Час війни, як всевидюще око, навіть у порівняно мирному тилу випрозорює важкі контрасти. Це неправда, що нині вся Україна – волонтер. Частина прикарпатців у грудневому передсвятті переймалася головно наїдками, напоями, майбутніми різдвяними чи новорічними гостинами, власним комфортом, нарікала на побутові незручності через рейди «тецекашників» і забувала дякувати Богові й українським захисникам за життя. А хтось, розуміючи, що Україна вже одинадцятий рік у війні – ми тут, а вони там – неспинно й добровільно, без нагадування й примусу, у будні й свята працює для потреб ЗСУ і робить все від нього залежне, щоб, образно кажучи, колеса всенародного спротиву не зупинялися і навіть не пробуксовували.
Словом, нинішнє українське суспільство – це віра й богохульство, чесноти і гріхи, героїзм і зрада, націоналізм і манкуртство, патріотизм та ухилянство, сміливість і боягузтво, справжність та лицемірство, гідність і ницість, незламність та запроданство, благодійність і байдужість, волонтерство й корисливість, правда і брехня, зубожіння та збагачення, старання й розкрадання, влада й корупція, служіння й прислуговування...
Якось на одній з вулиць Івано-Франківська спостеріг за роботою досить фактурного на вигляд і високого чолов’яги – статечно й по-ґаздівськи він вивантажував з мікроавтобуса і заносив до під’їзду якісь коробки, ящики, мішки... Важко сказати чому, але я без жодного сумніву відчув, що це волонтер. А познайомившись із ним – Олександром КУШЛИКОМ – довідався, що його благодійна праця, яку я, забігаючи наперед, образно означив би «спротивом на колесах» ворожій агресії, пов’язана і з допомогою ЗСУ, і з розв’язанням щоденних побутових проблем українських родин зі статусом внутрішньо переміщених осіб (ВПО).
Того дня Олександр привіз вантаж з Надвірної, відтак розвозив мікроавтобусом необхідні речі й продуктові набори місцями проживання ВПО. Тож я зміг поговорити з ним лише ввечері. І то розмовляли з ним безпосередньо у кабіні його «Спринтера», оскільки бракувало часу для пошуку комфортнішого місця, адже транспорт ще був завантажений німецькою гуманітарною допомогою для Івано-Франківської обласної дитячої клінічної лікарні, яку треба було доставити у медичний заклад.
– Я народився і виріс в Івано-Франківську. Навчався у міській ЗОШ №4, а відтак у медичному училищі та Прикарпатському університеті за спеціальністю «облік і аудит». Якийсь час працював у медичному університеті, бо мав практику зубного техніка. А ще свого часу займався перевезеннями – як співвласник фірми «Спартак». Після 2014-го працюю як приватний підприємець.
– А коли Ви, Олександре, вирішили присвятити себе волонтерству?
– Усе почалося після повномасштабного вторгнення російських загарбників у лютому 2022 року. Ми з колегами оперативно зібрались і вирішували, що корисного робитимемо для України та ЗСУ. Постановили допомагати людям і нашим воїнам. Спочатку позичили бус у нашого друга і вже в березні вперше подалися на Київщину. Возили гуманітарну допомогу зі Львова, Івано-Франківська. Двічі на тиждень бували у Київській області, зокрема у звільнених від окупації Бучі, Гостомелі, Бородянці та інших.
Нині допомагаємо й переселенцям на Надвірнянщині, яких заїхало сюди чимало з Харківської, Донецької та Луганської областей. Завозимо й продуктові набори, й предмети побуту та особистої гігієни. Адже ці люди втратили всі свої пожитки – житло чи майно, а деякі – й рідних та близьких. Допомагають друзі й партнери, які знають, чим ми займаємося. А всю свою роботу ми публічно засвідчуємо у соціальних мережах. Тому що кожен партнер чи будь-яка благодійна організація хочуть мати звіт про те, куди потрапляють їхні продукти, ті чи інші гуманітарні речі. Також оприлюднюємо всі відеозвіти після поїздок на фронт. А в допомозі не відмовляємо нікому – допомагаємо, чим можемо.
– То скільки років Ви вже провадите волонтерську працю?
– Якщо активно, то вже три роки. Хтось іде на фронт, хтось працює й сплачує податки, а хтось займається волонтерством. У часі війни кожна людина повинна мати своє місце й свою життєву позицію та виконувати свою роботу. А не сидіти склавши руки. Адже фронт не може триматися без волонтерської допомоги чи державного фінансування.
– Як Ви думаєте, хвиля волонтерського руху нині й справді частково вщухає?
– Коли ми починали волонтерську працю, то гуманітарної допомоги було дуже багато – як у самій Україні її знаходили, так і з країн Європи привозили. Але тоді багато робилося безконтрольно. Адже возили не лише волонтери, а й люди, які не завжди розуміли, куди, кому і що...
Тепер же гуманітарної допомоги істотно поменшало, і це дуже відчутно. Наприклад, на рівні області, зокрема по районах, наскільки мені відомо, крім нас, продуктові набори ніхто вже людям не роздає. Хіба що в Івано-Франківську ще допомагає міське керівництво. Надходжень з-за кордону також дуже поменшало. Потрібно активніше шукати та домовлятися з партнерами. Бо ж потреби не вичерпалися ні на фронті, ні в тилу – вони є і зоставатимуться, поки триватиме війна.
– Чого нині найбільше потребують внутрішньо переміщені особи?
– Візьмімо, наприклад, Ворохту. Люди зрілого віку у тих областях, де тепер війна, чи у прифронтових районах, колись жили й мали свої домівки. Відтак їх переселили з одного кінця України в інший. Тепер, скажімо, ті переселенці проживають в якомусь гірському санаторії, де мають одну кімнатку на трьох. І так триває вже кілька років. Тож їм потрібно все – і продуктові набори, і предмети побуту та гігієни. Возимо ковдри, постіль, шкарпетки, розкладачки, чайники. Особливо цього потребують у гірських районах. Бо їм важко виживати за ті кошти, які вони одержують від держави. Адже ще чималі гроші люди витрачають на лікування. Бо переселенці здебільшого вже поважного віку й важко знайти цілковито здорових людей серед них. Тож ВПО завжди чекають нашого приїзду. Маємо свою групу в телеграмі, яка налічує до тисячі осіб. Контактуємо з ними і раз на місяць стараємося до людей приїхати.
– То Ваш робочий день, образно кажучи, триває цілодобово?
– Ні, трохи менше, лише понад 12 годин. Я встаю зранку о п’ятій. Роботу починаю о сьомій годині, о пів на восьму виїжджаю, щоб за 40 хвилин дістатися до Надвірни. Графік дуже напружений – постійно на колесах…
– Як Ви координуєте свою роботу?
– З допомогою телефона. Немає часу сидіти у штабі чи офісі. Щоб щось мати й зробити, потрібно постійно їздити та бути в русі – домовлятися, зустрічатися… Навіть у Київ часто їздимо, щоби привезти звідти необхідні речі для ВПО на Прикарпатті. А відтак ще завантажуємо все потрібне для ЗСУ. Наприклад, перед Новим роком, реалізуючи проєкт «Салат для солдат», у Києві 12 тонн олів’є готував Юрій Тира. А ми відвезли з Яремча до столиці 8 тонн нарізаної цибулі й 13 тонн моркви. Там інші люди теж робили салати. А також вантажили на борт мандарини, ікру… І двадцятьма екіпажами вирушали до наших захисників. Мали завдання доставити продукти по всій лінії фронту – від харківського до запорізького напрямків. Там ми й зустріли Новий рік. І це вже не вперше. Й не пам’ятаю навіть, коли востаннє зустрічав це свято разом з рідними.
– Що для Вас означає у житті волонтерство?
– Для мене волонтерство – як поклик допомагати тим людям, котрі цього потребують. Якщо маємо з партнерами можливість зробити те чи інше, то й діємо. Адже люди на нас надіються, телефонують… Формуємо поїздки – який напрямок фронту, в які бригади ЗСУ, який куди вантаж тощо. Збираємо все необхідне, розподіляємо його – кому що куди потрібно. Поміж собою координуємо роботу. Ми ж не для себе стараємося, тож часто і з партнерами ділимося потрібними речами для ЗСУ.
– Чого сьогодні найбільше потребують наші захисники на фронті?
– Комусь у підрозділи потрібні матраци, комусь генератори, розкладачки, устілки для взуття, продукти, а комусь – засоби радіоелектронної боротьби. А найбільше потрібно дронів. Вони ж недешеві. Спочатку потрібно знайти комплектуючі, а відтак виготовити їх якісно. Маю товариша-однокласника Віталія Качана, який у цьому розбирається і все виконує дуже фахово. У нас кожен знає, що і як має робити. Найлегше сидіти збоку і спостерігати, думаючи, що війна омине. Та ми – не з таких. Беремося й робимо. Хоч добре розуміємо, що наша діяльність небезпечна.
– Були випадки небезпеки чи загрози життю Вашому й побратимів на волонтерських дорогах?
– Не без цього. Скажімо, торік у квітні ми з побратимами потрапили під ворожий обстріл під Миколаївкою на Донеччині за кілька кілометрів від лінії фронту. Я отримав тоді контузію, через що вже кілька разів лежав у лікарні. Добре, що все так обійшлося, й ми працюємо далі.
– Що, на Ваш погляд, нині найбільше перешкоджає волонтерському руху?
– Напевно, людська байдужість чи втома. Люди трохи призупинилися – менше офірують для ЗСУ, тож допомоги на фронт надходить також менше. Або люди перегоріли, або думають, що перемога вже за нами. Але війна з російськими загарбниками триває вже одинадцятий рік, і ми не знаємо, що буде далі. Тим часом саме завдяки воїнам ЗСУ можемо спокійно жити тут, у тилу. А вони віддають за нас своє життя.
– Що Ви порадили би тим, хто й досі не може виборсатись із зони власного комфорту чи не знає, як допомогти ЗСУ?
– Ми не засуджуємо таких людей. Але потрібно їм хоч щось робити. Ніхто ж не каже про якісь глобальні плани допомоги.
– Як Ваша родина сприймає Вас як волонтера?
– Дуже важко бути сином, чоловіком та батьком і водночас займатися й волонтерською працею. Моя дружина Юлія вже звикла. Та й діти – син Олександр і донька Єва – все розуміють. Я дуже вдячний дружині за розуміння й підтримку, бо такий темп життя нелегко витримати. Я ж не можу навіть у свята сидіти вдома й не допомагати воїнам ЗСУ, адже розумію, що вони – там, а ми – тут. Тож совість мені не дозволяє бути інакшим.
Переконаний, що не може бути так: одні воюють, а інші і вдома сидять, і нічого не допомагають захисникам. Маємо бути єдиним народом. І в бізнесі, й у волонтерстві. Ми зобов’язані допомагати ЗСУ й працювати тільки на перемогу – всіма силами й зусібіч...
Лише після завершення нашої з Олександром розмови помітив, що ми не одні: у салоні вантажного мікроавтобуса серед ящиків з медичним обладнанням та іншими предметами гуманітарної допомоги тихесенько сиділа маленька Єва Олександра. Терпляче чекала, коли батько звільниться… Це вже вияв батьківського характеру в дитини – волонтерські гени й гарт.
