Влада хвороби чи хвороба влади? або Як недуги тих чи інших світових лідерів впливали на долі народів і держав

Який вплив має та чи інша хвороба людини на її мислення, діяльність, її рішення? А якщо в руках цієї людини – долі народів, держав, світу? Роздуми над цими питаннями академіка доктора медичних наук професора І. М. Трахтенберга та кандидата технічних наук А. О. Білоусова у дещо скороченому варіанті пропонуємо читачам. Вони ґрунтуються на монографії російського академіка Є. Чазова «Здоров’я та влада» і трилогії українського дослідника О. Сохіна «Хвороба та влада». Перша – це спогади кремлівського лікаря, розповідь про власний досвід лікування відомих діячів сучасного йому світу. Друга – це ретельне історико-медичне дослідження біографій правителів, починаючи від античних часів і до сьогодення.

Автор трилогії – лікар, доктор медичних наук, відомий учений, дипломат. Сохін багато років працював консультантом ВООЗ, радником посольства СРСР у США, провідним дослідником Управління науки та передових технологій Міністерства оборони США, тому мав доступ до численних рідкісних джерел. Це дало йому змогу виявити багато маловідомих фактів із життя правителів, крок за кроком реконструювати історії їхніх хвороб, пов’язати розвиток захворювань із вчинками цих людей та подіями стародавньої і сучасної історії.

Все починається з дитинства. Чи ще раніше?

Вивчаючи генезис хвороб володарів, слід насамперед звернути увагу на спадковість – хвороби предків та імпринтинг – ранні враження, які «вдруковуються» у свідомість дитини і далі діють на підсвідомому рівні.

Скажімо, витоки раннього душевного розладу Олександра Македонського знаходимо в обстановці постійної жорстокої боротьби його батька за зміцнення трону та в демонічному впливі матері. Вона перетворила сина на свого ідола й одночасно зробила його об’єктом руйнівного психологічного впливу, вселяючи йому думку про його начебто божественне походження.

Вивчаючи дерево роду Нерона, останнього римського імператора з династії Юліїв-Клавдіїв, «уславленого» неймовірними безумствами, який завершив остаточне виродження роду, знаходимо в ньому цілу плеяду носіїв психічних, венеричних хвороб, інцесту, алкоголізму.

Коріння неймовірної жорстокості російського царя-вбивці Івана Грозного криється в його ранньому дитинстві. З трирічного віку його розум потерпав від неприпустимих психічних навантажень, які мали наслідками ненормальний розвиток та душевний розлад. Він повинен був відправляти царські ритуали, був свідком кривавої колотнечі бояр біля влади. Восьмирічним пережив потрясіння від раптової таємничої смерті матері та узурпації влади Василем Шуйським, який не любив малого.

У 13 років Іван помстився Шуйському, віддавши його на поталу собакам. Надалі його жертвами ставали не тільки вороги, а й найближчі помічники, які насмілювалися критикувати безглузді вчинки царя чи викликали щонайменшу підозру на невірність. У нього розвинулась хвороблива підозріливість, чим охоче користались підлабузники і провокатори. Із 33-річного віку хвороба царя починає швидко прогресувати, перетворюючи самодержця у відвертого садиста. Свою жагу до вбивств він задовольняв разом із опричниками, знищуючи в Олександровій слободі по 20-40 осіб щодня. Згодом у нього розвинулися ознаки справжньої некрофілії. Він наказав штабелювати тіла страчених і отримував насолоду від їхнього вигляду та смороду.

Серед прикладів розвитку патологічних особистостей тиранів новітнього часу , які мали суттєвий вплив на світову історію, найбільш зловісною постаттю виглядає Адольф Гітлер. Його батько – Алоїз – був людиною мерзенною та порочною, розбещеною й жорстокою. Він бив сина за найменшу провину, чим завдавав дитині фізичних страждань і морального приниження.

Прокляттям роду Гітлера був інцест. Його мати була небогою батька, і на їхній шлюб знадобився дозвіл Папи Римського. Це було однією з причин, поряд з іншими, чому Гітлер уникав шлюбу. Він боявся появи в його родині виродків.

Ще один чинник – велика різниця у віці між батьками й дітьми, що теж підвищує ризик генетичних аномалій. Коли народився Адольф, його батькові сповнилося 52 роки. Крім того, Алоїз був алкоголіком і, можливо, сифілітиком. Адольф не раз спостерігав жахливі сцени знущань батька над матір’ю, коли той був напідпитку.

Мати Адольфа втратила чотирьох дітей, тож панічно тремтіла над тим, хто вижив. Вона потурала йому у всьому, мимоволі виховуючи самозакоханого егоїстичного нарциса, поверхневого й лінивого у навчанні, зате надзвичайно претензійного.

Якими були наслідки цього імпринтингу – відомо. Нарцисизм Гітлера відіграв визначальну роль у його піднесенні та падінні, приніс незліченні біди народам Європи й світу. Відкривши в собі здібності оратора-демагога, Гітлер навчився гіпнотично впливати на натовп, доводячи його до стану істеричної готовності виконати будь-який наказ фюрера. Проте, балансуючи на межі реальності і власного, часто фантастичного, уявлення про неї, він довів фашистську Німеччину до краху.

Підсумком розвитку нарцисизму була некрофілія, яка в Гітлера перетворилася на хворобливий потяг до руйнування, знищення усього живого. Її наслідками були людиноненависницькі укази й директиви – ліквідація всіх психічно хворих та осіб з фізичними дефектами, знищення євреїв, слов’ян, ромів, зруйнування міст. У своєму політичному заповіті, пояснюючи причину самогубства, він вимагав, аби німці наслідували його приклад, бо «народ, не здатний перемогти, не гідний життя».

Влада – згубна пристрасть

Виявляється, влада не тільки пов’язана з певними хворобами, а й сама по собі має всі ознаки недуги. Патологічна жага влади була і є для багатьох правителів чинником, що спрямовує їхні дії.

Справді, яка внутрішня сила керувала вчинками Олександра Македонського, коли він, підкорюючи одну державу за другою, прагнув нових і нових завоювань?

Чому Цезар хворобливо намагався перевершити не тільки своїх великих попередників, а й самого себе, розпочинав і вів війни, які не лише були супротивні інтересам Риму, а й суперечили здоровому глузду?

Чому Наполеон, отримавши титул імператора Франції, не задовольнився цим найвищим становищем у власній країні, а зажадав стати володарем світу?

Відповідь знаходимо в його словах: «Я люблю владу, як музика свою скрипку. Я можу видобувати з неї звуки, акорди, гармонію. Я народжений для влади».

Отже, не тільки і не стільки переваги й привілеї, які надає влада, а й влада як така стає для правителів найвищою цінністю. Нестримне бажання влади ідентичне алкогольній або наркотичній залежності. Наслідки втрати влади нерідко нагадують справжній абстинентний синдром. Причому не тільки в представників монархічних чи тоталітарних режимів, де боротьба за владу здійснюється з підступною жорстокістю. Є приклади, коли таке явище спостерігається за цілком цивілізованих устроїв, де зміна влади відбувається за демократичних процедур.

Один із найбільш шанованих президентів США Франклін Делано Рузвельт, уже тяжко хворий, прикутий до інвалідного крісла, вирішив піти на четвертий термін президентських виборів, які виграв, але через чотири місяці помер. Чому він не пішов на заслужений відпочинок? Тому що життя і влада для нього були неподільні. Він заявляв: «Навіть якщо мені судилося жити не більше одного місяця, я все одно піду на вибори».

Інший президент, батько американської нації Джордж Вашингтон з останніх сил намагався зберегти стан високої активності протягом другого терміну свого президентства, що явно перевищувало його фізичні та інтелектуальні можливості. Після відставки він цілковито втратив інтерес до життя.

Цікава й історія Вінстона Черчилля. На час другого обрання прем’єр-міністром він був уже тяжко хворим. Невдовзі переніс другий інсульт, але все ж повернувся до роботи. І навіть після третього інсульту залишався біля керма, впевнений у своїй незамінності.

Хвороба-стимулятор, хвороба-супресор

Є хвороби, які знесилюють людину, роблять її пасивною та бездіяльною. Проте є й такі, які, навпаки, підштовхують, спонукають до активних дій.

Відомо, що неймовірною працездатністю відзначалися Цезар і Наполеон. Історичні свідчення дозволяють припустити, що обоє мали хворобу геніїв – епілепсію. Її називають ще хворобою, яка примножує сили.

Справді, Цезарю для відновлення сил достатньо було спати 3-4 години на добу. Його біологічний годинник працював на підвищених обертах, спонукаючи до неймовірних проєктів, несамовитих вчинків, геніальної творчості. Він міг, їдучи на коні, диктувати розпорядження або нотатки кільком секретарям одночасно. Цезар знав про свою хворобу, навчився розпізнавати наближення приступів. Втім, є деякі ознаки, що схожі напади могли бути викликані іншими причинами.

Наполеон за працездатністю не поступався Цезареві. Він також спав не більше чотирьох годин на добу, працював по 15. Його феноменальна пам'ять та швидкість мислення вражали оточуючих. Він жартував: «Я здатний загнати до смерті шістьох секретарів одразу».

Поряд з епілептичними в Наполеона спостерігалися й істероїдні приступи. Деякі фахівці вважають, що вони, найвірогідніше, були проявами ендокринопатії.

Особливостями роботи ендокринної системи Наполеона можна пояснити багато чого в його житті. Взагалі, його життя – це яскравий приклад тісного зв’язку історії правління з історією хвороби правителя.

Наявні клінічні дані та результати розтину свідчать про те, що в молоді роки Наполеон хворів на туберкульоз легенів. Цим можна пояснити його нестримність, жагу діяльності, активність, що значно перевищує можливості звичайної людини. Річ у тім, що туберкульозна бацила виробляє речовини, які стимулюють ендокринну систему. Вчені висловлюють припущення, що в Наполеона була хвороба гіпофіза. Гіперфункція гіпофіза стимулювала надзвичайно високу працездатність, проникливість, військовий талант. Проте робота цієї залози на межі можливостей призвела до швидкого виснаження і самого гіпофіза, й інших ендокринних залоз. Як наслідок – психічна і фізична деградація Наполеона.

Можна сказати, що в його особі ми маємо фактично двох цілковито різних чоловіків. Перший – до 40 років – здійснив тріумфальне сходження від звання другого лейтенанта до титулу імператора Франції, поклав до своїх ніг Європу, здобув блискучу перемогу над російськими та австрійськими військами під Аустерліцем. Він вражав своєю працелюбністю, здатністю розпізнавати думки інших, гіпнотично впливати на людей, підкоряти їх власній волі. Другий - після 40-ка – млявий, нерішучий, безініціативний, змучений кишковими та урологічними розладами, програвши війну з Росією і зазнавши розгрому під Ватерлоо, ганебно сконав в’язнем на острові Святої Єлени. Виснажена ендокринна система відпрацювала свій ресурс…

Життя 35-го президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді проходило в постійному змаганні з хворобами. Він чітко слідував девізу клану Кеннеді: опинитися другим – все одно що останнім. У Прінстоні та Гарварді Джон захоплювався футболом і плаванням. Він рано проявив талант аналітика та літератора. Однак був дуже хворобливим хлопчиком. Ледь не помер від скарлатини, перехворів на всі дитячі хвороби. Мав схильність до травм. Після падіння з велосипеда йому наклали 20 скоб. Під час гри у футбол розбив коліно й пошкодив спінальний диск. Через це йому відмовили в призові на військову службу. Однак завдяки посиленим тренуванням він все-таки туди потрапив. Та торпедний катер, яким він командував, було потоплено японцями. Кеннеді не лише врятувався сам завдяки вмінню добре плавати, а й допоміг кільком товаришам, за що його було нагороджено. Та кількагодинне перебування у воді і надмірне фізичне навантаження викликали в нього повторну травму хребта й інфікування шкіри. На додаток до цього він отримав малярію, коліт та виразку дванадцятиперсної кишки. Від уретриту й простатиту страждав давно.

Шукаючи причини такої хворобливості і схильності до травм, вчені прийшли до цікавого висновку. За свідченням Жанет Тревел, лікарки Білого Дому, у президента була виражена асиметрія тіла: ліва сторона тулуба була меншою, ніж права. Відповідно меншою була ліва частина обличчя, нижчим – ліве плече, коротшою – ліва нога.

Значні відхилення від морфологічної симетрії характеризують патологію розвитку і призводять до відхилень з боку психіки, вдачі, поведінки. Такий же патологічний симптомокомплекс був і в Олександра Македонського, Калігули, Нерона, Леніна, Сталіна, Гітлера, Лінкольна.

(Закінчення буде)

Редактор відділу газети “Галичина”