Мабуть, наші читачі вже чули-читали чи переглядали відеосюжети про зафіксовані в історичних хроніках різних часів і народів таємничі зникнення невідь-куди людей, або ж, навпаки, про дивовижні появи в тому чи іншому періоді розвитку країн і націй, мовби нізвідки, «гостей» з минулого та майбутнього. Такі здебільшого спонтанні переміщення у хроно-просторі вчені назвали на пропозицію відомого британського дослідника всього незбагненного Чарльза Форта «телепортацією» (від грецького «tele» – «далеко» та англійського «portage» – «перенесення»). Це доволі цікаве, навіть захопливе своєю незвіданістю явище, суть якого досі не розкрито, попри всі нагромадження задокументованих прикладів телепортації людей і предметів та появу чимраз нових гіпотез на її пояснення...

Щороку на Прикарпатті реєструють зникнення з невідомих мотивів десятків, якщо не сотень осіб. Звісно, передумови таких трапунків здебільшого звичаєво-банальні. Але статистика свідчить, що майже десята частина з них так і зостається нез’ясованими-нерозкритими і всі намагання пояснити їх природними причинами не витримують критики. Розпочаті у цьому зв’язку розшукові справи не закривають – їх мають провадити згідно з законом 15 років, якщо доти людину не знайдуть чи не з’ясують її долю. І лише після того терміну пошуки припиняють, а справи закривають.

Таємниче щезнення людей, безумовно, проблема не тільки нашого краю. В самій Москві, наприклад, щороку майже дві тисячі її жителів потрапляють до категорії зниклих безвісти. Навіть у таких розвинутих країнах, як Англія, Франція й Італія, це число за рік сягає 10 – 20 тисяч. Когось потім, нехай через кілька чи й десяток літ, таки знаходять, а за кимось, сказати б, і слід простигає назавше. Власне, історія земної цивілізації накопичила вже досить багато таких фактів. Згідно зі статистикою, на Землі щороку безслідно пропадає близько двох мільйонів жителів. Це означає, що кожної хвилини у світі щезає три особи.

Звичайно, не всі ці зникнення вважаються загадковими, навіть якщо вони трапляються за нез’ясованих обставин. Умови життя на планеті стають чимраз екстремальнішими, тож, як правило, формула «пішов і не повернувся» означає, що людину спіткало лихо. Та мова тут піде не про осіб, які зникають у ході воєнних дій і збройних конфліктів, в результаті спонтанних нещасть чи спланованих злочинних актів, природних катаклізмів або техногенних катастроф.

Річ у тому, що частина тих трафунків узагалі не вкладається у звичні, так би мовити, земні рамки. Окремі випадки безслідного щезання землян учені пов’язують із «провалюванням» людей у тунелі паралельних світів, інших часів та незнаних вимірів, які ще іноді йменують «чорними дірами» часо-простору.

Це явище також називають і потраплянням у так звані портали часу, які розкидані тут і там на земній кулі, найчастіше на перехрестях її паралелей та меридіанів. Утім, вони бувають декількох видів. Одні постійно відчинені, інші відкриваються лише на деякий час внаслідок збігу низки певних чинників, а відтак зачиняються. Одні поглинають своїх жертв назавше, інші через певний період повертають їх. Доказом є те, що окремі зниклі таким чином нерідко з’являються через кілька днів чи місяців там, де щезали, або ж їх знаходять за сотні кілометрів звідти. І вони розповідають дивні речі, або ж, навпаки, нездатні пояснити, що з ними сталося.

Мабуть, один із найсвіжіших прикладів – історія 10-літнього Алека Кушніренка з Кишинева (Молдова), про яку свого часу розповідала преса. Хлопчик вийшов погуляти на вулицю й якоїсь миті невідь-як опинивсь у Воронежі (Росія), за тисячі кілометрів від рідної домівки.

На щастя, під кінець третього дня марного блукання містом у пошуках родинної оселі Алек потрапив під увагу міліції. Хтось у тому відділку, куди його привезли, виявився тямущою особою, бо попри всю неймовірність дитячої розповіді зв’язався з Кишиневом і звідти підтвердили, що хлопця з прикметами А. Кушніренка вже третю добу як розшукують… Через два дні за сином приїхав батько. А бувалі російські оперативники все ще гадають, як те могло статись.

Інший приклад. Кілька років тому популярні часописи світу облетіла сенсація: американський підводний атомохід з ядерними ракетами на борту, який патрулював в Атлантичному океані поблизу Гренландії, раптово зник і через шість хвилин з’явивсь аж у Бенгальській затоці (Індійський океан), подолавши, по суті, за такий мізерний час… 11 тисяч кілометрів.

Ніхто з 95 осіб екіпажу нічого й не помітив. І лише коли з берегової охорони морякам повідомили, де вони перебувають, підводники помітили, що вони посивіли, полисіли, постаріли на 10 – 15 років, у багатьох випали зуби, погіршився зір. Учені-ентузіасти вивчення феномену одностайні: невідома сила майже миттю перемістила човен на величезну відстань.

На цю незнану міць посилається й американський уфолог Джон Кіль, описуючи пригоду з подружжям Відаль з Мексики. Чоловік і жінка їхали на власному авто з одного містечка до іншого. Та якоїсь миті легковик потрапив у смугу густого туману, що знагла заклубочився серед сонячного дня, й заглох, а водій і пасажирка почувалися зле: їх млоїло, їм паморочилося в голові тощо.

Втім, це тривало недовго. Туман так само раптово щез, а двигун запрацював. Водночас люди помітили, що перебувають в незнайомій місцевості. А згодом з’ясували, що вони – в Аргентині.

Але таємничі зникнення й не менш дивовижні з’являння через деякий час або й воднораз, але в іншому місці осіб і об’єктів – лиш один із видів телепортації. Найбільш характерні ж – остаточні зникання безвісти, тобто без повернення.

Історія земної цивілізації накопичила вже чимало фактів таких безслідних щезань, які не вкладаються у звичні рамки. Причому як поодиноких, так і масових. Скажімо, класичною надзвичайною подією такого роду, яку постійно наводять різні хроніки непізнаних явищ, вважається зникнення 1930 р. цілого поселення ескімосів на березі озера Аньякуні в Канаді.

Причому дві тисячі жінок, чоловіків і дітей нічого не взяли з собою – в ярангах зосталися одежа, харчі, інші необхідні речі, в тому числі й вінчестери, без яких ескімоси й носа не показують надвір. Ба мисливець, який першим виявив спорожніле поселення десь орієнтовно через два тижні після того трафунку, знайшов і обледенілі трупи прив’язаних собак, котрі, судячи з усього, поздихали з голоду, бо нікому було їх годувати.

Коли ж гірські поліцаї, котрі прибули сюди на виклик, ретельно обстежили місцевість, то не тільки не знайшли на сніговій ковдрі довкіл поселення жодних слідів переміщення великої кількості людей, але й з’ясували, що й з могил на поблизькому цвинтарі позникали тіла предків племені.

Словом, усе, що тут сталось, як висловився один із поліційних чинів, фізично просто неможливе. Але так само посеред білого дня, точніше ясного ранку 5 лютого 1923 року, як було задокументовано в поліцейських протоколах, зникло відразу 600 жителів бразильського села Хоер-Верде, залишивши у своїх оселях розпалені печі та їжу на столі...

А з бортів поштового літака Ан-2П над Свердловськом (СРСР) у 1961-му та аеробуса «С-46» над штатом Орегон (США) в 1977-му, як з’ясували авторитетні комісії, дивовижним чином пощезали екіпажі й пасажири, після чого крилаті машини попадали й порозбивалися.

Зник на очах багатьох свідків під час заходу на посадку в Катовіце (Польща) 1963 р. і літак «Сесна», яким керував 27-літній Лєшек Матис. Цікаво, що після того, як машина мовби розчинилася в повітрі, диспетчер ще кілька хвилин чув вигуки пілота: «Боже, де я? Куди потрапив?».

Протягом кількох днів чувся і голос мирового судді з Галатина (штат Вайомінг, США, 1971 р.), який наче провалився крізь землю на подвір’ї свого товариша, до котрого прийшов у гості, – буквально за дюжину кроків від господаря, котрий вийшов йому назустріч. Прохання про допомогу долинало мовби з колодязя, але щоразу ставало тихішим.

Свіжий випадок і з сім’єю співробітника британського посольства в Єгипті Пола Джоунса, який вразив весь Каїр. 23 вересня 1999 р. дипломат вирішив покататися разом із дружиною та двома дочками навколо Великих пірамід. 35-хвилинний маршрут такої поїздки не змінювався вже сотню років, а родина Джоунсів бувала тут майже щотижня.

Та все ж караван із чотирма провідниками вирушив, але назад не повернувся. Через деякий час територію навколо пірамід і Сфінкса прочесав загін поліцаїв, агентів служби безпеки посольства, журналістів, потім пошуки тривали ще сім діб, та слідів верблюдів і людей так і не знайшли.

Власне, цей перелік можна б продовжити сотнями й інших прикладів з анналів непізнаного, взятими з військового життя. Адже «служиві» частіше опиняються в екстремальних ситуаціях, з яких, за нашим розумінням, ближче до всілякої аномальщини, ніж звідки-інде.

Скажімо, класикою телепортації вважають і зникнення батальйону солдатів знаменитого Норфолкського полку під час наступу британців на позиції турецьких військ 1915 року в боях на півострові Галліполі. За свідченнями очевидців, здійснюючи обхідний маневр, близько півтисячі бійців ввійшли у видолинок, наповнений дивним синюватим туманом, і більше їх ніхто не бачив. Туман через десять хвилин розсіявся, а з ним, схоже, випарувалися й люди.

Пропала безвісти 1950-го й сотня гоміньданівських вояків, які розташувалися було на нічліг в «ущелині Смерті». У 1983 р. в тому ж Китаї таємниче щезла група військових картографів...

Попри існування тисяч таких випадків, задокументованих за всіма правилами криміналістики, світила академічної науки замовчують або ж відмахуються від них. Вони не годні пояснити це явище, бо воно не вкладається у традиційні уявлення про світ і людину в ньому.

Та все ж факти – річ уперта. І що випадкам телепортації ця властивість теж притаманна, свідчать приклади з наступного її різновиду. Це вже не зникнення теперішніх землян, а навпаки, з’являння в нашому часі осіб із минулого з подальшим їх поверненням до своєї історичної доби. Це найбільш достовірний розділ телепортації – в архівах церков і монастирів надибуємо підтвердження таких переміщень. За аналогією до цих появ можна й припустити, що наші сучасники, які безповоротно зникли, теж могли опинитися де завгодно – навіть в Атлантиді.

Свідченням того – трагічна доля американського актора Вільяма Гріна, котрий пропав безвісти під час зйомок поблизу містечка Калвер-сіті в Каліфорнії фільму «Бен Гур» у 1925 році. Він зник якраз посеред знаменитої сцени перегонів на колісницях. Оскільки артист не мав рідних, його не дуже й шукали, хоча колеги були шоковані надзвичайною подією. І лише наприкінці 80-х років минулого століття тіло Білла таки знайшли. Його надибали... під багатометровою товщею вулканічної лави робітники археологічної експедиції зі США, яка розкопувала Помпеї – місто, що 79 року нашої ери загинуло внаслідок виверження Везувію. Нічим іншим, як телепортацією, неможливо пояснити те, як нещасний Грін туди потрапив. Саме її жертвою, напевно, став і вершник в обладунках рицаря Лівонського ордену (XIII – XVI cт.), якого разом з конем знайшли в 1988 році на триметровій глибині в одному з боліт (завдяки консервуючим властивостям довголітнього баговиння він добре зберігся) на острові Пасхи, який, як відомо, відкрили, лише 1793-го.

Загадкова поява в нашому часі осіб з минулого, як один з різновидів телепортації, що її підтверджують архіви, церковно-монастирські книги чи інші матеріали, буває двоякою. В одних випадках ті люди згодом повертаються назад, що теж зафіксовано в історичних джерелах. В інших – вони залишаються тут, так би мовити, назавше.

Класикою першого «жанру» вважають незвичайну долю хлопчика Юн Лі Ченга. Про це свого часу широко писала світова преса. Історія така. 1997 року пацієнтом однієї з гонконгських клінік став підліток, який стверджував, що прибув з минулого. Знайомство з ним приголомшило науковців: він розмовляв давньокитайською, розповідав такі подробиці з життя Піднебесної, про які нині знає обмежене коло фахівців...

Історики взялися вивчати давні книги у храмах тієї місцевості, звідки прибув хлопець, аби перевірити його слова. А після клопіткої праці знайшли підтвердження всього, що розказував Ченг, і навіть записи про його народження та дивовижне зникнення. Вони вирішили ще раз побесідувати з дитиною, та з’ясували, що Юн, побувши в нашому часі рік, кудись пропав. Вражені дослідники знову засіли за хроніки й надибали з десятилітнім інтервалом від останньої згадки про хлопця такі нотатки: «...Юн Лі Ченг, котрий зникав на 10 років, появивсь, але стеряв розум, бо стверджував, що побував у 1997 р. за християнським літочисленням, де бачив металевих птахів, говіркі дзеркала, їздив на довжелезній змії, що повзає з чудернацькою швидкістю... Його визнано божевільним, і через три тижні він помер».

Цей випадок, окрім самої незбагненності, містить і такий цікавий штрих. Рік перебування в теперішньому аргонавта з минувшини дорівнював десятиліттю його відсутності там. Схоже, тут є якась закономірність, бо таку ж деталь знаходимо і в історії візника з Четнема (Англія). Влітку 1912 року у вагоні поїзда, що їхав до Глазго з Лондона, несподівано матеріалізувався зі страшним галасом ковбой із довжелезним нагаєм у руці. «Де я? Хто ви? – волав він. – Я – Пімп Дрейк, візник із Четнема!». Та не встигли налякані пасажири й отямитись, як після крику: «Боже, врятуй мене!» чолов’яга зник. На одному з сидінь зосталися лиш його нагай і старомодний трикутний капелюх.

Очевидцем дивної з’яви був інспектор зі Скотленд-Ярду. Зацікавлений, він провів розслідування і з’ясував, по-перше, що ті речі датуються другою половиною XVIII століття. А ще він знайшов у церковних книгах 150-літньої давності й ім’я Пімпа Дрейка з датами народження і смерті. Тут же надибав і нотатки, що, як підтвердила графологічна експертиза, належали тодішньому вікарієві містечка Четмена. Вони сповіщали, що цей чоловік зникав на три дні, а коли з’явився, то розповідав про несусвітнє. Буцімто він, коли їхав на своїй повозці додому, зненацька побачив «довжелезний, наче змій, диявольський екіпаж, що дихав парою й вогнем», а відтак незрозумілим чином опинився всередині нього, де перебували «слуги диявола», і, мовляв, лише волання до Господа врятувало його, хоча нагай і капелюх так і залишилися в «череві змія». До речі, ті матеріальні свідчення цієї історії досі зберігаються в музеї Лондонського метапсихічного товариства.

Отже, в цьому разі кількасекундна поява означала щезання на три дні. Що ж до другого підвиду цього розділу телепортації, то там такої подробиці не простежується. Вражає інше. Скажімо, 1956 року на вулиці в центрі Парижа авто збило перехожого, що несподівано з’явився на його шляху. Коли загиблого обстежили, то з’ясували, зокрема, що він проживав на вулиці, якої вже піввіку не існує. Невдовзі шукачі відповіді на цю загадку вийшли на 70-літню жінку з прізвищем, як у того чоловіка, й вона розповіла їм історію про свого батька, котрий таємниче зник, коли вона була маленькою. А з фото, яке показала гостям, на них дивився саме той, хто загинув під колесами.

Цікавий випадок з цієї серії документально зафіксували й 1944-го. Йдеться про те, що розвідувальний дивізіон капітана Василя Трошева, який воював у складі третьої танкової армії Північно-Західного фронту, під час боїв за звільнення Естонії наткнувся серед рідколісся на групу дивних кавалеристів. Кіннотники, котрі, побачивши бойові машини, відразу впали в паніку й кинулися навтікача, були вдягнуті в таку уніформу, яку танкісти бачили тільки в підручниках з історії.

Коли внаслідок короткого переслідування заболоченою місцевістю одного з утікачів вдалося затримати, з’ясувалося, що він розмовляє французькою. У штабі армії, куди доставили полоненого, спершу гадали, що то, мабуть, один із учасників руху Опору у Франції. Проте вже з перших хвилин допиту солдата, були неабияк спантеличені. Адже той розповів, що він – кірасир армії Наполеона 1772 року народження. Рештки його полку, твердив чоловік, після двотижневого відступу від Москви намагалися вийти з оточення, але два дні тому потрапили в сильний туман і заблукали...

Другого дня таємничого гостя забрали невідь-куди офіцери особливого відділу, котрі спеціально прибули за ним. На жаль, про подальшу долю наполеонівського солдата досі нічого не вдалося довідатися.

Так само невідомо, як склалася доля льотчика американських ВПС Джона Вокера, котрий вивів свій підбитий Р-40 «Кертис» із повітряного двобою з фашистськими асами в небі над Бельгією 9 квітня 1944 року, а приземлився... 1984-го на фермерському вигоні неподалік од Лондона. Спершу він, усе ще перебуваючи в бойовому запалі, попросив у господарів дозволу негайно зв’язатися телефоном із командиром свого авіаполку. Та коли почув, а відтак і сам пересвідчився, що Друга світова давно закінчилася, що надворі вже інші часи, то впав у душевне піке.

Правда, пілот ще встиг поспілкуватися з британськими експертами, які обстежили його зрешечену кулями й осколками бойову машину й переконалися, що пробоїни цілком свіжі. А також розповів журналістам, хто він. А хтось із мас-медійників підняв відтак архіви і знайшов нотатки про Д. Вокера, котрий дійсно управляв винищувачем з бортовим № Р-0327 і пропав безвісти названого дня... Проте надалі сліди льотчика загубилися в одній з урядових клінік США.

Ще одна історія сталася наприкінці листопада 1998 року. В аеропорту міста Бока-Ратон (штат Флорида, США) приземлився маленький одномоторний літак марки «Кертис». Вела його старша жінка. Коли здивовані представники аеродромної служби поцікавилися, як вона тут опинилася, старенька заявила, що вона… 20-літня Б’юла Хендерсон, котра вилетіла у тренувальний політ ще 1923 року. Дивна «авіагостя» розповіла, що, вирушивши в політ, вона спрямувала літак на схід, але потрапила у смугу густого туману й повернула назад. Б’юла ніяк не могла пояснити, що з нею сталось – їй здавалося, що вона провела в тумані лише кілька хвилин, тоді як насправді минуло 75 літ.

Вище мовилося тільки про трапунки спонтанної телепортації. А ще ж є випадки керованої, що свідчать на користь реальності явища. До них відносять, наприклад, вміння 88-літнього майстра айкідо Кім Ду Она із Сеула (Південна Корея) щезати в одному місці і з’являтися в іншому, що допомагало (знаменитий фахівець зі східних єдиноборств уже помер) йому долати знавців та умільців з будь-якого виду бойових мистецтв...

Куцої тілобудови – заввишки тільки 152 см, коротко підстрижений – вилитий підліток зі спини – цей дідусь за лічені секунди нокаутував найбільш потужних молодих суперників. Китайська газета «Чайна Геральд» і південнокорейський журнал «Сеул Уіклі Пост» повідомляли, що під час покадрового перегляду відеозйомок поєдинків майстра, чітко видно, як блискавичний Кім зникає в одному місці, залишаючи там лише силует, який поступово розсіюється, й виникає в іншому місці. І поки суперники й далі атакували «міраж», телепортаторові зоставалося тільки легкими підсічками збоку збивати з ніг суперників.

Вчені пояснюють ці здібності ще спрямованою телепортацією, що означає контрольований перенос об’єкта (у цьому разі майстра ) з однієї точки простору й часу в іншу, пише, приміром, британський часопис «Сатро». Таким самим мистецтвом володіли й козацькі характерники, якщо судити з літописних та усних оповідей про їхні надзвичайні подвиги та вміння. Власне, нотатки про деякі випадки свідомої телепортації знаходимо й у хроніках Православної церкви. Скажімо, в Києво-Печерському літописі можна прочитати про святого Євстратія, котрий завдяки своїм молитвам щез із половецького полону й матеріалізувався в такому ж стані, в якому перебував на момент зникнення з неволі, скований ланцюгами і з кривавими ранами, в церкві Печерського монастиря. Ще одного невільника ченця Нікона половці охороняли особливо ретельно, бо бачили, що він усім єством своїм прагне повернутися до отчого краю, навіть сиділи навколо нього зі зброєю в руках. Але все одно якоїсь миті монах став невидимим, бо дивовижним способом «перестрибнув» через тисячу миль і з’явився в Печерській церкві Святої Богородиці серед молільників під час Служби Божої...

Такі ж випадки свідомої телепортації з матеріалізацією в іншому місці зафіксовано в документальному творі Флавія Філострата «Життя Аполонія Тіанського», в якому описано десятки випадків керованих мандрів героя цього життєпису – філософа й просвітленої особистості, котрий володів даром за власним бажанням зникати в одному місці і з’являтися в іншому. Звичним засобом для миттєвого пересування в часі і просторі була (і є?) телепортація, як свідчать подорожні нотатки мандрівників по Тибету, для містичних осіб, котрі проживають у тамтешніх горах і духовно розвинуті до такого рівня, що володіють чи не всіма паранормальними надможливостями.

Підтвердженням правдивості фактів такої аномалії є і спроби штучно викликати телепортацію. Один із прикладів – так званий «Філадельфійський експеримент», коли під дією надпотужних магнітних генераторів було зміщено в часі бойовий корабель. 2004-го група американських і японських учених заявила про переміщення на кілька секунд і пару метрів низки фотонів – найменших на сьогодні елементарних частинок. А у квітні 2005-го речники Пентагону повідали, що протягом кількох десятиліть у засекречених стінах цього відомства провадили експерименти з телепортації. Проте єдине, чого домоглися, – це визнання того, що аномалія існує. Тим часом нинішній рівень розвитку науки й техніки на Землі поки що не дозволяє ні пізнати цей феномен, ні оволодіти тими можливостями.

Можна б і далі громадити факти з різних видів телепортації. Проте спинимося насамкінець лише на одній містичній історії, що підкреслює драматичну дійсність феномену. В Італії на початку ХХ віку зник цілий пасажирський потяг. Подія мала неабиякий резонанс. Та лише українські вчені з комісії «Феномен» пов’язали той випадок із появою наприкінці 1980-х у клінках Мехіко людей, котрі називали себе італійцями, які нібито прибули до столиці Мексики поїздом...

Мовби у відповідь на їхню заяву на колійовому переїзді Заваличі, що на Полтавщині, почав з’являтися поїзд-привид – двійник італійського. Про це теж епізодично писали вітчизняні газети. Та незабаром примара щезла. Але після того, як, за повідомленням інтернет-видання «Форум», на підніжку привида стрибнув керівник «Феномену» Василь Лещатий – він, до речі, й досі не повернувся з тієї поїздки...