Продовжуємо оприлюднювати матеріали (початок у випуску за 10 червня), підготовлені до друку в «Галичині» різними роками, які, проте, з незрозумілих причин, так і не з’явилися на її сторінках «у своєму часі». Робимо це передусім з огляду на несогіршу вартість цих текстів, що, як мовлять, не застаріли й через десятиліття, а не щоб дорікнути комусь і чимось. А також, аби вкотре підкреслити, що нинішньої доби для нашої газети не існує ніяких заборон, тематичних табу чи цензурних рамок. Кожен прикарпатець із розряду шанувальників друкованого слова має право на публікацію в «Галичині» своїх думок і поглядів. Звісно, якщо виплеканий ним текст відповідає газетним вимогам, цікавий і для загалу.
Тему цієї публікації підказала історія з моїм колегою, редактором одного з регіональних друкованих видань на Прикарпатті. Потрапив він якось до лікарні, причому в реанімаційне відділення, і йому чи то через недбалість, чи з поквапливості зробили ін’єкцію не того препарату. В результаті – його стан не лише не поліпшивсь, а й, навпаки, зупинилося серце. Тож довелося чоловікові, як мовиться в Біблії, пройти «долиною смертної тіні». Тобто спершу він опинився ніби в темному тунелі, невдовзі ж вийшов, точніше вилетів з нього на сліпуче сяйво, критично переглянувши при цьому, немов на екрані, все своє життя, навіть ті його епізоди, що їх давно забув...
Тобто він наочно й на власному прикладі ознайомився з різними стадіями так званого посмертного досвіду, про які згадує Святе Письмо й інші духовні джерела давнини. Зокрема, чи не найбільш детально їх описує «Тибетська книга мертвих», яку в гімалайських регіонах Індії ще з I століття нашої ери читають над покійником, щойно він спустив дух. Це своєрідний путівник на шляху в потойбіччя. Карл Юнг та деякі інші світила світової психології минулого століття вважали цей твір посібником досконалого відходу у вічність. Утім, хоч як, а істинність викладеного у «Книзі» підтверджують описи тих станів і в нинішній спеціальній літературі...
Отож далі, згідно з тими писаннями, пройшовши крізь тьму і світло, «померлий» зненацька уздрів згори самого себе, бездиханного, й такого, що лежав непорушно на ліжку. Бачив, як дружина, кличучи на допомогу, намагалася привести його до тями, спостерігав потім і за метушнею лікарів та медсестер довкола. Невдовзі ж і незчувсь, як знов опинивсь у своєму тілі…
Все пережите тоді мовби послужило певним перевалом у його житті. Принаймні спонукало задуматися. Що ж то було, запитує тепер сам себе «той, хто повернувся звідти». Галюцинації мозку, котрий через відсутність кисню починав відмирати? Чи, як твердять світові релігії, з припиненням функцій фізичного тіла душа, себто людська сутність почала відділятися від нього, щоби, звільнившись від «земних пут», полинути в незвідане? Адже сказано у Святому Письмі: коли плоть людини вертається до землі, звідки була взята, її дух відлітає до свого Творця.
Зрозуміло, що відповісти на ці запитання не так просто. Але є всі підстави вважати, що журналіст пережив, сказати б, не весь період переходу в «інший світ», а лише той етап, який науковці називають «клінічною смертю», коли відсутні видимі ознаки життя (серцева діяльність, дихання), згасають функції центральної нервової системи, але зберігаються обмінні процеси у тканинах. Цей проміжний стан, під час якого людину ще можна повернути до життя, триває, за словами дослідників, не довше п’яти хвилин, відтак настає смерть біологічна, за якої відновити життєві функції людини медицина не в силі. Отож, коли хоч трохи загаятися, то в мозку почнуться незворотні зміни. І тоді жодні зусилля реаніматорів не матимуть успіху.
Однак лікарі визнають, що навіть «клінічна смерть», з якої вони вже можуть повертати людей до життя, й далі зостається для них загадкою. Принаймні в середовищі вчених медиків та інших науковців немає єдиної думки про те, що ж відбувається з людиною під час так званого відходу у вічність. Тож питання, чи припиняє вона існувати взагалі, чи її сутність адаптується до життя в іншому вимірі, залишається відкритим.
Зрештою, вивчає ту проблему лише вузьке коло справжніх ентузіастів такої теми. Причому й вони поділені на два табори. Одні переконані в можливості існування людської свідомості незалежно від мозку й решти органів фізичного тіла, тобто як самостійної субстанції поза ним. Інші впевнені, що посмертні видіння, про які звістує не менше 15 відсотків тих, кого повертають до життя, викликані цілком природними чинниками. Мовляв, внаслідок такого «екстріму», як умирання, активізуються ще не вивчені ділянки мозку.
Проте напрацювання як тих, так і інших дослідників зостаються зазвичай невідомими широкому загалові. В сучасному суспільстві взагалі не прийнято балакати на цю тему. Обговоренню підлягає все: від спортивних новин – до політичних подій і біржових відомостей, та лиш не те, що стається з людиною під час її кончини. Хоча це, либонь, найголовніше…
Більшість землян живе так, ніби смерті немає. В усякому разі їхні життєві стремління націлені на процвітання в матеріальному світі. І майже ніхто не задумується над тим, що буде з ними, коли вони покинуть його. А перейти через це доведеться, безперечно, всім із нині сущих близько 6,5 мільярда жителів Землі, як те зробило вже понад 100 млрд. наших попередників за минулих 52 тисячі літ земної історії.
Тим часом з усіх філософських спроб пояснити смисл людського життя лишень одна матеріалістична доктрина стверджує, що зі смертю людини все для неї закінчується, тоді як решта течій світової думки наполягає на реальности так званого загробного життя душі людської. Нам «належить одного разу вмерти, а потім – суд», сказано зокрема в Біблії. І те, що сучасна наука ще не годна ні підтвердити, ні заперечити це, не може слугувати жодним аргументом проти такого твердження. Натомість якраз видіння тих, хто вижив після клінічної смерті, хоч вони й свідчать тільки про перші кроки в потойбіччі, переконують, що смерть як перехід людини до існування в незнаній дійсності й іншій формі, у вигляді, як твердять метафізики, енергетичної сутности – то, мабуть, найважливіша подія для кожного. Адже за цим покликом вічности – передусім своєрідний іспит того, як прожив на Землі: правильно чи хибно.
