Запеклу дискусію у фейсбуці викликала спроба Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАНУ з’ясувати, як ставляться його підписники в соцмережі до можливості латинізувати український алфавіт. Власне, в нашому суспільстві чи не від зорі незалежності вже не раз спалахували спонтанні дискусії про доцільність переходу писемного мовлення в державі на латинський шрифт, оскільки, мовляв, це прискорить євроінтеграцію України. Але вони тривали суто в політичній площині і далі словесних виправ справа не рухалася.

Нинішній же імпульс спричинили професіонали-лінгвісти. Причому й з нагоди 130-річчя від дня народження знаного українського прозаїка Сергія Пилипенка (1891–1934), котрий, окрім усього іншого, ще у 20-х роках пропонував перейти на латинкову абетку, щоби, за його словами, позбутися штучної перешкоди для порозуміння зі світом.

«У часописі «Червоний шлях», – ідеться у фейсбучному пості інституту, – він (С. Пилипенко. – Ред.) опублікував «Odvertyj lyst do vsih, xto cikavyt’sja cijeju spravoju». Як видно з назви, увесь текст набрано латинкою.

Авторова аргументація така. Уніфікація алфавітів – справа неминуча й станеться в недалекому майбутньому. Людство має писати однаково, щоб менше марнувати час на ознайомлення з іншими мовами. Рано чи пізно виникне єдина інтернаціональна мова, а користування відмінним письмом є, по суті, актом національного відгороджування, перешкодою для ознайомлення з інтернаціональною культурою. Саме тому варто запровадити латинський алфавіт, пристосувавши його до специфічних звуків української мови.

Згадував Сергій Пилипенко й опонентів. Москвофіли бояться розриву з Росією, закидатимуть українцям «самостійництво». Натомість українофіли з Наддніпрянщини вбачатимуть у латинській графіці полонізацію української мови.

Письменник пропонує обговорити, як краще латинізувати українську писемність. І ставить питання руба: «Тепер чи ніколи!».

Заклик Сергія Пилипенка підтримали інші діячі, наприклад, письменник Майк Йогансен, мовознавець Микола Сулима. Проте реформа так і не відбулася. А тих, хто її обговорював, у 30-х роках було страчено.

Спроби латинізувати українську мову не припиняються і в наші дні. Кілька років тому обговорити питання запропонував тогочасний міністр закордонних справ Павло Клімкін. Аргументація була схожа: «щоб стати ближчими до Європи». Утім, його пропозиція викликала бурхливу реакцію, мало хто її підтримав. А чи підтримуєте латинізацію ви?».

Звичайно, думки «інститутських» підписників – а їх під цією публікацією назбиралося до тисячі – розділилися діаметрально протилежно. Точніше, з учасників бурхливого обговорення виокремилося чотири головні групи диспутантів: одні виступили «за», інші – «проти», треті вважають, що й латиницю варто запровадити, й від кирилиці не слід відмовлятися, хай вони, мовляв, функціонують рівнобіжно, а четверті заявляють, що нині українцям не до того, тож нічого й порушувати таке питання.

Нас, правда, більше цікавлять аргументи лише двох спільнот – «за» і «проти». Та ми не переповідатимемо їх, оскільки їх, повторюю, аж надто багато з обох сторін і, зрештою, кожен, хто зацікавиться цією темою, може ознайомитися з ними. Єдине зазначимо, що й ця дискусія засвідчує: рано чи пізно суспільство таки постане перед відповідним вибором. Проте ті докази – з обох таборів – однаково доволі вагомі. Тож нелегко буде пристати до когось із них. І це, між іншим, пояснює те, чому ініціатива «за», що час від часу виникає в головах тих чи інших державних діячів, так наразі й не має логічного продовження.

Так, «ця ідея стає в нашому суспільстві дедалі популярнішою, і кількість прихильників такого переходу зростає, – переконаний відомий український письменник наш краянин Юрій Андрухович, котрий і сам ще на початку 90-х років експериментував із латиною. – Це закономірний процес такого прощання, а може, навіть розриву з «русскім міром». Мені ж сподобався і зовнішній вигляд написаних слів, і ті можливості, які відкриває пошук найвдалішої транслітерації».

Втім, писати роман латиницею Ю. Андрухович не квапиться, хоча й мав такий намір. Чекає, очевидно, коли ідея остаточно визріє й на те чтиво назбирається достатньо читачів.

«Латиниця – стильніше, файніше, а по-друге, то чітка межа: латинка – це західний світ, а «кирилка» – це «раша». Хто б не казав, що це – болгарське письмо, яке вигадали Кирило і Методій, насправді світ, коли бачить кирилицю, каже «раша», а не «болгаріан» – стверджує й мовознавець-практик Юрко Зелений, котрий перейшов на українську латину (яке словосполучення, одначе!) ще на початку 80-х, коли повернувся з батьками з тодішньої Чехословаччини, тож нині так і пише в соцмережах, у приватному та діловому листуваннях. А кирилицею послуговується лише, коли інакше ніяк – в офіційних документах.

Словом, апологети переходу на латиницю заявляють загалом, що таким чином українці швидше позбудуться «русскава міра» та зблизяться з Європою. Натомість науковці категоричні – це диверсія проти української мови, що може перервати її тяглість від/до давньоруської традиції писемності, добровільна відмова від словесної спадщини наших пращурів…

Особливо аргументи прихильників латинки обурюють зокрема мовознавця зі світовим ім’ям директора Інституту української мови НАНУ Павла Гриценка. Вчений вважає, що в часи Київської Русі кирилиця не стала на заваді її князям спілкуватися на рівних з Європою, натомість відмовившись від неї, українці навпаки – якраз зіграють на руку «русскому міру».

«Наш північний сусід так легенько потирає руки – нарешті здійснилася історична «правда», нарешті, мовляв, ми – спадкоємці всієї цієї краси, а українці як були залежними, так і далі, навіть у своїй мові, кидаються, під кого би лягти. Тим часом ще у IX столітті у нас уже була своя графіка. Навіть на найдавніших монетах князя Володимира, де написано, се – Владімір, а се – його серебро», – коментує ситуацію науковець.

«Давні системи письма в Китаї чи Японії, які досягли колосального успіху в економічному розвитку, тамтешні уряди і громадяни вважають надзвичайно цінною частиною свого життя, їхньої національної історії. Тож насправді латинку не варто розглядати як поважну альтернативу традиційній нашій графіці», – зазначив з того приводу й Богдан Ажнюк, директор того самого Інституту мовознавства, з легкої руки якого в Україні вкотре гаряче подискутували навколо гіпотетичної «української латини».

Коротший шлях України до Європи має бути точно не через мову, певен мовознавець, бо втрат може бути значно більше, ніж здобутків. Тому радить захищати й розвивати своє, як роблять, скажімо, в Ізраїлі, де відродили іврит.

Нагадаємо, що чи не відразу після розпаду Радянського Союзу на латиницю перейшли декілька його колишніх республік – країни Прибалтики та Молдова. А порівняно недавно про такий намір заявив і Казахстан – там почали запроваджувати новий алфавіт 2017 року, а завершити планують 2025-го. Чи стане Україна наступною в хороводі «латинських дів» із числа недавніх радянських посестер?