Яким чином утримувати тисячі пацієнтів психіатричних закладів, які живуть тут роками, коли соціальну функцію психіатрії держава не фінансує?

Задля чого і в ім’я чого нині в Україні кардинально реорганізовують усю систему охорони здоров’я? За словами ініціаторів та організаторів медичної реформи, вона має наблизити й підвищити рівень надання медичної допомоги широким верствам населення. Проте для закладів вторинного рівня деяких галузей медицини, зокрема психіатрії, зі вступом 1 квітня в другий етап реформи пов’язані з нею сподівання змінилися розчаруванням, яке зумовлене передовсім наміром МОЗ і НСЗУ різко зменшити фінансування психлікарень. Дарма, що ті виконали всі передбачені реформою вимоги стосовно перетворення їх на комунальні некомерційні підприємства й уклали договори на надання хворим тих чи інших пакетів медичних послуг з Національною службою здоров’я України, яка тепер оплачує їхнім закладам. В ідеалі це мало б сприяти практичній реалізації закладеного в реформу принципу «гроші йдуть за пацієнтом». Інакше кажучи, чим популярніший заклад і чим більше медичних послуг надає пацієнтам, тим більше коштів заробляє на своє утримання й оновлення технічної бази для діагностування захворювань і лікування хворих, поліпшення умов для них. Але, як з’ясувалося, згаданий принцип повною мірою працюватиме лише тоді, коли й тарифи на послуги пакетів медичної допомоги, встановлені НСЗУ, не будуть копійчаними, а відображатимуть реальну їх собівартість…

Про ці проблемні моменти реформи йшлося в першому матеріалі із КНП «Прикарпатський обласний клінічний центр психічного здоров’я» (так тепер називається Івано-Франківська психіатрична лікарня №3), опублікованому під заголовком «Психіатрія – падчерка медицини?» в «Галичині» за 4 червня. Треба сказати, за цей час частково було знято гостроту проблеми з фінансуванням Національною службою здоров’я України Прикарпатського центру, як і інших психіатричних закладів країни, де зіткнулися з браком коштів на зарплату працівникам. Напевно, тут відіграли роль мітинги і протести медиків відомих столичних психіатричних клінік, те, що авторитетна громадська організація – Асоціація психіатрів України забила тривогу з приводу урізання асигнувань на цю медичну галузь. Зрештою, і сам міністр охорони здоров’я Максим Степанов визнав, що із запровадженням другого етапу медичної реформи спеціалізовані психіатричні лікарні «поставили на межу закриття і звільнення працівників». Як сказав новий чільник МОЗ, із цими закладами «до 1 квітня фактично була повністю відсутня комунікація. І ніхто не питав, яка стратегія розвитку психіатричної служби, їх ніхто не питав, яким чином вони будуть виживати на тариф, який встановлений, їх ніхто не питав, що робити з 22 тисячами людей із хронічними захворюваннями, які сьогодні перебувають у психіатричних лікарнях. Це тяжко хворі наші громадяни, більшість із яких втратила соціальні зв’язки, їх не можна виписувати, не можна просто так закрити лікарні та випустити їх на вулицю».

Отож тепер заплановано певні зміни в системі фінансування, які дадуть змогу утримувати на торішньому рівні спеціалізовані психіатричні заклади з липня і до кінця 2020-го. Тобто йдеться про те, що ці заклади отримали свого роду перехідний період для входження в реформу.

Але численні дотеперішні проблеми української психіатрії, якій загалом притаманні ще немало рис її радянської моделі, стосуються не лише фінансування цієї галузі за залишковим принципом. Власне, реформа мала б відповісти (але поки що не відповідає) й на запитання, коли вітчизняні психлікарні нарешті зможуть позбутися соціальної компоненти, яку вони великою мірою виконують ще з часів тоталітарної влади. А ця функція не мала би бути їм властива, якщо беремо для себе за приклад сучасну модель організації європейської психіатрії. Та щоб українські спеціалізовані лікарні змогли зосередитися суто на лікуванні за сучасними методиками реальних хворих із психічними відхиленнями, а функцію довготривалого соціального догляду передали, що було би більш логічно, закладам власне галузі соціального захисту, там слід створити належні умови для перебування таких людей. Справа ж ця далеко не проста і для своєї реалізації потребує не рік і не два. У такому разі хтось мав би оплачувати догляд за цими людьми у психлікарнях – владні структури за рахунок місцевих бюджетів, родичі стареньких, якщо ті їх мають. Бо, як бачимо, стає дедалі очевиднішим дефіцит коштів із державної скарбниці для фінансування утримання психіатричних закладів і витрат на лікування навіть тих пацієнтів, які реально його потребують.

Власне, наша розмова з Мироном МУЛИКОМ «засвітила» і проблему соціальної складової в психіатрії, яка в галузі становить загалом 50%, проте в процесі реформування чомусь зовсім не беруть її до уваги.

– От про цю складову, Мироне Івановичу, розкажіть, будь ласка, детальніше.

– Так склалося історично, що зчаста пацієнти, від яких відмовилися рідні, живуть у психіатричних лікарнях. Нині держава передбачила навіть невелику доплату – 1 700 грн тим сім’ям, у яких є психічно хвора людина з інвалідністю, за те, що доглядають за нею. Ідеологія медичної реформи полягає якраз у тому, що медицина не повинна займатися соціальними питаннями. Але так не буває, що до 1 квітня займалася ними, а після цієї часової межі – ні. Потрібен певний перехідний період для реформування психіатрії з тим, щоб цілком забрати від неї функцію соціальної підтримки таких хворих. Серед пацієнтів вітчизняних психіатричних лікарень є тисячі людей, які живуть тут навіть не місяцями, а роками, і їх сьогодні просто нікуди виписати, тому що вони нікого з рідних не мають. Такі люди втратили соціальні зв’язки із суспільством і соціальні навики. Також є випадки (для відділення догляду нашого центру це явище переважає), коли пацієнт має рідних, однак після лікування від психічного відхилення його не забирають додому, хоча поведінка людини не становить небезпеки для оточення. Утім, таких у нас небагато, бо ми вже давно для мінімізації цього явища переконуємо рідних пацієнтів, що ті найкраще почуватимуться вдома або ж принаймні людину можна помістити для догляду в заклад соціальної сфери.

– Та все відділення догляду й далі функціонує у центрі психічного здоров’я…

– Не лише наш центр, а й інші психіатричні лікувальні заклади краю, можна сказати, вже традиційно надають поряд із медичними і соціальну послугу тим пацієнтам, кому просто нема де жити. Або ж люди з тих чи інших причин поміщають сюди своїх стареньких родичів – по суті, для догляду за ними, а не для лікування. Бо якщо воно зводиться до того, що медсестра дає пацієнтові одну, найчастіше заспокійливу, пігулку на день, то хіба в цьому разі можна стверджувати про лікувальну мету його перебування в стаціонарі закладу? Попри наше чисто людське співчуття до таких людей, їхнє тривале утримання в нашому медичному закладі стало одним із негативних чинників, який ще більше ускладнює нинішню його непросту фінансову ситуацію.

– Мироне Івановичу, про яких саме людей ідеться?

– Про тих, хто на старість через певні психічні розлади став для своїх рідних «незручним» у спілкуванні, догляді за ним. Таких людей ми, як правило, не виписуємо додому через два тижні чи місяць, а вони лежать у нас рік-два. Ми маємо створити належні умови для їх утримання, що непросто, адже більшість із них постійно в памперсах, цим пацієнтам потрібно допомагати під час їди, здійснення процедур особистої гігієни тощо. Оскільки після надання їм необхідної медичної допомоги ми брали на себе і подальшу функцію догляду за старенькими, то домовлялися з їхніми рідними про компенсацію закладові частини відповідних наших фінансових витрат. Ще частина коштів на утримання цих пацієнтів – з бюджету. А з 1 квітня нинішнього року соціальну послугу, яку надаємо пацієнтові, НСЗУ нам зовсім не оплачує. Власне, стаціонарним випадком, за який отримуємо від Національної служби здоров’я України 7 тис. грн, є перебування будь-якого хворого в лікарні протягом більше доби. Вказана грошова сума відображає те, в що обходиться лікування одного пацієнта за середнього показника тривалості його перебування в лікарні два тижні, якого, до речі, в нашому центрі дотримуються. Але за це НСЗУ платить центрові як за отриману людиною від нас лише медичну допомогу. Тим часом вартість послуг із догляду, за нашими підрахунками, становить майже 12 тис. грн на місяць! Отож виходить, що пацієнт за разової оплати службою здоров’я за його лікування закладові 7 тис. грн може лежати у нас і рік, і два. А на два блоки із 15 хворими у відділенні догляду, яке ми створили у себе за польським зразком (у психіатричних закладах сусідньої країни його називають «опікунчим»), – 11 медсестер, 12 санітарок та старша медсестра-куратор. І вночі тут чергують медсестра й санітарка. Словом, найвищий рівень обслуговування стареньких пацієнтів з певними порушеннями психіки – не дивно, що рідні таких людей навіть записують їх у чергу, щоб покласти на догляд у це відділення. Але за які кошти ми тепер будемо забезпечувати зарплати його персоналові, якщо надання соціальної послуги не входить у пакет за програмою медичних гарантій?

– За логікою речей, медичні заклади начебто і не мали б надавати громадянам соціальних послуг. Адже в основу реформи охорони здоров’я покладено таку засаду: НСЗУ оплачує закладові саме медичні послуги, які отримав у закладі пацієнт...

– Так, психіатричний заклад не призначений для оплати службою здоров’я тих соціальних послуг, які він надає хворому. Проте Міністерство соціальної політики не зацікавлене в тому, щоб допускати заклади не свого відомства до надання соціальних послуг, отже, і платити їм за це. Хоча в ст. 13 ухваленого торік Закону України «Про соціальні послуги» написано, що їх можуть надавати і в закладах охорони здоров’я, однак дотепер не розроблено алгоритму відповідної взаємодії двох відомств – міністерств охорони здоров’я і соціальної політики, зокрема і щодо оплати цих послуг. Тому вважаю, що це питання мають нарешті спільно вирішити органи охорони здоров’я і соціального захисту населення. Попри те, що медичні заклади начебто не повинні надавати громадянам соціальної послуги з амбулаторного і стаціонарного догляду, цей закон якраз регламентує право одиноких, бездомних, безробітних, малозабезпечених громадян отримати її в лікарнях. На мій погляд, прояснити цю суперечливу ситуацію мав би Кабмін окремою постановою з роз’ясненням, як же мали б заклади охорони здоров’я у своїй діяльності реалізувати соціальну складову чи взагалі не повинні (у цьому разі потрібно внести відповідні зміни до згаданого закону) здійснювати її з огляду на реформування закладів вторинної медицини, до яких належить наш центр.

– Про це все ми з Вами, Мироне Івановичу, ведемо мову в умовному способі і, сказати б, із прицілом на перспективу. Та якщо психіатричні заклади найближчим часом не отримають сподіваних коштів на бодай часткове фінансування відділень догляду, то що чекатиме стареньких, котрі не мають сім’ї, а такі теж є серед ваших пацієнтів?

– Якщо людина похилого віку одинока, то це особливе питання. На мій погляд, у цьому разі її мали б перевести до психоневрологічного інтернату. У нашій області є три такі заклади, підпорядковані департаментові соціальної політики ОДА. Думаю, з часом тих пацієнтів лікарень, котрі не потребують активного лікування, але не мають де жити, поступово переведуть до закладів соціального захисту. Але це відбудеться ще не скоро, бо там мають грунтовно підготуватися до прийому пацієнтів з певними психічними відхиленнями – йдеться і про забезпечення їм відповідних умов, і про навчання персоналу, який доглядатиме за такими людьми. Тож наразі проблема соціальної компоненти у психіатрії сама по собі не «розсмокчеться», як сподіваються в МОЗ, – треба активно шукати шляхи її розв’язання. Я добре розумію, як нині болить рідним пацієнтів питання щодо фінансування нашого відділення догляду. Для лікарні воно було б зняте з порядку денного, якби ми розраховували не на оплату ними цієї вельми дорогої для багатьох громадян послуги, а отримували на це кошти з обласного бюджету або цільові субвенції із Держбюджету. Взагалі, якщо із державної скарбниці не буде виділено додаткових коштів для фінансування лікарень нашої галузі, то вони навряд чи збережуться саме як заклади монопрофільні, з давно відпрацьованою методикою лікування психіатричних захворювань і водночас з уже апробованими новаціями – запозиченнями європейського досвіду в цій сфері, а їх ми немало практикуємо в нашому центрі психічного здоров’я.

– Якою Вам, Мироне Івановичу, бачиться доля вашого КНП у зв’язку з проблемами, з котрими в колективі нині зіткнулися? Вони, як це не дивно звучить на перший погляд, пов’язані з тим, що в результаті медичної реформи вітчизняні психіатричні заклади виявились обділеними не тільки фінансуванням, а й увагою центральної влади до вирішення їхніх задавнених проблем.

– Попри нинішню важку фінансову ситуацію закладу, все ж ми в колективі залишаємося оптимістами у баченні перспектив його існування і розвитку. Сподіваємося, зокрема, на фінансову підтримку коштами з обласного бюджету чи цільової субвенції із Державного, спрямовану на те, щоби зберегти наш центр як потужний спеціалізований заклад прикарпатської психіатрії.

Заслужений журналіст України, спеціальний кореспондент газети "Галичина"