Оригінал козацької суспільної угоди «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», більше відомої, як «Конституція Пилипа Орлика», соратника Івана Мазепи й довголітнього (1710–1742) гетьмана України в екзилі, експонують у Національному заповіднику «Софія Київська» на виставці, присвяченій 30-річчю Незалежності України.

Звісно, якщо брати загалом, то, може, дещо й некоректно вважати той текст першою конституцією в нинішньому розумінні цього слова – чи то в Україні, чи, тим паче, у світі. То були тільки запозичені з польсько-литовської політичної культури деякі «договірні пункти» між обраним правителем (гетьманом) і його народом (козаками). Та все ж документ був унікальним правовим явищем, оскільки задекларував ставлення козацтва (спільноти «вільних людей») до свободи, чи не вперше у світі констатував як суспільний договір, що не цар чи якийсь інший володар дарував людям вольності, а сам народ обирав собі керівного менеджера, який мав управляти підвідомчою територією з усіма її жителями на засадах чіткого розподілу влади.

Інакше кажучи, з появою «Договорів…» на українських землях починалося народовладдя, становлення демократичної держави. І, безумовно, у ключі кількасотлітньої історії нашого державотворення він заслуговує назви свого роду Основного Закону. Бо справді був однією з перших правових підвалин Української держави (а то й її юридичною основою), яку згадані гетьмани намагалися відновити як правонаступницю ще Війська Запорізького Богдана Хмельницького, Козацьку державу, розідрану й поневолену російським царатом і польським королівством. А заодно той текст засвідчує й тяглість національного державництва, зокрема підтверджує, що нинішній самостійній Україні не 30 років, а щонайменше 300.

Фактично «Договори…» проголошували в Україні незалежну республіку за тодішнім європейським взірцем під протекторатом Швеції замість підданства московському цареві, що було великим кроком уперед у тодішній політичній думці. Конституція захищала права й вольності запорожців, встановлювала кордони України в межах Зборівського договору 1649 року. Гетьман мав захищати цілісність тієї території, а шведський король виступав заступником України.

Угоду ухвалили на зборах козацтва біля містечка Тягині на правому березі річки Дністра 5 квітня 1710 року. Вона містить вступ-преамбулу, 16 статей, присягу гетьмана і хартії-підтвердження Карлом ХІІ гетьманства Орлика. І її було складено-зафіксовано у двох примірниках: давньоукраїнською та латинською мовами. Оригінал документа, написаний рукою самого П. Орлика, зберігається в Національному архіві Швеції у Стокгольмі. І цього року його вперше за понад три століття, що минули від часу його появи, можна побачити в Україні.

Звичайно, договір багато в чому випереджав тодішній європейський час. Скажімо, чи не передусім новаторство Орлика – у розподілі державного управління на три гілки влади: виконавчу, законодавчу та судову. «Цей розподіл в юридичній думці Європи виникне лише через кілька десятиліть, – зазначає зокрема український історик Олександр Алфьоров. – Пізніше його обґрунтують визначні правники того часу у Франції та інших країнах Старого світу. Це справді перший прецедент в Європі, коли судову владу забрали у феодала».

«Договори…» обмежували права гетьмана – він уже не міг керувати за принципом: «Як хочу – так і велю». Але й декларували повагу до нього. Вони регламентували і створення виборчого органу – Генеральної ради – своєрідного парламенту, сесійні засідання якого мали відбуватися тричі на рік – на Різдво, на Великдень і на Покрову…

Важливе для нас і те, що цей документ можна назвати й однією з найперших антикорупційних програм України. Він робив неможливою узурпацію влади, оскільки передбачав, наприклад, що військових старшин мають обирати вільним голосуванням, що гетьман не має права самовладно привласнювати те, що належить громаді, розділяти громадське майно між іншими людьми, що ніхто не має права зловживати місцевими бюджетами, а якщо буде помічений у розтратах – має відшкодувати кошти з власної кишені. Суд має бути незалежним, і гетьман мусить виконувати його рішення – зрештою, не лише він, а й інші державні інституції.

«Конституція Орлика» також забороняла підкуп і затверджувала прямі доповіді гетьману, без посередництва наближених до нього слуг, відстороняла гетьмана й полковників від розпорядження військовим скарбом: ним мали відати суто генеральний скарбник і його уповноважені – підскарбії в полках. А скарбником мала бути людина «благосовісна», як писав Орлик.

«Договори…» затверджували статус православ’я як головної релігії і підпорядкування української Церкви Константинопольському патріархату – ще один момент, який ніби перекидає місточок до нинішнього часу. Окрема їхня стаття гарантувала права та привілеї Києва й інших міст із магістратами, що десь нагадує сучасну децентралізацію…

Угода свідчила також про потребу приязні і братерства з кримськими татарами, мала соціальну спрямованість – щоб людям військовим і посполитим «не чинились тяготи і… здирства». Окремо Орлик потурбувався про старих козаків, вдів, сиріт і «людей убогих».

Словом, чимало положень тієї Конституції не втратили актуальності й через 300 років. «Конституція Орлика» – один із якорів української ідентичності. Для українців і XXI століття цей документ є одночасно і дороговказом. Адже нинішні виклики для влади і суспільства аналогічні тим, які були на початку XVIII ст., – каже О. Алфьоров. – Цей документ також засвідчує окремішність України від Московії і промовляє нам, що ще відтоді нашим ворогом є Московська держава, яка нападає, пригнічує, обкрадає Україну і обмежує її права. Попри те, що йому понад 300 років, він змушує нас замислитися над тим, що ті давні виклики нікуди не щезли й сьогодні».