Павло ТРІЩ народився у родині Василя та Емми. Нині він разом із сім’єю – дружиною Галиною, сином Сергієм і донькою Христиною – живе в бойківському Суходолі Спаської територіальної громади. Це село в гірській місцині розкинулося обабіч річки Чечви за два з половиною десятки кілометрів від колишнього райцентру Рожнятова – осердя Бойківського Підгір’я.

Ветеринар за освітою, збагачений європейським досвідом ґаздування, чоловік, який недавно відзначив півстолітній ювілей, береже й активно примножує давні родинні традиції, реалізує себе у туристичному й фермерському бізнесі, бо вірить, що його рідний Суходіл та інші села Східної Бойківщини обов’язково розквітнуть і стануть привабливими не лише для прикарпатців, а й для кожного, хто завітає у Горгани з будь-якого куточка України.

«Бойківщина для мене – то прекрасний і неповторний край, бо рідний, – пишається своєю землею Павло Тріщ. – Я свого часу об’їздив майже всі куточки України і в багатьох європейських країнах близького і далекого закордоння побував, тож маю з чим порівняти. Я мав можливість залишитися жити за кордоном. Але не хочу. Моє життя тут. Я – бойко і пишаюся цим, добре усвідомлюю себе сином цих гір, свого краю і хочу бути гідним дідівської землі. Я не замалюю достойностей гуцулів, покутян чи опільців, але, розумієте, бойки – то життєствердні люди, великі трударі, вперті й наполегливі у досягненні мети. І ніколи не потрібно бути надто скромним чи соромитися, коли йдеться про твоє родинне коріння. Треба пишатися своєю самобутністю».

Мандруємо до Суходолу, де в його долішньому кінці, здавна відомому своєю відпочинковою водною локацією «Синий Вир» на річці Чечві, недавно на її правобережжі з’явилася перша в селі й одна з небагатьох на «Липовицькій гілці» колишньої Рожнятівщини гостинна садиба, яку назвали так само, як і те природне річкове плесо...

Понад два десятки кілометрів бездоріжжям – і ми в Ґорґанах. Господарі запрошують нас до сучасної і просторої світлиці, що неподалік підніжжя гори Стінка. Тут усе ще пахне живицею й свіжоструганою деревиною, та навіть у спеку в кімнатах комфортно.

«Синий Вир» – це не туристично-відпочинковий комплекс, а приватне обійстя, родинна садиба – розповідає його господар. – Я б його не називав і фермерським господарством, тому що ми тут живемо з родиною і чимало років будували його передовсім для себе й рідних, а вже відтак – для туристів. Якби не батьки й велика допомога родини з усіх боків, то самотужки це зробити було б фактично неможливо.

Після першої дерев’яної хати, в якій тепер мешкаємо, ми збудували інший будинок – двоповерховий котедж на 12 відпочивальників, а згодом звели ще один – на чотирьох осіб, спорудили на території садиби й приміщення для сауни з чаном, загороду для тварин і т. ін. Це була моя давня дитяча мрія – збудувати таку садибу, щоб люди змогли у ній зручно відпочити, посмакувати нашими традиційними бойківськими стравами й намилуватися навколишньою красою. Все життя хотілося щось урухомити у рідному Суходолі. Бо в напрямку від Липовиці й до Рожнятова бракує таких рекреаційних місць, де можна туристам чи просто грибникам або ягідникам зупинитися на нічліг, якийсь час відпочити й перекусити. Будувати садибу ми почали давніше, але вже три роки минає, як вона може приймати охочих на відпочинок…».

Ситуація з наповнюваністю «Синього Виру» ще не втішна – годі навіть вийти на «нуль». П. Тріщ називає дві головні, на його погляд, причини такої ситуації – війна й бездоріжжя. Але чоловік вірить, що рано чи пізно, а туризм у бойківських Карпатах, зокрема й у Суходолі, таки розквітне, бо інакше бойківські гірські села занепадуть.

«Свого часу я пропрацював п’ять років головою сільської ради у Суходолі, – зізнається пан Павло. – Тож з висоти того досвіду передбачаю, що через кілька років школи у селах позакривають. Така, на жаль, гірка статистика народжуваності. Я навчався спочатку у Суходільській школі – тоді в ній було 208 учнів, 2015 року їх налічувалося трохи більше сотні, а сьогодні чи за рік-два назбирається хіба що 50, а то й їх не буде…

Села наші занепадають, а якщо не розвиватимемо туризм, то й вимруть. Адже робочих місць невідкладно бракує, культури нема, поштове відділення й бібліотека закриті… А буде туризм, то є надія, що села почнуть розвиватися, не буде порожніх хат і землі навколо не пустуватимуть без людських рук та обробітку… Нам потрібен, образно кажучи, маленький «Буковель», і для цього у регіоні є всі умови…».

Наразі до «Синого Виру» з навколишніх сіл приїжджають, аби скупатися й відпочити за комфортними цінами. Діти мають можливість насолодитися чудовим гральним майданчиком неподалік, облаштованим місцевими лісівниками. Для тих, хто полюбляє мандрівки, господарі можуть запропонувати відвідати урочище «Причілок» неподалік садиби на висоті кілька сотень метрів, де розкидане скельне каміння – за версією місцевих прикарпатських краєзнавців і науковців-дослідників, це унікальні залишки одного з давніх дохристиянських капищ. Охочі можуть посмакувати унікальними бойківськими стравами та напоями з екологічно чистих продуктів – баношем, грибною юшкою, пирогами, боґрачем, цепелінами, узваром. А також і такою либонь малознаною загалові прикарпатців стравою, як гобка.

«Для приготування бойківської гобки потрібен такий сорт картоплі, щоб бульби були жовті, – відкриває свій давній секрет ґаздиня «Синого Виру» Галина Тріщ. – Відварюємо картоплю, воду зливаємо і даємо бульбинам трохи просохнути, а відтак додаємо масла, дещицю кукурудзяного борошна. Гобку найкраще готувати на дровах – на бляті, а не на електричній чи газовій плиті. Маємо у садибі таку муровану кухню. Страву випікаємо на бляті до 40 хвилин. Потрібно її довго й ретельно вибивати, додаючи сметани й домашніх шкварків. Відтак формуємо довгі кльоцочки, які вмочуємо у мачанку. То ще колись моя мама Марія так гобку готувала…».

Для відпочинку дуже важливо, щоб було зручне і комфортне житло. Всі котеджі у садибі дерев’яні, збудовані зі шліфованих плениць – оброблених від сирості спеціальною речовиною на восковій основі смерекових колод, з яких знято кору, за давніми традиціями бойківських майстрів. Але вправні руки господаря П. Тріща дійшли до кожної деталі будівель. Завдяки його старанням всі кімнати оброблено деревиною й обладнано сучасними зручностями. Дахи котеджів покрито металочерепицею й металопрофілем.

Словом, повторимо, все будівництво «Синого Виру» пройшло через руки господаря, тож кожна деревина і кожен куточок у садибі – все до ладу. Крім того, пан Павло навіть проєкт садиби придумав сам і самотужки намалював його ескіз на папері: з гарним каміном, що обігріває всі кімнати на обох поверхах, з водозабезпеченням та водовідведенням, теплоізоляцією даху, підлоги, стін, з просторими панорамними оглядовими вікнами тощо. Є в обійсті і мобільний зв’язок. Харчування – на вибір: можна замовити у господині Галини, або готувати собі самому. Для цього передбачено всі зручності безпосередньо у кожному будиночку.

Заходимо в один з котеджів відпочинкової садиби, де мешкають тільки господарі та за потреби їхні діти, щоб зрозуміти глибину слів П. Тріща: «У «Синому Вирі» ми все робили і робимо, як для себе...». У передпокої є навіть підвальне приміщення заввишки у зріст людини, збудоване з каменю – для зберігання у холоді продуктів за давніми традиціями. У такому приміщенні – своєрідному природному холодильнику – продукти не пліснявіють, зберігають свої смакові якості, не набирають непотрібних запахів і довго залишаються придатними для вжитку.

Є в передпокої також відкидна драбинка й на горище. А в центрі приміщення – простора світлиця з вікнами на всі боки. Опалюють її дровами. Камін вимуровано з вогнетривкої цегли-шамотки й він має спеціальні дуйки для надходження тепла на дві спальні. Є також мурована невеличка кухня для приготування їжі й обігріву стіни іншого приміщення. Мають господарі у хаті і маленьку сауну для сім’ї.

Виходимо у двір й переходимо доріжкою в інший котедж. У ньому теж усе навколо – стіни, стеля, підлога, вікна, меблі тощо – з натуральної деревини: сосни та смереки. Камін збудовано так, що він може обігрівати одночасно обидва поверхи будівлі. Є й вихід на терасу, звідкіля відкривається неповторна панорама гори Жолобок з урочищем «Причілок».

Ще один дерев`яний котедж, розрахований на проживання чотирьох туристів, також збудовано в такому стилі, як і дванадцятимісний. Планується й другий поверх. А чан для відпочинку й оздоровлення на 2,5 тисячі літрів води розташовано у спеціальному окремому приміщенні, облаштованому душовими кабінами й убиральнями. Його розраховано на одночасне перебування 12 осіб. Джерельна вода до нього надходить самопливом з-під г. Стінки. Підігрівати чан з водою до належної температури потрібно впродовж 10 – 12 годин…

Але П. Тріщ з родиною не лише звели кілька відпочинкових житлових котеджів з усіма зручностями для туристів, а й запровадили на території садиби вирощування свійських свиней відомої екзотичної угорської м’ясо-сальної породи – пухової манґалиці, виведеної шляхом схрещення дикої свині і домашнього вепра. Були для господаря й ризики у такому фермерстві, та професія ветеринара додала йому впевненості у роботі. Адже свого часу закінчив і ветеринарний технікум у Рогатині, й ветакадемію у Львові. Як ветеринарний лікар опікувався живністю у чотирьох навколишніх сілах, а згодом був начальником управління ветмедицини у Рожнятівському районі.

Як спеціаліст з двадцятип’ятирічним стажем роботи Павло Тріщ знає майже все про вирощування свійських свиней – не тільки як доглядати, а й як зробити щеплення тваринам чи при потребі їх пролікувати. Має й європейський досвід – три роки працював ветлікарем на свинокомплексі в Чехії з річним оборотом підприємства у 32 тисячі голів. Тож кілька років тому родина Тріщів придбала десятеро свиней і вирішила розводити таку екзотичну породу, як угорська пухова манґалиця.

«Ці тварини, – оповідає Павло Васильович й провадить нас у затінок дерев до загороди зі свинями, – не бояться ні лютих холодів узимку, ні великої спеки влітку. Тварини вкриті густою шерстю. Такі свині здебільшого травоїдні і можуть перебувати у загороді у всі пори року. Взимку споживають сіно й отаву, будь-які зернові чи соєві, а влітку полюбляють сирі траву, буряки, картоплю, моркву тощо. Нічого не потрібно варити чи подрібнювати. Їм не потрібні спеціальні стайні, достатньо будок, щоби сховатися від снігу чи дощу. Якщо їх тримати більш як рік, то вони і сала дієтичного й дорогого набирають, і м’яса – до 150 кілограмів ваги. Вони стійкі до захворювань та до умов життя. Їх можна годувати лише раз на добу. Свиноматки народжують до восьми поросят. Маємо п’ять свиноматок, свого кнура і ще четверо веприків-манґалиць – на забій. Чекаємо першого приплоду».

Загороду, в якій живе дванадцятеро свинок-манґалиць, вибрали обдумано. Вона унікальна за простотою конструкції, але міцна і надійна, й побудовано її на природній млаці. Тобто всередині цієї території, обнесеної металевою сіткою, – густе болото, в якому залюбки перебувають свині. Кілька ж будок, в яких манґалиці живуть та ночують і влітку, і навіть за 30-градусного морозу взимку, розташовано по його периметру на невеличкому підвищенні.

Тварини цієї породи дуже спокійні й без великої на те потреби про себе не нагадують. Тому розведення таких свиней ще називають «бізнесом для лінивих». Свиноматку, яка незабаром буде пороситися, відгороджено від інших тварин, – вона в окремій сухій загороді.

Господарі використовують суто природні корми для свиней – зі свого поля й городу. Родина Тріщів господарює у Суходолі дружно і має кілька гектарів своєї землі. Цього року навіть вирішили посіяти люцерну, щоб відтак скосити й висушити на зиму. Все обробляють всією родиною, а упродовж останніх двох років уже й не кіньми, як доти, а трактором. Крок за кроком «Синий Вир» розростається, чепуриться і стає ще привабливішим. Незабаром на його території виростуть інші родинні котеджі, господарі закладуть ставок для розведення риби, означать афинні й суничні поляни, випробують цікаві туристичні маршрути тощо. І це справді буде, адже Павло Тріщ – не тільки гідний суходільський господар, а передовсім – життєствердний, стійкий і впертий бойко, осяяний своєю життєвою мрією.