Її стерегла дюжина бойовиків Огер-хана на віллі, що одиноко стриміла серед пустельної місцевості за кільканадцять миль від найближчого поселення. Вартовим «допомагали» два леопарди та кілька крокодилів...

Лише таку скупу інформацію змогли вибити наші добермани в одного з ханових слуг перед тим, як він випустив дух, не витримавши тортур.

Звісно, в катівні перестарались. Але хтозна, може б, інакше, ми взагалі не дізналися, де переховують викрадену принцесу, чи довідалися про це занадто пізно.

Оскільки було ясно, що серед білого дня підкрастись до вілли неможливо, я прибув сюди ще задовго до світанку і тепер лежав, замаскувавшись на піщаному пагорбі неподалік, і за допомогою бінокля вивчав об’єкт.

Двоповерхову будівлю й чималу площу довкола неї оперізувала камінна огорожа заввишки 2,5 – 3 метри із вмурованими гостряками й колючим дротом нагорі. Ймовірно, останній перебував під напругою. Бо хоча можливого джерела електроживлення й не було видно, вілла вночі світилась, як імператорів палац святкового вечора.

Ще один такий мур розділяв надвоє саме подвір’я. Він впирався в передню стіну будинку й мовби виходив із задньої. Тим-то конструкція обійстя нагадувала хрест у ламаному колі, де вілла слугувала коротшою перекладиною. На меншій половині двору блукала пара найгрізніших представників кошачої фауни. А більшу частину другої займав басейн, де мешкали останні з динозаврів.

Я не знав, скільки їх. І хоча морди тварюк час від часу виринали на водній поверхні, порахувати їх не було змоги, оскільки всі вони були «на одне обличчя». Тож залишалося незрозумілим, чи то якийсь один із алігаторів постійно витикається з води, чи кожен з них почергово.

Та попри це вирішив пробиратися до вілли через більше подвір’я. Бо з крокодилами колись уже бився, тож знав їхні звички, володів навиками двобою з ними і тепер мав при собі необхідне спорядження для цього. Стосовно ж леопардів, то лише чув про їхню диявольску спритність та інші надлюдські повадки.

Крім того, з боку басейну стирчав лиш один вартовий. Та й той дрімав. Тоді як на іншому боці галасувало аж троє. Вони грали в карти на гроші. Тим-то азарт не дозволяв їм і до ранку склепити повік. І це теж було козирем на користь мого рішення.

Коли впала темінь, я завдяки деякому приладдю безшумно перемахнув через огорожу крокодилячого царства. Спочатку завмер, сторожко прислухаючись і зиркаючи навсібіч. Попри світло на віллі й поблискування місяця з-за легких хмар стояла досить густа пітьма. Правда, вона мені не дошкуляла, бо дивився на світ крізь прилад нічного бачення.

Була велика спокуса швидше вітру метнутись навпростець до будинку. Та існував не менший ризик, що мені відкусять півноги, коли не подолаю й половини шляху. Тому я рушив неквапом уздовж муру спиною до нього, аби він прикривав мене з тилу. З флангів і спереду я сподівався сам захиститись.

Хоч як повільно рухався, надії, що алігатори мене не помітять, не було жодної. Я міг покладатися лише на власну особливо розвинуту реакцію. І вона не підвела мене...

Хутко підстрибую вперед, перекидаючись через голову, на хвильку раніше, ніж до мене кинулась кількацентнерна маса. На ходу умудряюся жбурнути в роззявлену пащу маленьку безшумну гранату типу "дум-дум".

Безшелесний вибух розвалив голову ящера. Я ж мерщій відрубую від хвоста, що ще корчився, здоровенний шмат і спеціальними ремінням закріплюю його на своїй лівиці. В разі потреби він слугував би в ролі своєрідного щита і його легко можна було позбутись. А відтак, взявши у праву руку масивний двобічний тесак, пішов тим же способом попід стіною.

Як і слід було чекати, тепер на мене напали одночасно з обох боків. Та поки один гад терзав мою «рукавицю», яку він одразу ж «зірвав» з руки, я впорався з іншим, різким ударом перерубавши йому яремну вену. Коли ж повернувся до першого, то ледве встиг, за браком іншого виходу, встромити в розверсту безодню хижака, якою він уже збирався поглинути мене, свою правицю.

Це виглядало б самогубством, якби не стискав у кулаці, тримаючи сторчма, все той же кинджал, з руків’я якого виходили у протилежні боки два гострі леза. Намагаючись вхопити мою руку, алігатор з силою настромився щелепами на оба вістря.

Роззявлений, плазун тут же заметався туди-сюди, вихляючи могутнім хвостом. Та від його ударів уже легше було ухилитись, ніж перед тим від зубів. Крокодил, очевидно, божеволів від болю...

Тої ж миті я поблагословив своє рішення йти по принцесу через прибасейнову територію. Земноводні нападали мовчки й так само гинули – без найменшого галасу. Тим-то наше побоїще відбувалося в цілковитій для вартових тиші. Тоді як леопарди своїм бойовим риком уже б давно перебудили всіх сторожів Лю...

Я збирався було полегшено відітхнути й на хвильку розслабитись, аж раптом мої м’язи знов машинально склалися в напружений згусток готової до бою енергії. Водночас у свідомості мовби запрацював тривожний метроном.

У спонтанній з’яві «згори» цих захисних властивостей полягав сенс наших постійних тренувань у монастирі по 20 годин на добу, коли одна важка перемога ставала тільки прелюдією до наступного нападу ще хитрішого й зухвалішого ворога. Часта участь у безлічі таких багатоетапних поєдинків дозволяла виробити в собі сигнал у вигляді фіолетової кульки, яка розпочинала блимати-звучати перед внутрішнім зором саме тоді, коли ти ще не помічав загрози, що насувалася, чи гадав, що вона вже минула.

Це врятувало мені життя. Я присів, аби світло з вілли не сліпило очей, і, далі пильно вдивляючись у ніч за повного напруження всіх сил, угледів попереду ледь помітний порух у високій траві ще одного ворога. Не чекаючи, поки він наблизиться, я випустив у напрямі гаданої траєкторії його руху стрілу.

Отрута на її наконечнику була встократ сильнішою від ціанистого калію. Та п’ятиметровий алігатор таки доповз до мене. Правда, тільки затим, аби безсило лягти до моїх ніг. Задеревілий, він був тепер не страшніший за колоду. Я ж відчув себе так, ніби прокинувся зі страшного сну.

Після таких зусиль нейтралізація вартових не становила труднощів. Бійця, який дрімав, я навіть не вбивав. Лише різко ткнув вказівним пальцем в одну точку на його скроні. Це послало чоловіка в кількаденний летарг. Правда, з іншими трьома я змушений був учинити інакше, але так, аби ніхто й не зойкнув.

Проникнувши на віллу, спершу розшукав кімнати, де спала решта бойовиків. Убивати всіх не було потреби. Тож я лише дав кожному вдихнути випари певної речовини, яку зберігав у мініатюрній металічній колбі. То теж присипляло намертво й на достатньо тривалий час.

Я не жадав нічиєї смерті і нікого не вважав своїм ворогом. А коли вбивав, то лише за крайньої потреби. Для мене то була робота, яку слід було здійснити якнайретельніше, щоб досконало виконати повинність, покладену на мене моїми наставниками, котрі в усіх випадках брали на себе відповідальність перед кармою за вчинки своїх учнів. А собі я нагадував лише змагуна, котрий конче має перемогти суперників. Байдуже, скільки їх.

Закінчивши ту процедуру, не гаючи часу, методично занишпорив на подвір’ї. Насамперед побував у напівпідвальних приміщеннях, що нагадували гаражі, відвідав і підсобні бокси. Одначе так і не знайшов того, що шукав. На віллі не було жодного транспорту.

Не мало значення, чи це проста випадковість, чи один із застережних заходів Огерової служби безпеки. Оскільки в будь-якому разі нам з Лю не було на чому дістатися звідси до «нісани», яку я замаскував у хащах на окраїні цієї рівнинної пустелі за добрий десяток миль на північ од вілли. Ближче до неї не знайшлося нічого, що могло б правити хоч за якийсь сховок.

Отже, наївна гадка, що розживуся на авто у ворожому таборі, стала першою помилкою зі схваленого моїми наставниками плану звільнення принцеси. Та ця похибка могла означати й провал усього завдання, початкову, найважчу стадію якого я щойно успішно пройшов.