Останні події на російсько-українському фронті – запекла битва за Донбас, у якій рашисти хоч і повільно, зате неухильно відтісняють сили оборони України (СОУ) на захід і зокрема вже загарбали всю Луганщину, успішний наступ ЗСУ на Херсонщині, бойові дії на Харківщині, що сягають певного апогею, – засвідчують, що війна входить у наступну, третю числом фазу. Як вона виглядатиме? Коли, як і чим може закінчитися ця новітня гекатомба в Європі? Втім, схоже, вона лише набирає обертів з тим, аби невдовзі втягти у криваву круговерть і країни Балтії та східної Європи… Днями своє бачення подальшого перебігу сценарію широкомасштабної війни, яку розв’язала рф проти України, представили американські аналітики – автори січневої доповіді «Як може виглядати російське вторгнення в Україну?» Вашингтонського центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS), що, як виявилося, стала точним прогнозом розвитку подій на українських землях після 24 лютого. Але спершу вашій увазі – їхні підсумки й узагальнення результатів перших двох етапів.

У перші півтора місяця війни Росія прагнула здійснити бліцкриг і вклинитися своїми танковими й механізованими частинами вглиб української території з метою блискавичного захоплення Києва, Харкова, Херсона, Миколаєва, Запоріжжя й Одеси. На цьому етапі заявлені москвою політичні цілі війни цілком відповідали військовим: швидко паралізувати владу в Україні та змінити її на маріонеткову, позбавити Україну суверенітету, перетворивши на сателіта, а також розколоти НАТО і встановити в Європі «новий порядок».

За винятком захоплення найменшого з перелічених міст – Херсона, «Війна 1.0» закінчилася для росії фіаско. Як заявив з цього приводу старший віцепрезидент та директор програми міжнародної безпеки CSIS Сет Джонс, «передові російські сили відчували нестачу запчастин, палива, боєприпасів – це був повний логістичний провал. Ми бачили на супутникових знімках, що росіянам було важко навіть просто пересуватися: вони застрягли на вузьких дорогах, не ризикуючи перекидати війська поза ними. Тепер вони намагаються розв’язати свої проблеми з логістикою, будуючи та відновлюючи залізниці й автомобільні мости на захопленій території».

Передбачалося, що на початку війни росія проведе масовані кібератаки на українську цифрову інфраструктуру, «осліпить супротивника» і зробить його недієздатним. Але цього не сталося. Як пояснила-розповіла заступниця директора та старша наукова співробітниця програми міжнародної безпеки CSIS, колишня працівниця спеціального комітету Сенату з розвідки (SSCI) та аналітик ЦРУ Емілі Хардінг, «лише тепер почали з’являтися справді цікаві повідомлення про те, що тоді відбувалося. Зокрема компанія Microsoft, яка активно працювала в Україні, опублікувала свій звіт, в якому, зокрема, йдеться, що з початку війни й до 8 квітня підтримувані Росією хакерські групи зробили понад 200 кібератак проти України. Близько чотирьох десятків з них були дуже руйнівними, деякі змогли безповоротно знищити файли та сотні систем у десятках організацій в Україні.

Зокрема, хакери атакували українську банківську сферу, зв’язок, урядові комунікації. Та загалом ця масована атака не спрацювала. Чому? Я не впевнена, що широка громадськість дізнається детальну відповідь на це запитання навіть за кілька років. Але підозрюю, що ми переоцінили можливості росіян у кіберпросторі так само, як і на полі бою.

У кіберпросторі вони теж не готувалися до затяжної війни: гадали, що закінчать усе за три дні... Українці ж, працюючи у тісній співпраці зі США та Заходом, а також із бізнес-компаніями, такими як Microsoft, домоглися того, що їхній захист непогано впорався – вистояв проти ворожих кібероперацій».

Як вважає Еліот Коен, керівник відділу стратегії та заступник директора CSIS, у березні «росіяни справді зазнали серйозної поразки. Їх розбили під Києвом, під Харковом. У стратегічному сенсі їм не тільки не вдалося досягти нерозширення НАТО, а навпаки – миритися з його зростанням за рахунок таких боєздатних країн-членів, як Швеція і Фінляндія.

Росії довелося зіткнутися з вибухом еміграції – виїздом багатьох своїх талановитих громадян до інших країн. Кремль власноруч створив ситуацію, коли їхня економіка перебуватиме під величезним тиском довгі роки. З російської точки зору – це фіаско, і в російській еліті є люди, які це розуміють». Отже, у «Війні 1.0» кремль не досяг своїх цілей – ні військових, ні політичних, підсумовує експерт.

У першій половині квітня, тобто приблизно на 35-й – 45-й день після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, у війні стався перелом. Її нова фаза, яка триває вже два місяці, радикально відрізняється від першої, насамперед – наявністю стабільної та досить чіткої лінії фронту. Тепер це класична позиційна війна, яка характеризується повільними й трудомісткими змінами лінії фронту.

У воєнному плані мета росії змінилась. Урок з логістикою та поганим тиловим забезпеченням виявився вивченим. На новому етапі покращення забезпечення дозволило російській армії перейти до тактики, в якій домінує дистанційне вогневе ураження противника. Використовуючи чисельну перевагу в артилерії (в тому числі гаубичну й реактивну), місцями десятикратну, російська армія масовано обстрілює українські позиції та цивільні об’єкти, змушуючи СОУ відступати.

Розуміючи свої проблеми з веденням міських боїв і бажаючи зменшити втрати, російська армія не йде на штурм, доки не доможеться цілковитої руйнації житлових і промислових та інших споруд, які можуть слугувати оборонними об’єктами.

«Лінія фронту, на якій ведуться бойові дії, має довжину понад тисяча сто кілометрів, – стверджує Е. Коен. – Так, це дуже багато, а російська армія, як і раніше, обмежена в живій силі. В Україні перебуває 150 – 200 тисяч російських військових. У рф не така вже й велика армія. До війни це було близько 300 тисяч плюс національна гвардія, яка насправді є силами внутрішньої безпеки, та ненавчені призовники. Як ви знаєте, росія тепер змушена законодавчо продовжувати вік, за якого можна вступити на військову службу. Уявлення, що в росії безмежні людські ресурси – забобон з іншої доби і зовсім іншого типу війни».

Брак людських ресурсів росія поки що компенсує надмірною кількістю боєприпасів. Вони часто застарілі та неточні, але їх ще багато. «Російська армія робить по 50 тисяч пострілів на добу, це просто один масований артилерійський обстріл, – розповідає колишній заступник міністра оборони США з розвідки та офіцер у відділі воєнізованих операцій ЦРУ Майкл Вікерс. – Її командири розуміють, що виявилися не дуже ефективними у складніших маневрах: наприклад, у спробах оточити українські бойові підрозділи або навіть просто форсувати річку. У плані точності вогню російська армія не так далеко просунулася порівняно з добою Суворова, коли гармати наводили по кукурудзяному качану».

Щоб українці мали шанс вистояти у такій війні, їм потрібна зброя з більшою дальністю стрільби, ніж та, що в росіян. Зруйнувати невидиму з лінії фронту вогневу позицію противника можна або авіанальотом (але в України дуже мало бойової авіації), або вогнем у відповідь. Для цього й потрібні гаубиці з більшою далекобійністю, ніж ті, що має ворог, здатні стріляти по невидимих цілях на великі дистанції, без візуального контакту з противником, що характерно для сучасної війни, які можуть вражати цілі, заховані в укритті або які перебувають за лінією горизонту…

А ще для точності вогню критично важливе наведення. У старих фільмах показують, як навідник передає рацією або телефоном координати цілі, яку спостерігає візуально, перебуваючи поруч із нею. У сучасних умовах цю функцію виконує розвідка, дрони та супутникові системи, без яких гаубиця перетворюється на майже безглузду зброю для ураження мирних населених пунктів, чим значною мірою є російська артилерія, яка нині масованою і здебільшого безладною стрільбою по українських позиціях, по суті, утилізує величезні запаси снарядів, накопичені ще з часів «холодної війни».

Зведення різнорідних і нових для особового складу видів озброєння в єдину систему – найскладніше завдання української армії на другому етапі війни.

Контрбатарейні радари, що почали масово з’являтися лише з 70-х років, дають змогу за фінальною траєкторією снаряда визначити місце, звідки його випущено, і так забезпечити координатами артилеристів для вогню у відповідь.

США, які є світовими лідерами у розробці таких радарів, надали їх Україні, але зайве нагадувати, що в них є сенс лише в тому разі, якщо артилерія буде перевершувати дальність російської. Тим часом озброєння, яке Україна отримує від Заходу, наразі надходить лише в такій кількості, що не може істотно вплинути на хід війни. Росія й далі переважає Україну за всіма видами озброєнь, і завдяки тому досягає локальних успіхів на фронті. І поволі просувається до мети – як мінімум вийти на адміністративні кордони Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей.

Наче вермахт у 1943 році в районі Курського виступу, російська армія атакує нині ділянку українського фронту, що виступає, між Попасною і Лиманом з вершиною у Сєвєродонецьку. Її захоплення дозволило б агресору не лише скоротити довжину лінії фронту, а й створити умови для наступу на Запоріжжя та повторно – на Харків. Однак українські сили, що перебувають у меншості, «не біжать, реагують адекватно, а на інших ділянках фронту (в районі Херсона) навіть провели успішні локальні контрнаступи», вважають експерти.

«У росіян були надії взяти Одесу, – нагадують вони, – але навіть не змогли взяти сусідній Миколаїв на шляху до неї. Тепер просто намагаються утриматися на півдні». Отже, у військовому плані теперішня ситуація близька до патової, вона не обіцяє швидкого успіху нікому.

Там часом на окупованих територіях росія займається активними діями щодо перманентного приєднання їх. «Дe-факто вони їх анексують, – вважає С. Джонс. – Вони замінили українську валюту на свій рубль, замінили українських муніципальних чиновників російськими, переглянули шкільну програму, додавши до неї історію росії у своєму розумінні».

Це вказує на те, що попри зміну військового завдання на скромнішу мету на другому етапі війни, «політичні цілі Путіна взагалі не змінилися і залишаються максималістськими, – стверджує Е. Коен. – Путін навіть висловився чіткіше, порівнявши себе з Петром Великим... Він хоче відновити Російську імперію, навіть не Радянський Союз. Але військові цілі перестали збігатися з політичними: російські військові відкинуті назад». Кремль «все ще вірить, що Захід скоро впаде, що єдність, яку ми виявили, не триватиме довго і що він, по суті, зможе пережити Захід», – додає Е. Хардінг.

Закономірне запитання: яким буде наступний етап війни? Відповідь на нього лежить більше у сфері політики. І ось чому. За абеткою військової справи, для успішного наступу треба створити триразову локальну перевагу над противником. Сьогодні українська армія такої переваги не має, і тому ситуація на фронті близька до стагнації.

«Чи надали ми Україні все, що могли? – питає С. Джонс, і сам же відповідає: – Ні. Ми надали недостатньо озброєння, щоб Україна могла повернути собі окуповану територію тепер, коли на ній окопалися російські війська». Розмови про те, що постачання важкого далекобійного озброєння і боєприпасів до них може викликати ескалацію, експерт вважає «контрпродуктивними»: російська пропаганда із задоволенням підхоплює будь-які сумніви та «ретранслює їх у десять разів голосніше».

«Захід потребує свого роду промислової мобілізації, – вважає М. Вікерс. – Ми маємо бути готові скоротити наші запаси озброєнь та дати Україні більшу кількість того, що їй потрібно».

У США на консервації зберігаються багато артилерійських старих систем, їх цілком можна віддати Україні, одночасно замінюючи новими без шкоди для безпеки країни, вважає експерт. Ненадання цих систем під приводом того, що вони дадуть змогу Україні завдавати ударів по російській території, експерти називають суто політичним рішенням. Фактично це рішення затягує війну. А з її затягуванням «частина нашої уваги починає неминуче відвертатися на інші політичні та економічні питання, – продовжує думку Емілі Хардінг. – Ціни на нафту та газ стають по-справжньому важливим питанням: чи зможе Європа витримати цей тренд та відійти від російських нафти та газу назавжди? Чи зможемо ми утримати в союзниках Туреччину та одночасно прийняти до Альянсу Швецію та Фінляндію?

Так, російська економіка скоротиться десь на 10 – 15 відсотків уже цього року, але це не набагато болючіше для росіян, ніж, скажімо, криза 2008-го. З другого боку, українська економіка обіцяє просісти на 40 – 45%, що вже катастрофічно. Щоб вижити, Україні буде потрібен масований приплив допомоги Заходу. За останніми оцінками, на відновлення країни вже потрібно від двохсот до п’ятисот мільярдів доларів».

«У росії буквально подвоюють ставку, – резюмує Е. Хардінг. – Для українців це екзистенційна боротьба, і їм знадобиться безмежна підтримка Заходу, щоб її продовжити. Світу доведеться миритися з високими цінами на газ та нафту. А це зовсім не те, що сподобається пересічному американцю».

Якщо не буде зроблено вирішального ривка – такого, як справді масове постачання озброєнь, в тому числі й наступального, або ж прямого втручання НАТО, то українська війна загрожує перейти у фазу стагнації, особливо на тлі означеної вище політичної ситуації. І тоді, припускає Е. Коен, Путін потенційно буде готовий у якийсь момент запропонувати «припинення вогню або щось таке, але найголовніше, що маємо тут зрозуміти: це все одно буде лише проміжним варіантом. Політичні цілі Путіна залишаються такими ж, як були до того – він просто реорганізує свої військові ресурси, взявши паузу».

«Політичні цілі України фактично не змінилися від початку війни, – констатує М. Вікерс. – Вони полягають у тому, щоб повернути кожен дюйм своєї території, яку вона втратила у 2014 та 2022 роках». Тому, щоб погодитися на умови Путіна та безповоротну втрату більш ніж 20% території, «потрібний інший український уряд та інший український народ, тож, думаю, маємо викинути з голови ідею такого врегулювання, – зауважує експерт. – Теоретично можна собі уявити, що в якийсь момент українці просто надто втомляться від війни та від наполегливих прохань про припинення вогню на невигідних умовах: ви ніколи не можете відкидати ймовірність того, що хтось не зламається, але це не означає жодного врегулювання, тому що немає компромісу між тим, що Україна існує як незалежна держава, і тим, що її загалом не буде».

«Не думаю, що російська загроза зникне, поки в росії не відбудеться зміна режиму, – висновує М. Вікерс. – І поки не прийде інше керівництво, готове прийняти існування незалежної від нього України. Якби можна було повернутися на кілька десятиліть назад, то ми, мабуть, справді зробили б усе можливе, щоб позбавити рф можливості перетворитися на країну, яка готова здійснити таку агресію.

Це не абстрактна проблема: це питання глобального значення. У наших інтересах, щоб росія справді зазнала нищівної поразки від України.

Як правильно сказав міністр оборони США Ллойд Остін, наша мета в тому, щоб Україна перемогла, а військова міць рф так ослабла, щоб вона більше не могла розв’язувати такі війни надалі».