Минулої неділі в Івано-Франківську відзначили 30-річчя культурно-наукового товариства «Рух» ходою громадськості до пам’ятника Романові Левицькому, панахидою за упокій його душі й коротким віче, а згодом — концертом в обласній філармонії, який був помережаний особистими спогадами перших «рухівців» про початки, значення й осмислення ролі цієї організації в історії національно-визвольної боротьби Прикарпаття й України кінця ХХ ст.
Громадянська хода пройшла під рухівськими прапорами вулицями Січових стрільців, Мазепи, Короля Данила і Романа Левицького, де стоїть йому пам’ятник. Від родини Романа Левицького його брат Богдан разом з нардепом Павлом Кишкарем, від Рогатинської РО НРУ — «атовці» поклали вінки і квіти до пам’ятника. Отці УГКЦ Орест Путько і Орест Смицнюк та отець УАПЦ Роман Кривокульський відправили панахиду за упокій душі Р. Левицького. По її завершенні відбулося віче. Кожний промовець з висоти минулих років, як і згодом у філармонії, по-своєму намагався осмислити як своє місце в цій організації, так і висловити власні думки щодо КНТ «Рух» у багатовимірних контекстах. Ми ж звернемо увагу на ті моменти заходів, які найбільше захопили присутніх. Усіх зворушив виступ Володимира Шматолохи, якого Ярослав Єфімчук запросив до слова разом з побратимами-«атовцями». Володимир Григорович поділився спомином про похорон Р. Левицького в його рідному селі: «Коли почув, що привезли вбитого Романа, то перше, що побачив: десь 15 автомашин, якими приїхали «омоновці» в масках, з автоматами і з «дубинками», була чи не вся міліція вкупі з керівництвом компартії з Рогатина, загалом десь 250-300 чоловік. і всі комуністи з червоними пов’язками на рукаві. Мені стало дивно: чому молода людина, яка нікому й нічого не винна, зібрала таку ораву комуністів? Але мені потепліло на серці, коли я побачив побратимів Романа з жовто-синіми значками і почув їхні виступи перед величезною кількістю народу, який зібрався з усієї Івано-Франківщини... Тож чим він був такий небезпечний, коли навіть вінки на його могилі попалили, а могилу розбили? Тоді я, як старий мисливець, й односельці-однодумці, організували охорону могили від нелюдів... Я хотів би, щоб громада Прикарпаття ніколи не забувала Романа Левицького...».
