фронтові управління (ПФУ), згідно з приписом із Москви розташували в населених пунктах, до яких і вела перешита колія. Приміром, ПФУ Прибалтійського ОВО розмістили в Паневежисі (Литва), Західного – у військовому містечку Обуз-Лісовому під Барановичами (Білорусь), Київського – в Тернополі, Одеського – в Тирасполі (Молдова). Власне, й більшість військових з’єднань цих фронтів дислокувалася вздовж модернізованих по-європейськи колій – від названих населених пунктів й майже до кордону.

Нічим іншим, як підготовкою до ВТО, таке пояснити неможливо. Там же стояли дивізії, бригади й корпуси військ першого ешелону! Якби їх готували до нападу чи оборони, то, очевидно, не скупчували б лише обабіч колій, явно готуючи до завантаження у вагони, а розташовували би значно інакше. Чи, може, Сталін гадав, що Гітлер люб’язно пропустить його військові потяги до Варшави чи й далі, аби Червона армія (ЧА) могла звідти розпочати переможну ходу Європою? Так можна запитати В. Суворова й інших прихильників гіпотези про «превентивний» напад Гітлера.

Доволі промовистим свідченням на користь ВТО є й те, що 10 січня 1941 року Радянський Союз придбав у Німеччини за 7,5 млн золотих американських доларів частину Сувальського регіону (Польща), яким пролягає знаменитий Августовський канал. О. Осокін вважає, що, крім потягів, планували використовувати й водні артерії (в тому числі й Дніпро-Бузький канал) для транспортування важкої бойової техніки і військ баржами як через Німеччину й Польщу до Північного моря, так і через СРСР до Чорного… Інакше навіщо ж було Москві купувати ту землю, а Німеччині, тим паче, її продавати?

Звісно, готуючись до бойових дій проти спільного ворога, такі маніакально підозріливі диктатори, як Сталін і Гітлер, не могли цілковито довіряти один одному. Тому перекидання військ обмежували певні умови: скажімо, боєкомплекти й пальне до танків готувалися везти окремо від самих бойових машин, які були заправлені рівно настільки, щоби виїхати на платформу військового ешелону та з’їхати з неї. Гармати ж мали транспортувати без панорам і снарядів…

Цим і пояснюється, скажімо, той «безлад» в ЧА, що «панував» там 22 червня і далі, коли зброя була в одному місці, а набої до неї – в другому, і те, що значна частина бойової техніки, боєприпасів, пального опинилася в руках німців після їхнього раптового нападу на СРСР.

Між іншим, німецькі військові відлік «східної кампанії» вели не від 22 червня, а саме від 20-го, коли, власне, розпочалася ВТО. Скажімо, у щоденнику начальника генштабу сухопутних військ Німеччини (1938 – 1942 рр.) Франца Гальдера надибуємо таку нотатку: «3 липня 1941 року, 12-й день війни... компанію проти Росії виграно протягом 14 днів».

Немає змоги переказати тут усі докази на користь ВТО, наведені у трьох книжках Осокіна, яких, повторимо, більш ніж достатньо. Головне – розібратися, чому останньої миті Гітлер передумав і скористався вже розпочатою грандіозною операцією для справді віроломного в розумінні Сталіна удару під дих ситуативному союзникові. Річ у тім, як вважає наш автор, що про підготовку ВТО довідалася британська розвідка буквально за місяць-два до її початку. І Черчилль вжив спішних заходів, аби відвернути від своєї країни таку масштабну загрозу. Для цього використав заступника фюрера по нацистській партії Рудольфа Гесса, котрий, як відомо, 10 травня 1941-го дизертирував із фашистської Німеччини до Великобританії (чи його викрали англійські агенти, як припускає Осокін). Через нього й узявся перемовляти Гітлера – агітував його разом напасти на СРСР…

До речі, історію з Гессом вважають однією з найтаємничіших подій XX ст. Досі не розсекречено протоколи допиту втікача в Лондоні, котрого з 1941-го й до його смерті 1987-го утримували у в’язниці під пильною охороною. Зрештою, й кончина відомого «в’язня Шпандау», котрий, за офіційною версією, у 90 років спромігся вкоротити собі віку саме тоді, коли розпадалася «залізна завіса» між СРСР і Заходом, викликає чимало запитань.

Втім, хоч як, а судячи з усього, Гітлер повірив прем’єрові Англії. І нині мало хто знає, що бойові дії проти СРСР 22 червня розпочала насправді не Німеччина. Першого удару по Союзу о третій годині ранку того дня, тобто за годину до нападу Німеччини, завдали кількадесят бомбардувальників, які скинули глибинні міни неподалік узбережжя Одеси й Севастополя.

Звісно, протиповітряна оборона радянських ВМС, не обтяжених забороною не піддаватися на провокації, якою, приміром, були сковані війська Західного ОВО, швидко відігнала нападників. Правда, ті й не особливо насідали, а бомбували абияк, не завдавши істотної шкоди, й самі притьмом забралися геть…

У флотських аналах цю подію так і зафіксували – «наліт невідомих літаків». Чому так? Бо вони прилетіли з півдня, як зафіксували радари кораблів Чорноморського флоту, а не із заходу чи південного заходу, тобто з Румунії, де дислокувалися цілі ескадрильї люфтваффе.

Досі історики так і не розібралися, чиїми були ті бомбовози, а «списали» той факт на німців, які напали на СРСР через годину. Але ж… Осокін припускає, що то діяли військово-повітряні сили Англії, дислоковані в Іраці. Тим «невідомим нальотом» Черчилль подав сигнал Гітлерові: мовляв, я розпочав, а тепер бий ти. І той ударив…

Звичайно, це доволі спрощений переказ «осокінської» версії. В його творах, які легко знайти в інтернеті (російською мовою), – більш вичерпний і аргументований виклад, документально підсилений. І з тих текстів також вимальовується детальна панорама так званої залаштункової баталії на «Великій шахівниці» світу, яку вели три провідні гравці – Черчилль, Гітлер і Сталін напередодні 22 червня 1941 р. Тут кожен намагався переграти іншого.

Немає сумніву, що, скажімо, вождь КПРС з його ідеєю-фікс «світової революції» був украй зацікавлений у здійсненні насамперед першого етапу радянсько-німецької ВТО – перекиданні великої маси радянських військ до Ла-Маншу. А от чи рушила б та армада, підсилена частинами вермахту, до берегів Англії, чи, навпаки, спільно із британцями вдарила би по фашистській Німеччині, то вже інше питання.

Зрештою, й логіка дій Гітлера теж засвідчує, що він мав план «Б». Наприклад, чому 24 травня 1940 року німці зупинили наступ на Дюнкерк, у якому перебувало притиснуте до моря півмільйонне французько-британське військо, й дозволили Лондону безперешкодно евакуювати звідти 340 тисяч суто своїх вояків? Очевидно, тому, пояснює Осокін, що Гітлер знав: за домовленістю зі Сталіним авангардом «Морського лева», себто спільного десантування на узбережжя Англії, стануть радянські війська, які безумовно будуть знекровлені в намаганнях захопити там плацдарм(и). Отож подбав, аби Англія мала ким захищати свої береги.

Інакше кажучи, фюрерові було на руку, щоби СРСР і Великобританія зазнали при тому великих втрат, особливо СРСР… Принаймні нічим іншим німецьке «стоп» під Дюнкерком розтлумачити неможливо – коли фашисти полонили лише французів, а англійцям дозволили врятувати своїх бійців, і відтак спокійно спостерігали, як тих переправляли через Ла-Манш, що тривало з 26 травня по 4 червня.

Вже й не кажемо, що ще 1938-го тодішній прем’єр Англії Чемберлен на переговорах із Гітлером у Мюнхені всіляко схиляв свого візаві до нападу на СРСР, а водночас дипломати офіційних Лондона й Парижа намагалися вмовити тодішнього хазяїна Кремля спільно виступити проти фашистів, які, мовляв, геть розперезалися в Європі. Дотримання, кажучи по-сучасному, подвійних стандартів було характерне для провідних політичних гравців того часу.

«Усі згрішили, – як сказано в Євангелії, – й немає жодного праведного». Зрештою, й теперішні чільні політичні лідери Старого світу, точніше євразійського континенту, грішать так само, коли на публіку мовлять одне, а за лаштунками діють цілком інакше…

У тій грі програв Сталін, який чомусь так довірився фюрерові, що буквально до 22 червня не довіряв донесенням розвідки про готовність німців до нападу і його точну дату, хоча в іншому разі й за найменшої підозри спускав псів НКВД на того чи іншого політичного й державного діяча. Не виграв у підсумку й Гітлер, дарма що обманув «азіата» й ледь не взяв Москву.

Попервах виграв Черчилль, обдуривши Гітлера. Але й цей виграш відтак теж обернувся чимось іншим – коли ЧА захопила Берлін і радянські війська окупували Східну Європу. В тому прем’єр Англії не лише аж ніяк не був зацікавлений, а й навіть намагався того самого 1945 року виправити цю ситуацію в найрадикальніший спосіб, про що ми розповімо в одній із наступних публікацій під цією рубрикою.

Кожен із трійці захищав свої інтереси. Найбільше мотивів зіштовхнути лобами двох «соцлідерів», безперечно, мав Черчилль. Але для нас, українців, програш Сталіна обернувся найбільшими демографічними втратами – вищими, ніж їх мали за всю Другу світову Англія з колоніями, США, Канада, Франція, Італія, Бельгія, Балканські країни, Японія і Німеччина разом узяті (!). Тож як не парадоксально, а якщо слідувати тій логіці, ліпше для нас було б, якби Сталін устиг напасти на Гітлера першим і відтак в альянсі з британцями розгромив Третій Райх. Або ж, у крайньому разі, разом із ним здійснив би стрибок на Англію... Так чи інакше, а для нас ліпше було б, якби СРСР справді вів бойові дії на ворожій території, які і диктувала передвоєнна стратегічна доктрина ЧА. Як би це егоїстично не звучало…

В усякому разі, гадати, що якби фюрер здолав вождя, то ми жили би нині в об’єднаній Європі, як дехто думає, мабуть, не варто, – план «Барбаросса» передбачав винищення 80 відсотків слов’янської людности в окупованих Україні, Білорусі, Росії, яку нацисти вважали «зборищем унтерменшів».

Про те, що перемогу СРСР над фашистською Німеччиною особисто Сталін вважав своєю персональною поразкою, свідчать такі факти. Передусім те, що вождь особисто скасував постанову Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1947 року про відзначення так званого дня перемоги. Відтоді і протягом майже двох десятиліть – до 1965-го – 9 травня в СРСР було звичайним робочим днем. А про так званий парад перемоги й мови не могло бути.

Цей історичний казус сучасні історики чомусь ніяк не коментують- інтерпретують. Ми ж можемо припустити, що Сталін, очевидно, усвідомлював: святкуючи «празнік со слєзамі на глазах», народ згадуватиме і страшну трагедію 22 червня.

Не пояснено й інший, не менш вражаючий факт. У радянській пресі 1945-го не було опубліковано жодної світлини з урочистих прийомів у Кремлі – 24 травня й 25 червня – на честь перемоги над фашистською Німеччиною. Мабуть, із тієї самої причини – так розпорядився диктатор, щоб зайве не нагадувати широкому загалові, що та вікторія, по суті, була Пірровою, тобто, повторимо, його програшем у таємній політичній грі з Гітлером.