Сьогодні війна – найбільша проблема в Україні. Та водночас є речі, про які навіть у порівняно спокійному тилу не сміємо мовчати. Тож дякуємо всім, хто не закриває очі на байдужість, бездіяльність, захланність чи брехню і маніпулювання інформацією чиновників різного штибу.

Через недолугу політику влади в Україні виникає загроза інформаційній безпеці нашої держави. Цього разу ми не нагадуватимемо читачам про реформування друкованих медіа державної й комунально форми власності, яке зруйнувало велику частину українських періодичних видань. Ні про реформаторські маневри керівництва АТ «Укрпошти» в рамках Закону «Про поштовий зв’язок» 2023 року, що призвели до відчутного зменшення кількості листонош і поштових відділень – передовсім у сільських громадах – та відповідно значно погіршили доступність поштових і супутніх з ними послуг для українців.

Причому, ця суспільна омана, якою чомусь іменують реформою, відбулася на тлі підвищення й так захмарної зарплати керівника Укрпошти Ігоря Смілянського, щомісячний оклад котрого сягає нині 800 тис грн без врахування різних доплат і премій. Брати таку зарплату, прирікаючи листонош на мізерні заробітки, це, на мою думку, – навіть не жадоба і не хворобливий потяг до збагачення, а цинічний і зухвалий виклик збіднілим, а то й озлиднілим через війну пересічним українцям.

Але говоритимемо про інше. Тепер, коли керівництво Укрпошти влаштовує резонансні філателістичні кампанії і купається в ейфорії популізму, в нашому суспільстві й далі має місце вкрай незадовільна доставка місцевої періодики до передплатників. Тобто читачі, які попередньо вже заплатили Укрпошті за доправлення того чи іншого видання до своїх осель, вимушені терпіти постійні затримки з їх доставкою. Причому, коли споживачі поштових послуг вказують їхнім надавачам на цей недолік, то у відповідь нерідко чують таке виправдання: «Напевно, газета не вийшла у світ…».

Тобто, мало того, що затримують надходження періодики до читачів через незадовільну роботу логістичних центрів Укрпошти чи інші суто відомчі проблеми так званого поштового зв’язку, так ще й кидають тінь на реноме редакцій, які вчасно випускають газети і журнали і вчасно розраховуються з поштовиками за їхню доставку до читачів. До речі, ціна такої послуги для друкованих медіа, яку в Укрпошті щороку підвищують, уже доганяє видавничу вартість періодики. Тобто з тієї суми, яка надходить в результаті передплатної кампанії до Укрпошти, там, попросту кажучи, забирають собі за обслуговування наших читачів майже половину.

Ось чому складається враження, що робота АТ «Укрпошта» в часі війни направлена не на зміцнення інформаційної безпеки держави, а на її підрив. А лист до редакції, деякі витяги з якого ми процитуємо нижче, змальовує ту типову ситуацію в цій справі, з приводу якої вже впродовж тривалого часу б’є на сполох «Галичина» – на Прикарпатті пошта своєю несвоєчасною доставкою газет і спробами її виправдати за допомогою маніпуляцій з інформацією про нібито не вихід тих чи інших номерів газет підриває авторитет місцевої преси серед прикарпатців. Попри те, що «Галичина», дякувати Богу і її працівникам, упродовж війни виходила і виходить щочетверга без запізнення, читачі звідусіль повідомляють, що доставка видання відбувається з великим запізненням. Натомість газети центральні чи міжрегіональні доправляють до поштових відділень, а відповідно і до читачів, вчасно і без затримки.

«Я не можу прожити і дня без газети, – пише незмінний читач і шанувальник «Галичини» Іван АНДРУШКО із села Джурова на Снятинщині. – Але, схоже, пошта взяла собі за мету нас розлучити. Торік газету доставляли у поштове відділення села у четвер майже регулярно, лише зрідка – в суботу. Та коли почався новий рік, то вже 2 січня пошта газети у село не привозила, і 4 січня мені знову сказали, що газет нема. А ми ж платимо Укрпошті і за доставку. І кому скаржитися? Єдиний порятунок – звертатися по допомогу до редакції газети «Галичина».

Ще гірша ситуація з газетою «Галицька «Просвіта». Її я мав би отримувати у поштовому відділенні також щочетверга. Натомість, скажімо, номера за 2 січня дочекався аж у вівторок 7-го! Так не повинно бути! Чому газети із сусідніх регіонів доставляють у село без затримки – щочетверга, а наші обласні – із запізненням на два чи й більше днів? Я не бажаю слухати у поштовому відділенні нарікання чи виправдання – мені потрібні свіжі газети! Ми знаємо, в якому загоні тепер пошта. Але надіємося, що й тут колись усе зміниться на краще. Я написав у листі тільки про себе, бо я цим живу. Це мене болить. А за моєю спиною тисячі людей мовчать і тихо ковтають, образно кажучи, «гіркі піґулки». А я не можу і не хочу!».

Наразі єдина порада від редакції «Галичини» її передплатникам: шановні читачі, справді, не мовчіть про такі факти, що їх описав автор листа, і разом биймо на сполох у всі дзвони. Бо сьогодні інформаційне поле – також фронт, а ми – його редути.

Хто, образно кажучи, виріс на асфальті, той ніколи не зрозуміє, як то народитися і все життя прожити у гумаках. Дуже важко вибудувати людям свої пріоритети у часі війни, якщо не менше пів століття їхнім головним болем були сільські дороги, а точніше – бездоріжжя. Бо якщо селяни у громадах серцями переймаються долею ЗСУ, то головами – невідкладною побутовою щоденністю.

Такий приклад. До адмінреформи с. Верхній Струтинь, що має гірський статус, належало до Рожнятівського району, а тепер – до Рожнятівської територіальної громади Калуського району. Але як «до», так і «після» автошлях сполученням «Рожнятів – Липовиця», який пролягає й через це село, – у вкрай жалюгідному стані. Недарма дорогу не раз блокували невдоволені в сусідніх сільських громадах – у Лугах, Спасі...

Проблемний відтинок автодороги.

Власне, через такі акції центральний відтинок чи проїжджу частину «автотраси» ще якось час від часу ремонтували. Правда, так, наче латали Охрімову свиту, або, попросту кажучи, розсували-розрівнювали старезним грейдером, засипаючи виритою таким чином сумішшю грунту й каміння не лише вибоїни, а й стічні канави обабіч проїжджої частини.

Однак такими діями ще більше поглиблювали проблему – образно кажучи, таке «кіно» викликало лише чимраз дужче обурення в невдоволених громадах. А жителі деяких сіл «липовицької гілки» через безвихідь бралися самотужки і власним коштом впорядковувати дорогу.

Але то один бік справи. Тим часом до редакції «Галичини» звернувся по допомогу наш читач і житель села Верхнього Струтиня, пенсіонер Степан БІЛАНИН, який переймається станом п’ятикілометрового відтинку в межах села автодороги загального користування місцевого значення «Долина – Верхній Струтинь – Лецівка. Автор звернення вважає, що через бездоріжжя на відтинку від моста через ріку Чечву і до міста Долини автобусом сполучення «Грабів – Долина» людям треба добиратися до міста не 25 хвилин, а вже годину – через села Малу Тур’ю, Грабів, Лоп’янку, Спас і до Верхнього Струтиня. Хоча колись автобус курсував на Долину не навколишніми селами, а навпростець через Верхній Струтинь.

«Гості нашої громади дивуються, що такий бардак і безгосподарність на дорогах між селами нашого району (нагадаємо ще раз, що тепер Рожнятівщина належить до Калуського району, – авт.)», – бідкається пан Степан, наголошуючи, що не раз і не один рік безуспішно шукав шляхи для вирішення проблеми: «І від районного (в цьому разі йдеться про керівництво не Калуського району, а Рожнятівської ТГ – авт.), і від обласного начальства – просто відписки...».

Ми з С. Біланином і старостою села Ігорем Шурлом побували на «страшному із засипаними цементним розчином ямами», мості через ріку Чечву у Верхньому Струтині. Стан дороги – справді жалюгідний. І це свідчення про безвідповідальність і моральне стидовище для департаменту розвитку громад та територій, дорожнього, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської ОВА й ДП «Дороги Прикарпаття», про супутні репутаційні втрати для Рожнятівської ТГ, адміністрації села, Калуської РДА…

Ось коротенький екскурс у листування Степана Біланина з тими керівними «няньками», через які село Верхній Струтинь і досі залишається без дороги. Від усіх владних інстанцій – адміністрації Рожнятівської ТГ та щойно названого підрозділу ОДА – автор листів-звернень до них упродовж 2021–2023 рр. одержав відповіді. Інша річ, що, на його думку, то суто банальні відписки, бо руху з ремонтом дороги й досі нема жодного. А я міркую, що пенсіонер ще й тому означив відповіді «відписками» і звернувся до «Галичини», що за змістом вони дуже суперечливі й неоднозначні. Наприклад, у грудні 2021 року голова Рожнятівської селищної ради Василь Рибчак повідомив, що дорога, про яку йдеться, «належить до відання обласної державної адміністрації, перебуває на балансі Державного підприємства «Дороги Прикарпаття» і витрати на її утримання здійснюються за кошти цього підприємства», тож селищна рада ще кілька років тому звернулася з листом до ДП «Дороги Прикарпаття» щодо невідкладного реагування та забезпечення проїзду зазначеною автомобільною дорогою». Цікаво, що керівництво Рожнятівської селищної ради означає згадане автосполучення дорогою «загального користування обласного значення». А натомість через кілька років, у березні 2023-го, директорка згадуваного департаменту ОДА Любов Остап’як і керівництво «Доріг Прикарпаття» вже називають автошлях сполученням «Долина – Верхній Струтинь – Лецівка» дорогою «загального користування місцевого значення». Як мовлять, папір витримає все.

У всякому разі ні на 2023 рік, ні на 2024-й у ДП «Дороги Прикарпаття» не включали цю дорогу до переліку об’єктів, і робіт на них, які б мали фінансувати за рахунок субвенції з Держбюджету місцевим скарбівням. Як кажуть, язиком вихати – не ціпом махати.

Та попри все, у листі-відповіді з департаменту розвитку громад та територій..., на мій погляд, є досить слушна порада, якою можуть скористатися місцеві керівники разом з чільниками ДП «Дороги Прикарпаття», щоб вичерпати проблему, а не ухилятися від відповідальності, переводячи стрілки один на одного: «...Відповідно до статті 91 Бюджетного кодексу України видатки на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів».