Наша нинішня тема – мабуть, найдивовижніший феномен з усього комплексу паранормальних явищ. Адже поведемо мову про здатність людини входити у так званий стан зміненої свідомості, за якого вона стає невразливою для вогнепальної та холодної зброї, або ж створювати довкола себе захисне енергополе, що відбиває кулі, стріли й навіть гарматні ядра чи кинуті списи і каміння. Йдеться, повторимо, не про той транс, у який нерідко впадають у запалі бою ті чи інші надміру емоційні бійці, коли й поцілені кулею в серце, облиті киплячою смолою, обезголовлені чи розчахнуті мечем навпіл ще могли деякий час убивати ворогів, але саме про містичну невразливість до тих чи інших знарядь убивств. Відомості про таке вміння, яким володіли окремі унікуми чи демонстрували й цілі військові загони, надибуємо у фольклорі багатьох народів. Водночас є достатньо, сказати б, і більш документальних свідчень про це, ніж міфологічні твердження в епосах та легендах.

Приміром, європейські мандрівники, котрі наприкінці XIX століття подорожували до Судану, залишили нотатки про одного тамтешнього мага, котрий демонстрував справжні дива такої можливості. За символічну платню він дозволяв кожному охочому стріляти в нього з рушниць навіть з дуже близької відстані і протягом двох-трьох годин безперервно. Очевидці таких видовищ стверджують, що в кожному разі жодна куля не зачепила мага. І навіть пишуть, що, «вирвавшись зі стволів, кулі, наближаючись до живої мішені, описували параболи», тобто оминали дивного африканця.

До наших днів дійшла розповідь про одного азартного туриста з Німеччини, котрий спершу стріляв у мага з різних відстаней, а відтак попросив у того дозволу вгатити в нього заряд... упритул. Африканець спочатку відмовлявся, але за п’ять франків – чималі на той час гроші – таки погодився. Тоді німець негайно притулив дуло карабіна до чоловікових грудей і натис на курок. І що ж? Ствол зброї розлетівся на шматки, а маг не отримав ніяких ушкоджень.

Подейкують, що й офіцера Бонапарта, який пізніше став імператором Наполеоном, так само ніколи, на здивування багатьох, не зачіпали кулі. Будучи вже генералом він нерідко під градом куль прогулювався брустверами окопів або ж, навіть не пригинаючись, на повен зріст ішов в атаку попереду своїх гренадерів. Від такої демонстрації віяло неабиякою містикою, і це вселяло мужність у французів і страх – у лави їхніх ворогів.

Очевидно, такою самою харизмою володів і відомий американський державний діяч Джордж Вашингтон. Адже збереглися свідчення, що під час захисту Бреддока один з індіанських вождів 17 разів стріляв у нього з доволі близької відстані, але так і не вбив, і навіть не поранив його. Таку саму містичну невразливість щодо куль приписували й іншим знаменитим полководцям, зокрема російському генералові Емілеві фон Сен-Вітгенштейну...

Якою б фантастикою те не виглядало, є чимало й інших прикладів і навіть з ближчого до нас часового періоду. Приміром, тотожні свідчення знаходимо у хроніках Другої світової. Скажімо, відомий петербурзький парапсихолог Олександр Мартинов наводить у своїх творах історію фронтовика Антонова з Тихвіна. За його словами, цей солдат за всю війну не отримав і найменшої подряпини, хоча нерідко бував під ураганним вогнем. Ходили легенди і про кулеметника Трофимова, навколо якого часто-густо гинули бійці, а його самого кулі наче дійсно оминали.

Але все ж то поодинокі трапунки. Тим часом відомо, що здатність до невразливості нерідко демонстрували цілі ватаги воїнів. Причому найчастіше це були представники народностей, котрі перебували на так званому нижчому щаблі еволюційного розвитку у традиційному розумінні цього поняття. Втім, в Африці й нині проживає одне плем’я, воїни якого виходять неушкодженими з будь-яких побоїщ. А все тому, що й досі, як і їхні пращури, здійснюють перед боєм спеціальний обряд. Це «підготовче» ритуальне дійство, вочевидь, і сприяє створенню довкіл них тієї субстанції, котру не пробивають «ні стріли, ні дротики, ні кулі» ворожі. Цікаво, що у звичайному житті, в побуті ці люди так само раняться, калічаться й гинуть унаслідок нещасних випадків, як і прості смертні.

Чи не найбільше повідомлень про факти таких метафізичних можливостей містять як нотатки конкістадорів та щоденники пізніших винищувачів корінного населення Північної Америки, так і літописи самих червоношкірих авторів, які дійшли до наших часів. Наприклад, в описі відомої битви на річці Паудер 1865 року, хронікер одного з індіанських племен на псевдо Дерев’яна Нога так змалював більш ніж дивну поведінку вождя чайєнів Римського Носа: «Він повільно проїжджав на коні перед шеренгою білих. Солдати безперервно стріляли в нього, але жодна куля не зачепила його – вони або пролітали мимо, або ж відскакували. На ньому був священний головний убір, що мав могутню захисну силу».

Однак кулі не лише оминали «зачарованих індіанців» чи відбивались од їхньої невидимої броні. Ось які властивості знаменитого чейєнського шамана Скаженого Мула задокументував той же автор: «Він стояв, притулившись спиною до дерева, а четверо наших майже впритул вистрілили в нього з вінчестерів. Та Мул тільки нагнувся, зняв свої мокасини й висипав з них ще гарячі кулі».

Це ж продемонстрував було й інший представник того племені – герой нотаток індіанця сіу Залізного Яструба, датованих 25-м червня 1876 р. – датою відомого всім дослідникам американської історії розгрому червоношкірими 7-го кавалерійського полку генерала Дж. А. Кастера. Той «вельми хоробрий» індіанець мав на собі військовий убір із пір’я плямистого орла і різнобарвну накидку на плечі зі шкіри якогось звіра, підперезану строкатим поясом. Він теж удався до психічної атаки на англійців: гарцював на коні перед ними, а ті били по ньому з усіх стволів. І коли воїн неушкодженим повернувся до своїх, то висипав із пояса велику купу теплих куль.

А в одежі чейєна Довгої Щелепи, котрий витримав «чотири залпи», знайшли десятки кульових отворів. Проте на його тілі не було й подряпини.

Загалом британські, французькі та інші історики й етнографи XIX століття залишили у спадщину наступним поколінням землян цілі трактати про надзвичайні здібності чейєнів. Цікавим є, скажімо, опис, сказати б, практичної користі від тих чисто психічних «презентацій». Він мав місце драматичного для цього племені 25 листопада 1876-го. Під ударами 4-го кавалерійського полку індіанці на чолі з Тупим Ножем змушені були спішно покинути свій табір, але все одно потрапили в оточення.

Сховавшись за камінні брили, вони відбивались від противника, але вороже кільце неухильно звужувалось. Так би чейєнів і перебили, якби на подіумі не з’явилися два сивих старійшини племені. Вони вийшли зі сховку, зійшли на пагорбок і, сівши один навпроти іншого, закурили. Град куль упав на них. Але вони тільки незворушно пахкали люльками.

Це, звісно, зробило свою справу. Солдати, мов зачаровані, ненастанно стріляли в куленепроникні мішені, забувши про все на світі. Тим часом індіанці, скориставшись тим, що вороги зосередили всю свою увагу на їхніх старших побратимах, по-пластунськи вислизнули з оточення.

Лише переконавшись, що всі чейєни в безпечному місці, старійшини неквапом вибили попіл з люльок і теж спокійно ретирувались, не будучи навіть пораненими, – вони вибралися з кільця тим самим способом.

Збереглися свідчення про особливих воїнів і з інших племен. Скажімо, Стійкий Ведмідь у книзі «Мій народ сіу», виданій в Америці вже на зорі минулого віку, розповідає про одного вождя, котрого теж «ні куля, ні стріла не брали». Цей же захист поширювався й на його коня…

Можна б тут викласти ще з дюжину таких фактів. Але, мабуть, пора перейти до іншого. Як читачі, напевно, звернули увагу, в окремих описах феномену в ролі оберега від куль виступає військовий наряд, переважно відомий нам з індіанських кінофільмів «шолом» із різнобарвного пір’я. І справді, як твердять хроніки, він виконував функцію талісмана, який після ритуальних дій над ним набував здатності накопичувати особливу енергетику.

Слугували для цієї мети й інші предмети. Скажімо, Норовливий Кінь завше носив у волоссі на голові «чарівний камінь і чучело сокола». Крім індивідуальних, були і групові талісмани. Сіу, приміром, мали аж чотири щити зі зв’язаних ремінцями дерев’яних обручів, які, хоч і виглядали як великі решета, все ж захищали від стріл, куль, кинутих списів і томагавків не тільки схованих за ними воїнів, а й усіх, хто перебував в радіусі доброго десятка метрів накруг. Чейєни ж носилися з оберегом, виготовленим із людських скальпів, який зупиняв і повертав назад усе, що летіло на нього, – чи то звичайне каміння, чи гарматні ядра.

Звісно, таких пристроїв було в індіанців небагато, і вони не могли мати вирішального значення в їхній боротьбі з технічно більш розвинутими колонізаторами. Але все ж ніщо не може затінити тієї героїчно-відчайдушної романтики, приклади якої мовби бачиш наяву, читаючи скупі оповіді про силу цих оберегів. Тож не можна не згадати тут і про священний лук святого пророка племені сіу на ім’я Чорний Лось, який відзначився під час останньої битви степових індіанців з регулярним військом Британської корони у 1890-му, яку вони програли. Критичної миті шаман повів за собою групу індіанців, атакувавши із засідки ворожий фланг. Він не мав зброї, зате тримав перед собою священний лук. Хоча солдати стріляли майже впритул, Лося і його людей кулі навіть не зачепили...

Про це плем’я теж говорили як про таке, де є особливі воїни, котрі володіли магічною силою, – сіу їх називали «вакан», що означає «таємничі». Зрідка вони показували співплемінникам свої можливості. Розмалювавшись особливим чином і роздягнувшись до пов’язок на стегнах, індіанці-вакан ставали в шеренгу і, дуючи у священні свистки-флейти, йшли на тих, що стріляли в них. При цьому стріли гнулись і ламались, а кулі сплющувались і безсило падали на землю...

За однією з гіпотез, індіанців рятували від куль та стріл не лише, сказати б, матеріальні обереги, а й уміння медитативно абстрагуватись у небезпечні хвилини від навколишнього світу й занурюватись у потойбіччя. Інакше кажучи, вони вміли ще й входити у змінені стани свідомості. Тобто могли силою мислення створювати довкола себе захисне біополе, здатне відповідно впливати на зброю. За такого стану душі вже й жодні обереги не потрібні.

Ось що, приміром, писав відомий нашим читачам Чорний Лось про «психічні переміщення» в інші сфери буття: «Коли Норовливий Кінь ставав до бою, то всіма своїми думками занурювався в «той світ». Ось чому він кидався в гущу битви і звідусюди виходив неушкодженим». Сам герой розповідав про це так: «Мене відвідало велике видіння, коли з півночі з’являються гуси. Сила їх передалась мені. Розкинувши руки, мов крила, я поскакав на коні, вигукуючи, як ті птахи. Солдати стріляли в мене, але я наближався, а коли був уже поруч, то вистрілив у них і помчав назад. Кулі свистіли довкола, та мені зовсім не було страшно».

Впадає в око в цих історіях те, що практично всі втаємничені гинули, коли порушували «правила гри». Скажімо, той же Норовливий Кінь прийшов у форт Робінсон з мирними намірами, не підготувавшись належно до можливого поєдинку, й у випадковій бійці його закололи багнетом. Смерть же Римського Носа пов’язана із порушенням настанови про те, що його їжі не повинен торкатися метал. Усі дотримувались цієї заборони, але якось жінка з іншого племені, не відаючи про табу, скористалась металевою виделкою, коли випікала хліб. Вождь довідався про це вже тоді, коли поснідав ним, і то, перед самою битвою, коли часу вже не було, щоб здійснити необхідні й передбачені для таких випадків очисні процедури. Він пішов у бій, усвідомлюючи, що той буде для нього останнім. І дійсно його застрелили першим же пострілом...

Взірці такого феномену зустрічаємо й у літописах українства. Надто ж це стосується так званих характерників. То була особлива козацька каста на Запорізькій Січі – пластуни-розвідники. Як представники спецслужби, вони знали і вміли таке, що й не снилося широкому загалу січового братства. Тому про характерників подейкували, що ті знаються з нечистою силою. Інакше простолюдини не могли пояснити, звідки в тих «чубатих чортів» такі аномальні здібності – вони відкривали замки без ключів, перетинали ріки, сидячи на розстелених по воді жупанах, оберталися на котів, відводили очі ворогам так, що ті не помічали козаків, хоча й упритул дивилися на них...

Власне, всього й не перелічити. Але нас цікавить лише те, що стосується нашої теми. Отож на тлі численних переказів про ті дивовижі, які надибуємо у хроніках різних народів, вельми вірогідними видаються й повідомлення в «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького, наших фольклорних джерелах про те, що характерники не лише могли «жити на дні рік», а й що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля не брали».

Навіть кулі, якщо вірити численним переказам, були безсилими проти них, «заговорених». Твердили так: «Характерника хіба що срібна куля візьме», натякаючи на цілком реальний магічний захист, який уміли створювати довкола себе ті оригінали, котрі, за словами й сучасного українського дослідника Валерія Шевчука, відались із прихованою силою всіх предметів і явищ. Ба, за деякими джерелами, «елітні» січовики могли брати в руки, точніше, ловити на льоту розпечені гарматні ядра, і те їм нічого не шкодило.

Розказують також, що кошовий Іван Сірко теж був характерником. Тому, мовляв, він так довго верховодив над так званими низовиками-козаками й не зазнав жодної поразки в битвах. А ще отаман не отримав і найменшого ушкодження в численних боях, хоча постійно обертався в їхній гущі, бо «його не брали кулі, а будь-якої сили удар шаблею, пропущений ним, залишав на його тілі лише синюватий од підтоку крові слід». Розповідають, що, демонструючи свої можливості молодим козакам – новоспеченим запорожцям, І. Сірко підставляв правицю джурі і той щосили рубав її шаблею, але криця мовби відскакувала від неї.

У цьому контексті, можливо, не такими вже й безнадійними виглядають легенди про Довбуша чи біблійного Самсона, вбити котрих можна було, тільки здійснивши певні, скажемо тепер, протимагічні процедури. Приміром, в історіях про ватага опришків потрібно було відлити з чистого срібла кулю, вплівши туди й кілька волосків з його голови, та провести над нею ціле обрядодійство з певними замовляннями. Лише так можна було зняти з вибраного небом дарований згори оберіг, аби вбити його... Звісно, ми нічого не стверджуємо, але якісь реалії, очевидно, таки таяться за цими пасажами.

А втім, мабуть, маємо в цьому разі справу з єдиною для всіх народів Землі традицією, що зародилась у ще так звані праісторичні часи. Чи не перші згадки про це надибуємо в давньослов’янських літописах. І саме в тих, які розповідають про джанійців, котрі проживали в гирлах Дністра, Дніпра й Дону ще у XII столітті до нашої ери. То був один з арійських субетносів, що виплекав воїнів, котрі володіли таємним бойовим мистецтвом, яке так і називали – Слов’янський Спас. Його основою і була здатність людини, образно кажучи, переносити свою свідомість в інші вищі, енергетичні (тобто матеріально тонші, ніж наш фізичний світ) виміри буття. Недарма й досі в козацькому середовищі побутує повір’я, що характерник під час двобою спілкується з самим Господом.

Ще сивої давнини, як розповідають літописи, групи скіфських комонників, яких називали масагетами, прорубували у щільних рядах військ Дарія цілі просіки. Вони скакали в бій оголеними до пояса, ловили стріли на льоту або ж ухилялися від них. Коли ж зчіпалися з ворогом урукопаш, то билися, підвівшись на стременах і орудуючи відразу двома мечами (тримаючи по одному в кожній руці). А здорові, озброєні до зубів і захищені металевими обладунками перські воїни нічого не могли з ними вдіяти.

Перебуваючи у відмінному від звичного психічному стані, ті особливі бійці набували спроможності керувати часом і простором. Отож для них не становило жодних труднощів ухилятися від стріл або ловити їх на льоту чи взагалі уникати будь-яких нападів-ушкоджень. Вони відчували наближення «своєї» стріли чи пізніше кулі: їхні потилиці мовби наливалися свинцем і холодом. І тоді або відхилялись, або ж зупиняли їх на межі власного тіла, активізувавши, кажучи по-сучасному, незримий Золотий Щит.

Відгомін про саме таке найменування цього силового «непробивного» поля, що його людина може відповідним зусиллям створювати довкола себе, знаходимо у практиці навіть нинішніх знахарів – саме «золотником» називають вони сферу пуповини. Між іншим, у східній містичній традиції, точніше, в самурайській школі вогняного лука те нервово-енергетичне осердя людини називали «харою». Саме від цього вельми давнього слова, очевидно, й походить як найменування «характерник», так і відоме «харакірі» – випускання життєвої сили через розпорювання живота...

Є думка, що Слов’янський Спас зберігся до наших днів. Скажімо, припускають, що з його елементами був знайомий Чапаєв. Адже комдив, як відомо, полюбляв абсолютно «безкарно» витанцьовувати «бариню» й козачка під кулеметним вогнем білогвардійців. Не мав звички ховатися за спинами своїх анархокозаків і Нестор Махно. Часто він летів попереду лавини бійців на кулемети противника, й хоча довкола нього падали вбиті й поранені люди й коні, його самого кулі мовби не брали. Харизма цього селянського отамана нагадувала славу Сірка – вона, мов оберіг, допомагала гуляйпільським повстанцям як перемагати червоних у відкритому бою, так і оминати чекістські пастки.

Такі самі дивовижі розповідають і про 25-літнього козацького полковника Васищева. Ось лиш один епізод із його бойового життя. Як занотували літописці громадянської війни на теренах ще царської «тюрми народів», якось цей виходець із кубанського козацтва лише з півсотнею побратимів відбив станицю Наурську, розгромивши цілий корпус червоних. Після бою вся його черкеска була в дірах від куль, засвідчили станичні старожили. Коли ж на велелюдному майдані Васищев зістрибнув з коня і, розстебнувши пояс, обтрусив одежу, то кулі так і посипалися до його ніг.

Ще неймовірніша слава закріпилася за бароном Унгерном, який у 20-х роках минулого століття намагався створити в південно-східному Сибіру «Велику жовту імперію». Розповідають, наприклад, що після якоїсь сутички в його халаті знайшли 70 дір од куль та шабель... Барон теж був оточений метафізичним ореолом – він не програв жодної битви.

Учені пояснюють феномен містичної невразливості наразі так. Річ у тім, що куля чи стріла з лука рухаються прямолінійно лише стосовно себе. Насправді ж вони летять вздовж геофізичних ліній простору. Та коли цей простір довкола тієї чи іншої особи з якоїсь причини викривлений, то вони оминають її тіло як певний гравітаційний масив.

Зрештою, в тому разі таку траєкторію змушений виписувати будь-який предмет, який летить. Такий, мовляв, фізичний закон. Але як же, діючи якою силою і звідки, людина можна так викривлювати простір довкола себе, що стає невразливою ні для гарячої, ні для холодної зброї?! На це відповіді поки що немає. Як, до речі, й на більшість містичних феноменів.