Нова хвиля глумління над історичною пам’яттю українців та її принижень прокотилась останніми тижнями в європейському інформаційному просторі. Звичайно, це явище триває давно й час від часу загострюється переважно з ініціативи й за участі наших північно-східних сусідів. Однак цього разу не обійшлось і без мимовільного чи й зумисного посередництва і західних «друзів» нашої держави.

Власне, черговий вал дезінформації стартував наприкінці серпня з того, що на аукціоні Roma Numismatics Limited в Румунії вигулькнув срібник Великого Київського князя Володимира (срібники – перші монети часів Давньої Руси) з таким поясненням щодо його походження: «Russia. Kievan Rus». Це формулювання, звісно, обурило частину українського історико-археологічного середовища. Правда, здебільшого в лінгвістичному контексті, адже транслітерацію місця походження срібника представили відповідно до російської вимови – «KIEvan». Саме з цієї та інших таких причин, як вважають деякі фахівці, світова спільнота й пов’язує той період нашої минувшини з історією Росії. Натомість якби писали «КYIvan», то, на їхню думку, це би вже свідчило про історію України.

Цікаво, що те збурення в нашому суспільстві майже збіглося в часі зі спалахом чергової дискусії про потребу чи недоцільність переходу українського писемного мовлення на латинську абетку. Що дозволило деяким тверезим диспутантам слушно кивати на те, що спершу, мовляв, потрібно довести до логічного завершення розпочату за президентства Петра Порошенка міжнародну акцію з узгодження у всіх державах латинських написань українських назв, імен тощо з нормами української вимови, а потім уже порушувати питання щодо переваг «абецадла» над алфавітом чи навпаки…

Втім, не встигло в Україні справедливе «шляк би тя трафив» через «Kievan Rus» влягтись, як 17 вересня в музеях московського Кремля відкрили експозицію «Франція і Росія: 10 століть разом», присвячену російсько-французьким культурним відносинам. Шок спричиняє вже сама її пафосна назва, з якої добре видно, що це за виставка, котра, до речі, ще й триватиме на знак тієї дружби до 9 січня 2022-го. А яка Росія могла бути 1000 років тому, коли в XI cт. й Московського царства ще не існувало?!

Та мало того, навіть відоме «Реймське Євангеліє» – знаменитий раритет слов’янської писемності XI століття, пов’язаний із дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною, котра стала королевою Франції, тобто видатну пам’ятку доби України-Русі, що посідає одне з центральних місць на експозиції, представили як російську писемну пам’ятку! Вражає й перелік авторитетних музейних установ, причетних до організації й відкриття експозиції з такою дезінформацією. Серед них – і Національний музей палаців Версаль і Тріанон, Музей Вікторії та Альберта, Національна бібліотека Франції, московська Третьяковська галерея, Державний музей образотворчого мистецтва імені Пушкіна…

Та найдужче приголомшує, що експозицію відкриває надана Національною бібліотекою Франції грамота 1063 року з кириличним написом – імовірно, що то автограф Анни Ярославни, вважають французькі історики. Й організатори виставки, як засвідчує її опис, першим актом російсько-французьких відносин вважають якраз шлюб князівни Анни Ярославни та короля Генріха I. І при цьому жодним чином не пояснюють, хто вона така і який стосунок мала до Москви…

Зрештою, їх можна зрозуміти: та подію XI ст., коли, як ідеться на сайті виставки, «давньоруська і французька правлячі династії поріднилися», подають як наріжний камінь «тисячолітньої» російсько-французької дружби. Тож коли його забрати, то й її тривалість скоротиться більш як на половину. Адже перші московські посли побували у Франції 1615 року.

Проте офіційний Київ наразі так і не звернувся з такими й іншими роз’ясненнями до організаторів виставки. Лише в соціальних мережах донедавна вирувала бурхлива перепалка між ображеними такою зневагою до українців та їхніх історичних пам’яток, виявленою Москвою й Парижем, і тими, хто дивиться на те крізь призму відомого «акакаяразніца». Та все-таки експонати, пов’язані з Київською Руссю, надали державні установи Франції. Тобто маємо в такому факті не що інше з боку своїх закордонних партнерів, як визнання Росії правонаступницею Русі. Отже, мусили б негайно зреагувати на такі речі і Посольство України у Франції, і Міністерства закордонних справ і культури та інформаційної політики України, а передусім – Український інститут національної пам’яті.

Принаймні так мало би бути в нормальній національній державі. Та, може, Україна вже й не держава, а лише її імітація, яку сукупно підтримують олігархічні клани, котрі наразі ще утримують рівновагу в суспільстві…

Втім, не спромоглися на якийсь спільний протестний виступ із того приводу й «наші вчені високочолі, – написала у фейсбуці журналістка Анна Шостак, – які так класно вміють заламувати руки і голосити з приводу низьких зарплат у НАН, але, на жаль, не здатні аргументовано, чітко, фахово фактажем дати по зубах агресору, який давно натяг на свої лапті не лише чужі території, а й чужу історію, а також вічно занепокоєній Європі, для якої ми з росіянами досі «адіннарот», який щось незрозуміле десь там ділить».

Не звернули уваги на владному Олімпі України й на інший, без перебільшення, випад проти нашої справдешньої спадщини. Наприкінці вересня в Москві вийшло друком дослідження культуролога Олександра Ужанкова на тему літературного шедевра XII ст. – поеми «Слово о полку Ігоревім». Його автор обґрунтовує припущення, що досі невідомим автором знаменитої поеми міг бути Мойсей – ігумен Видубицького монастиря, одного з найдавніших культових об’єктів Києва, що нині є пам’яткою архітектури національного значення. І суто на підставі свого припущення називає ігумена «геніальним і фактічєскі пєрвим русскім пісатєлєм – прєдшєствєнніком Пушкіна і Толстого».

Звісно, якщо в науці про «Слово» існує вже понад два десятки можливих претендентів на його авторство і пошуки нових кандидатів на той титул-статус тривають, то й гіпотеза «гаспадіна» Ушанкова теж має право на існування. Але твердити про причетність імовірного автора поеми до Пушкіна, Толстого і «велікой русской літєратури, яка, мовляв, в особі гіпотетичного Мойсея «обрєла в свойом пантєонє очєнь важноє для нєйо імя», – то вже цілковите безглуздя. І як можна аж так брехати, аби видавати бажане за дійсне!

Тим часом геніальна поема XII ст. є літературною спадщиною України-Русі – могутньої держави європейського середньовіччя, творцем якої був український етнос, що науково обґрунтував академік Михайло Грушевський, замордований пізніше, за відомою версією, в одній із большевицьких «палат №6». Що ж до Росії, то тими часами її нинішні терени були далекою околицею Київської держави, в якій її йменували Володимиро-Суздальським удільним князівством, що платило данину Києву.

До речі, одна з найбільш іменитих монографій про «Слово…» академіка Петербурзької академії наук Володимира Перетца так і називається – «Слово о полку Ігоревім»: пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку». По-друге, як стверджує академік, доктор філології Григорій Півторак, найпереконливішим свідченням українського походження «Слова…» є його мова.

Нагадаємо, що рукопис поеми згорів під час московської пожежі 1812 року і до нас дійшла лише її копія, яку зробили московські переписувачі. Але навіть у ній збереглася велика кількість слів, що дотепер живуть в українській мові: «яруги, поганий, хоробрий, кожух, зорі, минулий, туга, жалощі, минати, другий, полонила, година, тяжко, починати…»

Цих і багатьох інших слів зі «Слова…» не знайти ні у творах російських класиків, за винятком хіба що Миколи Гоголя, котрий насправді був українцем, про що свідчить уже його знаменитий псевдонім – «Гогол-Хохол», і щедро насичував свої тексти українізмами, ні в «Толковом словаре живого великорусского языка» Даля.

Не знайдемо там і таких суто українських мовних форм, представлених у поемі, як форма давального відмінка на «-ові, -еві» – Дунаєві, Ігореві, Романові, королеві та клична: княже, Бояне, дружино, господине, Всеволоде… Вони ніколи не були притаманні мові російській. Так само ніде не надибаємо й такого, як у «Слові…», написання назви української столиці «з КЫева…»…

Недавно про мову «Слова…» гарно сказав в інтерв’ю Радіо Свобода автор «Словника української мови VI століття» (2019 р.), який вміщує понад 13 тисяч українських слів слов’янського походження, професор Іван Ющук: «Якою мовою ще так кажуть: «другого дня» чи «вельми ще рано»? Тільки українською!.. Або згадаймо: «Уже бо братіє невеселая година встала», «уже княже туга ум полонила», «заступив королеві путь», «под тиї мечі харалужниї», «загородіте полю ворота»… Отже, «Слово о полку Ігоревім» нам підказує, що вже тоді, у XII ст., мова була дуже близька до нашої сучасної. Тобто це вже була українська мова».

Зрештою, вдаймося до аргументів одного з найвідоміших російських літературних критиків – Віссаріона Бєлінського, котрий, як мовлять, чорним по білому написав так: «Найбільше промовляє на користь південноруського (українського) походження «Слова…» зображений у ньому побут народу. Відчувається щось шляхетне і людське у стосунках дійових осіб цієї поеми… Це все відгукується у родинному житті, де взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові. Де жінка користується повнотою своїх прав. І це діаметрально протилежне Північній Русі (Росії. – Ред.), де сімейні стосунки дикі і грубі, а жінка – рід домашньої скотини, і де любов у шлюбі – поняття цілком стороннє. Порівняйте життя малоросійських (українських) селян з життям російських селян, міщан, купців і переконаєтесь у справедливості нашого висновку про південне (українське) походження «Слова…».

Отже, чіпляти геніальну поему до російської літератури – справа безнадійна. З точки зору науки. Але якщо це робити на основі засад «русскава міра», то можна... Власне, сьогодні саме на підставі цієї неоімперської політики і множаться численні «відкриття» московських дослідників про тисячолітні корені російської держави.

Між іншим, і відома багатьом українцям, як мовлять, ще зі шкільної парти – чи то радянської чи вже української – історія з’яви світові знаменитої поеми є вельми вкороченою, себто обрізаною. Цю подію й досі в Україні, як, звісно, і в РФ, пов’язують лише з відомим російським колекціонером старовинних рукописів Мусіним-Пушкіним. А насправді початок історії поетичного шедевру веде до Києва.

Ось, наприклад, що пишуть про це дослідники Зоя Хижняк та Валерій Маньківський в «Історії Києво-Могилянської академії»: «В рукописі, зробленому зі списку ХV ст., «Слово» зберігалося в особистій бібліотеці вихованця Києво-Могилянської академії Івана Биковського (1706–1798). Як і багатьох інших могилянців, його було викликано до Росії, де він працював у Шляхетському кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі, а згодом став архімандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. Завжди з Биковським була його бібліотека, якою він люб’язно дозволяв користуватися всім книголюбам. Так «Слово» потрапило до рук доброго знайомого архімандрита, збирача давніх рукописів обер-прокурора Синоду Мусіна-Пушкіна».

Наразі невідомо, чи Биковський подарував Мусіну-Пушкіну рукопис «Слова…», чи той позичив його й відтак привласнив – якщо не у прямому розумінні цього терміну, то в переносному, себто видав рукопис за особистий артефакт, завдяки чому його ім’я й увійшло в історію. Але судячи з того, що сам Мусін-Пушкін ніде й не згадував архімандрита, а «просував» раритет від власного імені, маємо право припускати й те, що в цьому разі диктує логіка дедуктивного методу одного популярного літературного персонажа.

Хоч-не-хоч, а ці прописні для нас істини необхідно з огляду на світові реалії, в контексті яких прагнемо не лише зберегти, а й розвивати свою державу, просувати у свідомість європейців, надто ж західних. Бо, схоже, міф «Русь – це Росія» засів там вельми глибоко. Потрібно, очевидно, докласти чимало великих зусиль і доволі коштів у переорієнтування насамперед хоча б науковців зі Старого світу на те, що «Русь – це таки Україна». Причому діяти треба буде і в умовах неабиякого спротиву тому РФ, яка перебуватиме й на зручніших позиціях – захищатиме те усталене, яке ми намагатимемося зруйнувати, щоби насадити нове розуміння, правильне…

Цю справу за 30 років відновлення самостійної України ще й не починали. Та нинішня доба диктує таку вимогу як нагальну. Інакше дедалі нові й нові хвилі інформаційних атак на українців та їхню історичну пам’ять-спадщину врешті-решт зметуть нас кудись на маргінеси (узбіччя) цивілізації.