Історія успіху Миколи ТАРАНА з Небилова на Рожнятівщині може служити яскравим прикладом того, як втілювати свої мрії в життя, як за чотири роки подолати шлях від звичайного спортсмена-любителя до рекордсмена України, бігуна на марафонські та ультрамарафонські дистанції, і не лише взяти участь у марафоні в Лос-Анджелесі (США), тобто досягти своєї «американської мрії», а й стати міжнародним пейсмейкером (бігуном, який задає темп, – Ред.), бренд-амбасадором німецького спортивного харчування та автором спортивних текстів у крутих онлайн-виданнях. На його особистому рахунку – близько 40 європейських і українських півмарафонів, 15 міжнародних марафонів та ультрамарафони 50 і 100 км. Отже, про мрію і її втілення в життя, а також про супутні бонуси й наша розмова з ним.

– Миколо, з чого почалася Ваша неймовірна, на перший погляд, мрія?

– Спорт я любив завжди: навчаючись у школі, відвідував заняття з самбо, через рік уже ходив на волейбол, а ще через рік – на легку атлетику. І, звичайно, із цих секцій їздив у гори, у спортивний табір. Коли вчився в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, то всі роки займався легкою атлетикою і був фізоргом групи.

А конкретно марафонським бігом почав займатися з 2016-го і саме цього року поставив собі за мету потрапити на марафон до США. Хотів представити себе масштабно, бо України, як мені здавалося, було замало для моїх амбіцій. Тобто з самого початку я запланував для себе вершину і розумів: щоб її досягти, потрібно багато тренуватись і насамперед набиратися досвіду в півмарафонах на 21 кілометр і в марафонах на 42 кілометри в Україні та Європі.

Тоді я вже закінчив навчання у виші, повернувся у рідне село Небилів і почав готуватися. Починав без тренера, бо я з тих, кому потрібно все й одразу або ж, як мовлять, тут і зараз, і застосовував навики, які отримав з легкої атлетики в університеті. Бігав на сільському стадіоні по 7-10 кілометрів щодня…

– Чи пам’ятаєте, з якими відчуттями бігли свої перші марафони?

– Перший мій забіг відбувся у червні 2016-го в Одесі – це був півмарафон. Перед ним щодня мав 5 хвилин розминки і 10 кілометрів бігу. І через день ще займався у залі важкою атлетикою, хоча поєднувати біг із нею доволі складно. І от з цією підготовкою я поїхав до Одеси. Стояла пекельна спека – я біжу, а поряд від виснаження падають інші бігуни, і «швидкі» їдуть одна за другою. Ніколи доти я такого не бачив.

Звичайно, я пробіг не так, як планував, далеко не за той час, як сподівався, й моя сестра, котра приїхала мене підтримати, думала, що мене теж уже забрала з дистанції карета швидкої допомоги. А на фініші мені було так погано, що я вже нічого не хотів, але, з іншого боку, був гордий, що пробіг усю дистанцію і що на крок ближче до мети – до своєї американської мрії.

У вересні того ж року я вже біг свій перший повний марафон у Вільнюсі і це був Danske Bank Vilniuas Marathon 2016. На забіг я зареєструвався через Інтернет, також через нього забронював хостел. Дорога до Вільнюса була важка – всю ніч провів в автобусі. У Вільнюсі був уперше – нікого і нічого не знав. В Інтернет на вулиці не міг зайти з телефона, тож просто йшов, поки не дістався до крамниці з Wi-Fi і тоді вже зорієнтувався, де мій хостел.

Що ж до самого забігу, то це було справжнє спортивне свято. В ньому взяли участь близько шести тисяч учасників з усього світу, в тому числі й чимало українців. Уже на останніх кілометрах бігу я витяг прапор України і біля мене якийсь бігун зробив те саме. Потім ми познайомилися і це виявився марафонець з Івано-Франківська. На змаганнях відчувалася шалена підтримка вболівальників. І за весь час, що минув відтоді я, більше ніде такої підтримки не відчував.

Це був для мене великий досвід не тільки тому, що я здійснив тоді перший самостійний виїзд за межі України, а й як перша мотивація, перша марафонська медаль. Після цього забігу я мав ще чотири «половинки» в Україні і три класичні дистанції – у Словаччині, Угорщині і Литві.

– Ви не тільки бігун-марафонець, а й пейсмейкер. Що означає це звання у марафоні?

– Щоби стати пейсмейкером, потрібно мати велику бігову історію, бути лідером, мати організаторські здібності і бути відповідальним і любити людей. Бо якщо звичайний учасник може завжди зійти з дистанції, зупинитися або навіть не прийти, то пейсмейкер – це той бігун, від якого залежить забіг, бо саме він підтримує темп та стежить за часом, а також допомагає всім учасникам добігти від старту до фінішу і від нього в підсумку залежить успіх інших.

Попри те, що я спортсмен-любитель і займаюся бігом задля власного задоволення, я амбітна людина і хочу досягти всіх можливих вершин. Тож коли я дізнався про такий статус, то відіслав резюме на відповідний сайт і був дуже радий, що в мене повірили і виявили мені таку честь.

Для участі в півмарафоні в Білорусі мене вже запросили у цьому статусі. Ця країна у плані спорту справляє колосальне враження, там було все організовано на найвищому рівні. Спортивні дійства там – це події, які відвідують перші особи держави й багато політиків. І сам Мінськ – дуже комфортне для бігу місто: чисті вулиці, гарна архітектура, приємні люди.

Також я був пейсмейкером на забігу в Молдові, і там набув одного зі своїх найскладніших досвідів. Бо зазвичай організатори виставляють на відповідний час по двоє пейсмейкерів, а тут я був сам. Мені довелося бути за двох: стежити за часом, за кілометражем, мотивувати бігунів, вказувати напрямки, давати поради. Попри те, що я не знав траси, бо ще ніколи там не бігав, і попри біль в нозі…

На той момент я був першим українцем – пейсмейкером не тільки в нашій країні, а й за її межами. Також я почав писати тексти про спорт в онлайн-видання, зокрема в «The Runners» і це теж розширило межі моїх зацікавлень.

– Тож коли і як відбулося здійснення мрії?

– І от з усіма своїми досягненнями за два роки 2 січня 2018 року я мав співбесіду для отримання візи у посольстві США. Співбесіда тривала 15 хвилин, хоч зазвичай вона триває 5 хвилин, тобто я їх там заговорив і вони не до кінця вірили, що я, виходець із маленького прикарпатського села їду бігати до Лос-Анджелеса.

Але вже у березні я таки полетів туди на марафон. Старт відбувався на знаменитому бейсбольному стадіоні «Dodger Stadium» команди Національної ліги MLB, і я туди приїхав о 5 ранку на таксі. У марафоні брали участь 26 тисяч бігунів і все було, як в американських фільмах: сотні поліцейських, гелікоптери над головами – там я побачив справжній масштаб таких змагань.

На нині враження від тієї події вже вляглися, але тоді це були дуже сильні емоції. Коли повернувся, то багато знайомих та друзів дивувалися, що я повернувся і казали, що я дурний, бо не залишився. А в мене були наміри приїхати в Америку пізніше, і не в Лос-Анджелес, а в Нью-Йорк. І таки того ж року я переїхав до Нью-Йорка, де проживав і працював тривалий час.

– Яким своїм досягненням на сьогодні пишаєтеся найдужче?

– Безсумнівно, що це ультрамарафони в столиці Норвегії Осло. Ще 2017 року мені знайомі розповідали, яка це гарна країна і мені те дуже запало в душу. Я пізніше передивився багато відео в Інтернеті і буквально закохався в цю країну. І вперше я був на класичному марафоні в Норвегії вже наступного року. Зареєструвався онлайн, сплатив 100 євро внеску, а це тоді для мене було дорого, але, на щастя, я не витрачав гроші на квитки на літак, бо сестра мені подарувала безкоштовні ваучери. Ще написав у ФБ п’ятдесятьом українцям, які проживають в Осло, і десять з них згодилися мене прийняти в себе…

А за тиждень до цього я прочитав в американському журналі про ультрамарафонську дистанцію в тій же столиці Норвегії на 73 кілометри для «справжніх вікінгів» , як там було написано. Пізніше дізнався, що на цей забіг є ліміт учасників –100 чоловік і реєстрація триває місяць. А це дуже мало і, на жаль, я прочитав цю інформацію вже після того, як закрили реєстрацію.

Тому після марафону в Осло я приїхав додому й відразу почав готуватися до ультрамарафону «вікінгів». І вже наступного року зареєструвався на нього одним з перших і був у тому списку першим українцем взагалі… Отже, 73 кілометри в Oslo Triple… Спочатку ми бігли 42 км – це два кола по 21 кілометру, потім ще 21 кілометр і потім ще останні десять кілометрів. Тобто, загалом кожний учасник мав три стартові номери, здійснив три забіги і мав два перепочинки. Для нас була окрема палатка, де можна було переодягтися і відпочивати десь до години часу в перервах між забігами. Перший раз мені було складно і фізично і психологічно.

Організм не розумів, що з ним відбувається, в перервах я просто засинав відразу і година відпочинку минала як 5 хвилин, а під час бігу дуже хапали судоми. Останні десять кілометрів були найважчими, загалом було 96 учасників і я зайняв 16 місце. Попри втому мене переповнювала гордість від того, що я не тільки обігнав норвежців – «справжніх вікінгів», а й був першим українцем на такому ультрамарафоні.

Але життя – таке контрастне. Я прилетів з Осло до Києва зранку, такий окрилений, мене зустріла сестра, і ми разом поїхали в іншу країну на марафон. І тут з’ясувалося, що поки ми були відсутні, її квартиру пограбували. В неї нічого такого особливого не було цінного, злодій викрав ноутбук, велосипед і мою сумку з усіма медалями та стартовими номерами. І їх мені було дуже шкода. Коли крадія врешті знайшли, то з’ясувалося, що він обікрав більше 30 помешкань. Ясна річ, що нам нічого із викраденого не повернули…

2019 р. я знову зареєструвався на ультрамарафон в Осло і вже краще готувався, бо вже знав, що мене чекає і як реагує мій організм за таких навантажень. Учасників уже було 126, і я прибіг 11-тим, тобто виступив краще, ніж попереднього разу. І того разу біг, як це я завжди роблю за кордоном, з прапором України в руках.

Потім я вже зареєструвався – і знову був першим українцем у списку – в Норвегії на 80 кілометрів – на повний ультрамарафон, що охоплює територію всього Осло. Цей забіг мав відбутися у травні 2020 року, але у зв’язку з карантином його перенесли на травень цього року. Чесно кажучи, щось не дуже віриться, що він відбудеться і цього року…

– Свою дворазову участь першого українця в Oslo Triple Ви зареєстрували як рекорд. Як відбулася ця процедура?

– Зайшов на офіційний сайт Національного реєстру рекордів України і подав свою заявку. Але в підсумку прийшло повідомлення, що мені відмовляють у рекорді. У мене таке шалене життя, що коли «ні», то «ні»: я побіг далі і забув про них. І тут я готуюся до складного забігу в Карпатах на 61 кілометр, які потрібно подолати за 14 годин, пробігши по шести вершинах – «двотисячниках», як мені приходить ще одне повідомлення: я можу стати рекордсменом України, заплативши 19500 грн. Але оскільки рекорд унікальний, то мені надають знижку на 2 тисячі, тож в підсумку до сплати 17 500 грн. Я почав шукати спонсора і знайшов його – Олександра Рєпкіна, президента енергетичної асоціації «Українська воднева рада», котрому сподобалася ідея про рекорд, і буквально наступного дня надійшли ці кошти. Нагородження відбулося в прямому ефірі 10 листопада 2020 р., і цей рекорд важливий тим, що фіксує можливості українців брати участь у резонансних світового рівня спортивних подіях.

– Які Ваші плани на майбутнє?

– Тепер готуюся до нового крутого рекорду, подробиці якого розголошувати не можу. Скажу тільки, що й тут буду першим українцем у складі інтернаціональної команди. Оскільки проект дуже затратний, то шукаю спонсорів. А загалом у мене планів дуже багато і серед них, чому б і ні, –перепливти Гібралтар, зійти на складні гірські вершини світу, здійснити 100 кілометровий забіг, взяти участь у крутій велосипедній гонці…