Війна чимраз забирає нові й нові життя українців, та попри все живі думають про живе і живуть надією. І цієї тривожної доби найактивніше з редакцією нашого часопису спілкуються прикарпатські пенсіонери. Їх турбує все – від підвищення пенсій до умов роботи листонош, які їх розносять. На наш погляд, таке спілкування в умовах емоційної нестабільності в суспільстві дуже потрібне і журналістам, і читачам газети. А ще «Галичина» сподівається на реагування на цю публікацію керівництва Пенсійного фонду України в області й Івано-Франківської дирекції АТ «Укрпошта».

Жителька міста Галича пенсіонерка із сорокарічним педагогічним стажем Ірина Дубельовська, якій минуло 74, звернула увагу на замітку у нашому часописі, в якій ідеться, що з 1 липня цього року планують підвищити пенсії. Жінка не розуміє, де правда, а де брехня і самовихваляння: «Були вказані розміри того підвищення. Насправді ж ніякого підвищення пенсій не було. Я суджу про це по нас з чоловіком. Йому додали до пенсії не цілі 5 гривень, а мені – ні копійки. То інформація про підвищення була фейком чи журналісти користувалися якимись недостовірними даними? Прошу, якщо можете зв’язатися з управлінням Пенсійного фонду України в області, нехай вони пояснять, як повинно було відбуватися нарахування тієї доплати. Ми розуміємо, що триває війна. Але якщо нема грошей, то й не треба про підвищення пенсій ні говорити, ні писати. Але якщо уряд усе-таки виділив кошти для доплат до пенсій у зв’язку з різким подорожчанням продуктів, то чому ті гроші не дійшли до українських пенсіонерів? Куди вони поділися?».

А Надія Лютак із Княжолук Долинської ТГ у своєму листі торкається одного з найбільш наболілих, актуальних і навіть перезрілих питань – якості надання відділеннями АТ «Укрпошта» пенсійних послуг для сільського населення. Ні, йдеться не про те, як працюють сільські поштарі, а головно – про безпеку праці й умови роботи листонош як надавачів пенсійних послуг.

«Наше село найбільше на Долинщині, в ньому налічується 1200 житлових будинків і до чотирьох тисяч жителів, – пише вона до редакції. – Тут дуже багато пенсіонерів, а село обслуговують дві листоноші. Якщо одній із них – 50, то іншій – 85, і вона вже справжня бабуся, маленька, худенька, безсила. Чи може жінка такого поважного віку без жодного захисту безпечно носити при собі велику суму людських грошей? Чому людині у таких роках, що сама потребує стороннього догляду, довіряють таку відповідальну роботу? Адже всяке може трапитися у наш час – і напасти можуть, і пограбувати, і покалічити... Хіба бабуся зможе себе захистити? Ми ж залишимося без пенсій. У селі чимало безробітних молодих жінок і чоловіків, а бабуся вже два стажі собі заробила. Якщо її не можна звільнити, то, може, краще перевести на безпечнішу роботу – наприклад, прибиральницею на пошті?»...

Як на мене, то дуже слушна заувага: людина у 85 років не для роботи листоношею навіть за найбільшої фінансової скрути в її родині. Адже носити з собою значні суми грошей – і вкрай відповідально, й небезпечно, а головно – не правомірно. Але, схоже, наша адресантка, на жаль, більше побоюється за власну пенсію, ніж переймається безпекою життя своєї односельчанки. Принаймні не запитує себе, чому та бабуся-листоноша вимушена за копійки топтати вулиці Княжолук. Вона запитує, чому на роботу в поштових відділеннях не наймають молодих осіб. Але я й без підказки поштових чиновників відповім на це запитання. Річ у тім, що жителі Княжолук мають давні традиції працевлаштування в європейських країнах і добре знають ціну своєї праці, тож не лакомляться мізерними поштовими «розцінками».

Знаю, як і за які гроші останніми роками працює більшість листонош у сільських громадах. І зовсім не війна тому причина. А чиновницька захланність, якою пронизана «Укрпошта» згори донизу. «Нагорі» в цій структурі, образно кажучи, навіть «не думає» пробиватися голос совісті перед суспільством. Адже роками на найвищих щаблях поштової ієрархії щомісяця одержують мільйонні винагороди за роботу, тоді як сільським листоношам зостаються фінансові «сльози», тобто крихти з панського столу. Ганьба і встид тим поштовим «небожителям», які змушують своїх підлеглих працювати в рабських умовах і за нікчемні жебрацькі зарплати на тлі євроінтеграційних амбіцій Української держави.