Терміном «левітація» (з лат. levitas, що в перекладі на українську означає «легкість», «легковагість») позначають наразі загадкове явище – свідому чи мимовільну демонстрацію окремими особами вміння ширяти в повітрі, «аки птахи», чи ходити водою, наче сушею. Цей феномен, мабуть, найбільш видовищний з усіх паранормальних явищ. Окрім того, якщо в інших випадках із хронік надзвичайного можна легко запідозрити нечесну гру чи й гіпнотичний вплив на спостерігачів (чого нерідко не бракує під час таких вистав), або ж буває важко довести, скажімо, факти яснобачення, телепатії тощо, то левітантам дуже важко висунути якісь претензії. Адже свідчення їхніх здібностей і можливостей – неабияк промовисті: вони попросту літають чи непорушно зависають у повітрі, або ж мандрують водною гладінню з одного берега озера чи ріки на інший, немов битим шляхом, на очах у сотень глядачів, у тому числі й тих, хто не піддається гіпнозу...

Виклад цієї доволі цікавої теми, либонь, доцільно розпочати з елементарної класифікації левітаційних процесів. Як уже йшлося вище, за своєю формою це долання сили земного тяжіння поділяється на два види – повітряне й водне. Та коли копнути глибше, то неодмінно вирізьбиться й рівноцінний третій різновид – левітація предметів, як спонтанна, так і зумовлена тими чи іншими магічними діями осіб, утаємничених у містичні мистецтва.

Зрештою, щоб бути об’єктивними до кінця, зазначимо, що антигравітація проявляється не лиш у вигляді тих трьох форм легковагості. Є на Землі й такі місця, де з якихось причин відсутня, мов у космосі, сила тяжіння. Ніхто того пояснити не годен, але дослідники аномалій, зокрема такий авторитет, як британський поляк Ендрю Томас, автор популярної книжки «Ми – не перші», стверджують, що лише через розкриття цих загадок природи можна пізнати й таїну левітації людей.

В нинішні часи трапляється більше феноменів першого виду, тобто відривання від землі без крил чи технічних пристроїв. Як уже побіжно згадувалося, є кілька категорій повітряних левітантів: ті, що піднімаються у повітря й лише зависають непорушно, ті, хто тільки літає, і ті, котрі поєднують обидва ці вміння. А ще легковагість людей буває мимовільною чи викликаною цілеспрямовано. Окремі ж універсали демонстрували всі види левітації

У літописах різних країн і народів можна надибати чимало випадків саме здатності утримуватися на поверхні річок чи озер без плавзасобів і будь-яких спроб пливти за допомогою рук та ніг. Наприклад, чи не першими в історії людства задокументованими фактами водної левітації слугують євангельські приклади Ісуса Христа й його учня Петра. Хрестоматійною стала й бувальщина, занотована в одному з європейських літописів XI ст., про Мауруса, учня святого Бенедикта (засновника одного з найдавніших католицьких монастирів). Якось, побачивши, що тоне дитина, він, опинившись унаслідок сильного занепокоєння її долею у стані зміненої свідомості, побіг водою до неї, вхопив на руки й так само, буцімто ступаючи твердю, повернувся на берег. А коли отямився від такого трансу, то вельми налякався і здивувався, що зміг таке вчинити.

Донесли до нас середньовічні хроніки і трагедію альбігойців (учасників так званого єретичного руху в Південній Франції XI – XII ст.), які, культивуючи таку віру в Бога, що дозволяла їм ототожнювати себе з Ним, практикували ширяння в повітрі. За це їх мали за поганських ворожбитів. Тому після розгрому католицьким воїнством їхніх монастирів та поселень їх масово топили в річках та озерах. Але альбігойці й зі зв’язаними руками й ногами умудрялися триматися на поверхні вод. Ба вони навіть не занурювались у хвилі, а могли лежати на воді до безкінечності. Через те інквізитори змушені були вдаватися до інших видів страти цих людей...

Як тут не згадати історичні факти «топлення відьом», художньо зображені і в українській класичній літературі! Ясна річ, що в тій масовості було чимало суто гіпнотичних явищ. Але немає сумніву, що не обходилося й без феномену легковагості, який за екстремальної ситуації міг проявлятися відразу в більшої кількості людей, ніж зазвичай.

За нашої епохи здатність людини впадати у транс і ставати невагомою, щоб не тонути у воді, відома здебільшого лише медикам. В архівах охорони здоров’я різних країн існують описи недуг, за яких лікарям ніяк не вдавалося за доконечної потреби занурити пацієнтів у воду. Хворі плавали на поверхні, а то й, опираючись надмірним зусиллям медиків, навіть підлітали над ваннами чи басейнами. Свого часу в західній пресі довго обговорювали як рідкісний такий трафунок. Якось пацієнтка клініки для душевнохворих у Парижі втекла за межі закладу, забігла до безлюдного міського парку й кинулася в озеро. Та не втопилась, а пролежала на воді три години. Коли ж її знайшли й виловили, то «тіло жінки було легким, як солома», – констатували ЗМІ.

Натомість випадки повітряної левітації останніми роками настільки регулярно стають надбанням гласності, що світова спільнота вже потроху звикає до них. У багатьох спеціалізованих лабораторіях зберігаються сотні відеоплівок з багатократно відзнятими в різних ракурсах випадками ширяння в повітрі певних представників людства.

Нині, як свідчать ті документальні матеріали, це найчастіше вдається індусам. Та якщо здійснити екскурс у минувшину земної цивілізації, то, скажімо, в архівах Ватикану можна надибати ретельно занотований життєпис «монаха, котрий літав», датований XVII ст. Цей матеріал тим більше цікавий, що серед свідків, які неодноразово спостерігали за виявами аномальних особливостей ченця, перелічуються в тих паперах і відомі королі з герцогами, й філософи, в тому числі Лейбніц, а також сам Папа Римський та інші авторитетні особи тієї доби...

Святий Йосиф з Копертино (Італія), саме під таким іменем фігурує в католицьких аналах той унікум, був у дитинстві вельми хворобливим і навіть, за сучасними мірками, розумово дещо недорозвинутим, але схильним до екстатичних проявів. А вже з підліткового віку піддавав себе інтенсивному аскетичному самобичуванню і цим вельми рано зажив слави особливої святості серед християнських самітників. Коли ж йому виповнилося 22 роки, то під час ревної молитви у храмі він уперше впав у такий транс, що «вилетів» аж на вівтар. Простоявши там хвилю-другу навколішки, юнак опустився додолу, а відтак знову «підстрибнув» на святе місце. І так того дня цей феномен проявився відразу декілька разів.

Відтоді Йосиф постійно вражав своїх співвітчизників несподіваними польотами. Звісно, якби таке витворяв не католицький ревнитель християнської віри, а хтось інший, його б запроторили за камінні мури і там згноїли б, якщо не спалили б привселюдно, попередньо проголосивши його ворожбитом чи якимось іншим слугою диявола. Натомість Йосипові лише влаштували експертизу в Понтифіка. І коли у приймальні Ватикану монах, перебуваючи у стані молитовного піднесення, завис під стелею, то це справило таке велике враження на Урбана VII, що той відразу поблагословив ченця. Врешті кардинали, занісши здібності Йосифа до списку священних дивовиж, дали йому спокій.

Тоді ж було вирішено вести хроніку польотів монаха. В результаті в його біографії, укладеній пізніше за велінням Святого престолу, наводиться понад 60 випадків, коли він здіймався на деякий час у повітря у присутності багатьох очевидців дива. При цьому чернець цілковито втрачав свідомий контакт із навколишнім світом і не пам’ятав і після своїх аномальних демонстрацій, що з ним діялося. Однак в окремих трапунках його польоти виглядали керованими. Скажімо, на особливому піднесенні він кілька разів підлітав, аби обняти статую Діви Марії, розміщену в церкві його рідного містечка на 15-метровій висоті. Іншого ж разу Йосиф сам підняв у повітря масивний хрест, який не могли зрушити десятеро робітників, і встановив його на храмі. А ще якось молився пів години, стоячи навколішки на найвищій і найтоншій гілці оливкового дерева.

Описано й випадок, сказати б, практичної користі від уміння ченця. Він вилікував від приступів божевілля одного вельможу, коли підняв його, вхопивши за волосся, в повітря і чверть години покружляв з ним над містечком. Хтось із відомих європейських художників навіть увічнив той факт зображенням на полотні, що дійшло до наших днів. А вже недавно прагматичні американці поклали це унікальне свідчення цілющості тих польотів в основу розробленої ними левітотерапії.

На відміну від святого Йосифа Копертинського, котрий ширяв у повітрі, не тямлячи, що з ним відбувається, Тереза з Авіли (XVI ст.) зберігала цілковиту ясність свідомості, коли під час моління раптом відчувала, як ноги відриваються від землі й невідома сила підносить її догори. Власне, приклади цих людей лише найдужче виділяються із загальної кількості християнських святих, що їх католицька традиція пов’язує з феноменом левітації і список яких сягає за 230 осіб. І вони свідчать, що одна з умов «матеріалізації» цього дивовижного явища – надпотужна енергетика фанатичної, максимально відірваної від матеріальних проблем віри в Бога, яка знаходить вихід лише в молитовному екстазі.

Однак не варто гадати, що левітація як, за містиками, «сила з вищих сфер» – похідна лише християнських вірувань. Насправді ж вона не має певного релігійного забарвлення. Це видно і з мусульманських хронік, які розповідають зокрема про аскета Кебалека, котрий нерідко під час зікру – ритуального танцю впадав у такий транс, що бігав стінами і стелями храмів. Про індійського факіра, котрий практикував «позаконфесійне» злиття з божественним, залишив нотатки відомий французький мандрівник Жаколіо.

Про «арелігійність» левітації свідчить і античний письменник Лукіан, повідомляючи про диво, яке бачив у храмі Гієраполіса, коли його верховний жрець Аполлон залишив інших служителів стояти на долівці, а сам піднявся догори, під саме склепіння культової споруди. Доказом цього слугує й досвід керівника сірійської школи неоплатоніків Ямбліха, котрий часто піднімався у повітря у присутності своїх послідовників. Уміли літати й Будда та засновник дзен-буддизму Бодхидхарма.

А от керувати своєю левітацією добре вмів знаний шотландський медіум Деніел Данглас Хоум (1833 – 1866), котрий здійснив близько сотні польотів при тисячах свідків. У США ж на основі літальних занять йогів Індії, котрі популяризують для широкого загалу вміння підніматися над поверхнею землі на пів метра, розробили своєрідну левітометоду. Вона дозволяє навіть звичайним людям через два роки щоденних вправлянь навчитися зависати на тій висоті. Важливо, що ці заняття застосовують не лише задля набуття незнаних відчуттів, але й для лікування особливо тяжких хвороб, замішаних на різних психічних чинниках.

Власне, інформації про такі пригоди багато, і завше в тих повідомленнях підкреслюється, що й погода при цьому стояла тиха, і природних чи надзвичайних явищ, які посприяли б такому «вознесінню», не було помічено. Тож висловлюють думки, що, може, іноді сила земного тяжіння змінює свій напрям. Але, мабуть, правильніше думати про це у світлі останніх здобутків українських учених, які вважають, що розкрили природу гравітації. Скажімо, завідувач кафедри Харківського технічного університету професор Микола Колпаков заявив, наприклад, про відкриття так званих поляризаційних хвиль, що підтверджує існування ефіру – «тоншої» за повітря матеріальної речовини, що нею, як вважає чимраз більше вчених світу, заповнено все довкола і навіть вакуум космічного простору. За його словами, саме взаємним притягуванням-відштовхуванням молекул ефіру (П-хвиль), які заряджені з одного боку позитивно, з другого – негативно, й пояснюється природа всіх відомих у фізиці взаємодій – електромагнітних, гравітаційних та ін. Отже, підлітання в повітря чи інший феномен легковагості й можна пояснити «потраплянням» людей, які левітують, у П-резонанс повітряних потоків.

Харків’яни створили прилади, за допомогою яких у лабораторних умовах генерують, реєструють, вимірюють П-хвилі. Ці експерименти однозначно доводять: у всесвіті не існує так званої абсолютної порожнечі, а все заповнено поляризованим ефіром, і свідчать, що знайдено спосіб керування гравітацією. Останнє означає, що в разі втілення цього винаходу в життя кожен охочий зможе вільно ширяти у просторі. Стануть непотрібними бензинові та інші двигуни, якщо транспортні засоби й без них «притягуватимуться» до місця призначення. Щоправда, так само можна буде відправляти й ракети з боєголовками. Але за цим же принципом легко створити й непробивну протиракетну оборону. Надто ж тому, що на основі управління силою тяжіння можна виготовити гравітаційну зброю, наслідки дії якої можуть бути такі: щойно ворожі позиції опромінить генератор П-хвиль, як усі тамтешні споруди, люди, технічні засоби відірвуться від Землі й полетять у космос...

Імовірність цього настільки висока, що до харківських науковців свого часу навіть звернулася еколог з ЮНЕСКО Хельга Цилінген із проханням припинити ті висліди, оскільки, за її словами, вивільнення енергії вакууму надто небезпечне для людства, котре ще досить нерозумне.

Ще зрозумілішим це все стає на тлі властивостей недавно відкритих торсіонних полів (torsion – «вертіння», колові рухи тощо). Все у світобудові, від мікро- до макрокосмосу, грунтується-тримається на гравітаційній рівновазі завдяки обертанню довкола центру: чи то Землі навкруг своєї осі й Сонця, чи електрона довкіл ядра молекули. І характер цієї системи такий, що коли, скажімо, важкий вагон стоїть, його гравітаційна й інертна маса рівні, якщо ж його штовхати (байдуже, голіруч чи за допомогою електровоза), то хоча відповідно і зростає опір (сила тертя й т. д.) цим зусиллям, той баланс таки порушиться, і вагон почне котитися. Але того ж результату можна досягти, не витрачаючи фізичної сили, і змусити вагон рухатися куди завгодно, коли діяти не ззовні, але створити всередині нього внутрішнє обертання. Виготовлено й прилад для керування цим процесом – гіроскоп...

Один із послідовників торсіонної теорії – академік Російської академії природничих наук Геннадій Шипов вважає, що людська свідомість може за певних умов спрацювати як мінігіроскоп, який спрямує ту сумарну дію, скажімо, у бік, протилежний до сили ваги тіла. Отоді й можна відірватися від землі й полетіти... Та наразі експериментальних підтверджень цієї й інших гіпотез немає. Феномен левітації ще чекає своїх дослідників.