Щороку навесні ми, православні, католики, протестанти, дружно й однаково по-святковому відзначаємо одну з найбільших подій в історії християнства – Воскресіння Ісуса Христа на третій день після Його розп’яття й фізичної кончини на хресті. Водночас це свято знаменує собою Велику перемогу над тим, що ми називаємо смертю, яку здобув Син Божий, котрий приходив на Землю в подобі звичайної людини. Те, що Бог чудесним способом оживив знівечене катуванням тіло Ісуса, згідно з церковним віровченням, символізує й дивовижне постання з мертвих у майбутньому кожного землянина, «сущого у гробі»…
Немає сумніву, що ця велична подія в історії людства відбулася одного й того самого дня. Чому ж тоді й досі вона не має певної, єдиної, дати, й ми щороку відзначаємо її в інші дні?
У ранній християнській церкві як у Римі, так і в Константинополі добре відали, коли саме сталося Воскресіння Христове. Скажімо, архіваріус папи римського скіфський чернець Діонісій Малий (475 – 550 рр.), спираючись на документи, власні розрахунки і широко розповсюджені перекази, стверджував, що воно відбулося в неділю 25 березня 31 р. – на 31 році життя Ісуса. Ця дата чітко зафіксована у візантійській «Пасхальній хроніці» IV ст. і її дотримується низка істориків церкви.
Зокрема, саме на той день указує константинопольське «Зібрання святоотцівських правил» Матвія Властаря XIV ст. І цей твір – то не якийсь єретичний текст чи апокриф, а канонічна середньовічна книга, що описує правила вселенських і помісних соборів. І ось як тут подано подію, що її ми святкуватимемо найближчої неділі: «Господь потерпів заради нашого спасіння 5539 року, коли кіл сонця було 23, а місяця – 10, і юдеї Пасху юдейську мали в суботу (як пишуть євангелісти) 24 березня. Наступної ж за цією суботою неділі 25 березня... воскрес Христос».
Якщо від 5539 відняти 5508 – кількість років, які попросту забрали з календарів європейських народів творці «нової ери», яку відлічуємо від дня народження Спасителя, то вийде саме 31. Отже, маємо тут точну дату (день, місяць, рік) Воскресіння Христового. Що ще потрібно? Точніше, чому в нинішньому християнському світі її не дотримуються?
Це тим більш дивно на тлі того, що інші дати, які свідчать про важливі віхи – історичні чи релігійні – з нашої минувшини, навіть украй другорядні порівняно з такою світлою подією, ми відзначаємо в цілком певні дні. Як і годиться. І, схоже, лише в цьому разі існує така невизначеність.
Втім, то невизначеність обумовлена. Попри цілком певні свідчення про конкретну дату Воскресіння Христового, або ж празника Пасхи, занотовані, як мовлять, чорним по білому в авторитетних книгах, чомусь на Нікейському соборі 325 року Церква постановила відзначати цю подію не тоді, а першої неділі після весняного рівнодення й першої весняної повні (повного місяця), але якщо на цей день припаде юдейський Пейсах (святкування дивовижного порятунку єврейських немовлят під час масового винищення всіх первістків, яке здійснив Єгова в Єгипті перед виходом юдеїв із цієї країни), то святкування переносять на наступну неділю. Тому дата Воскресіння Христового й постійно «блукає» у проміжку від 4 квітня до 8 травня й ніколи не «потрапляє» на 25 березня – день, коли й відбулася ця більш, ніж історична, подія.
Якщо слідувати звичайній логіці, то це може означати одне з двох: або сучасна християнська церква не сприймає постання Ісуса з мертвих як подію, що справді сталася, або ж під назвою «воскресіння» святкуємо щось інше. Звісно, перше припущення відкидаємо відразу, оскільки не може Церква не визнавати основу християнської релігії – справдешнє фізичне повернення до життя Ісуса Христа на третій день по його смерті. Адже, як твердив ще апостол Павло, «ми проповідуємо Христа розп’ятого, котрий воскрес», інакше ж, за його словами, якщо Він не постав із мертвих, то й віра наша не має сенсу.
Що ж тоді? Спробуймо розібратись. Але для цього спершу з’ясуємо, чому дата Воскресіння нашого Спасителя «прив’язана» до юдейського Пейсаха.
Церковна традиція пов’язує свято Пасхи з Таємною вечерею, здійснену Ісусом і апостолами в Єрусалимі у четвер 22 березня 31 року – за день до Пейсаха. Згідно з Євангелієм, увечері в середу 21 березня Марія, сестра Лазара, здійснила ритуальне омивання Ісуса ароматичною олією («дуже коштовним миром зі щирого нарду»).
Наступного дня перед початком Таємної вечері Він омив своїм учням ноги. В ході святкової трапези Ісус відіслав з приміщення Юду – єдиного єврея серед апостолів, оскільки всі інші були галілеянами, тобто походили з Галілеї, однієї з чотирьох адміністративно-територіальних одиниць тодішнього Ізраїля (інші три – Самарія, Юдея й Ідумея).
Після цього Він здійснив ритуал побратимства, притаманний індоєвропейським, або ж, як їх іще називають, арійським (ар’янським чи аріанським) або ж арієзованим народам: усі випили свіжого виноградного соку по колу з однієї чаші, спожили розділений Ісусом коровай-паску, вислухали настанови любити одне одного, відспівали духовні славні.
Наголосимо, що Таємна вечеря в жодному разі не могла бути святкуванням юдейського Пейсаха. Закон (книга Левіт 23.5), якого ревно дотримувалися давні євреї, точно визначав день, коли треба святкувати Пейсах: на 14 день першого весняного місяця. Оскільки юдеї користувалися місячним календарем, то місяць у них починався з моменту спостереження місячного серпа – молодика (нового місяця). Згідно з таблицями, наведеними у книзі Еліаса (Іллі) Бікермана «Хронологія старовинного світу» (http://hbar.phys.msu.ru/gorm/chrono/bikerman.htm, у 31 р. серп березневого молодика в Єрусалимі можна було бачити 11 березня близько 22 години 30 хв за місцевим часом. Такі самі результати дають комп’ютерні програми, наприклад, місячний календар на http://www.astrolab.ru/cgi-bin/moon2.cgi.
Отже, 11 березня 31 р. було першим днем єврейського місяця нісана, відповідно 14-та доба нісана припадала на суботу 24 березня. Саме тоді й можна було святкувати юдейський Пейсах. Оскільки доба в юдеїв починається ввечері (так само, як річне коло в них починається восени – «коли вмирає світло»), то Пейсах почали святкувати з вечора п’ятниці 13-го нісана (23 березня). І це відповідає описові подій, поданому в Євангелії, адже Ісуса розіп’яли саме у п’ятницю напередодні Пейсаха: «Повели тоді Ісуса від Каяфи до Преторії. Був же ранок. Та не ввійшли вони до Преторії, щоб не осквернились і щоб могли їсти пейсах» (Євангеліє від Івана, 18.28). «Оскільки то була п’ятниця та щоб тіла не лишилися в суботу на таврі, бо був великий день тієї суботи, юдеї просили Пилата, щоб переламали їм голінки і їх зняли» (Євангеліє від Івана, 19.31). Вираз «великий день тієї суботи» пояснюється тим, що Пейсах припав на суботу, тобто збіглися два святкові дні (Пейсах і «юдейський великдень»).
Ці факти сукупно переконливо засвідчують, що 22 березня – у перший день весняного рівнодення – Ісус з одинадцятьма апостолами-галілеянами відсвяткував звичаєвий арійський Новий рік. В Євангелії про це сказано абсолютно відверто: «Першого дня, коли треба було паску (якщо Пасхою йменуємо релігійне свято, то «паска» – це ритуальний калач, чільний матеральний символ цього празника – Ред.) жертвувати, приступили учні до Ісуса й питають: Де хочеш, щоб ми пішли і приготували Тобі паску?».
Це був перший день року – момент переходу від старого до нового річного кола, звідси прадавня назва «Пасха», що означає «перехід». Відомо, що до згадуваного Нікейського собору, як пише зокрема відомий дослідник Євграф Дулуман у своїй монографії «Календарі, літочислення, дата народження і воскресіння Ісуса Христа» (2005), «частина християн відзначала Пасху під час весняного рівнодення». Інакше й бути не могло, тому що Пасха, повторимо, – це арійський Новий рік, а він завжди починався на весняне рівнодення.
Українці, як і інші арійські або арієзовані народи (перси, тюрки, індійці) традиційно починали річне коло (новий рік) з весняного рівнодення. (До 1752 р. в Англії одночасно застосовувалися два річні кола: звичайне, що починалося 1 січня, і цивільне або юридичне – з 25 березня. А також у Флоренції Новий рік теж починався з того дня. Звідси – й новорічні засівання «Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю» (очевидно, що сіють не взимку, а навесні), щедрівки «Щедрик-щедрик-щедрівочка, прилетіла ластівочка» і багато інших суто весняних ритуалів.
Якщо ж рівнодення припадало на будній день, то Новий рік повторно святкували найближчої неділі. Й цей день називали Великоднем, бо він має подвійну силу: святкова енергетика Нового року накладається на енергетику першого дня тижня – Дня Сонця, присвяченого Богу-Творцю, Вишньому і Святому. Тобто Великдень – це відзначення арійського Нового року в неділю.
Зі сказаного однозначно випливає, що нинішня «церковна Пасха» не може символізувати ні аріанський «Перехід» (Новий рік), ні Великодень. Адже ці свята твердо прив’язані до весняного рівнодення і наступної за ним неділі. Ісус з апостолами святкував «Пасху-Перехід» 22 березня 31 року, а Великдень того року припав на 25 березня. Натомість «церковна Пасха» ніколи не збігається з рівноденням і щороку припадає на інший день. Якщо це не воскресіння Ісуса Хреста, не новорічна Таємна вечеря і не Великдень, тоді що? Пейсах для неюдеїв? Мовляв, пани вже відсвяткували, тож тепер слугам дозволяється доїсти те, що залишилося від їхньої трапези?
Навряд чи хтось із теологів захоче роз’яснити цей туман, штучно створений навколо простих і зрозумілих істин, а якщо й забажає, то навряд чи йому це вдасться. Хоча відповідь дуже проста, а її сенс можна передати кількома словами: така невизначеність – то наслідок хронологічної війни, яку здавен ведуть проти нас наші недруги. Це протистояння триває ще відтоді, коли людство чи принаймні жителі Євразії чітко розділялися на так званих сонцепоклонників, до яких належали зокрема й наші пращури слов’яни, і прихильників місячного культу, якого дотримувалися переважно семітичні народи. Оскільки жерці останнього завше були войовничо налаштовані супроти представників «сонячної» традиції віри, точніше ведичних знань, які ті леліяли, то всіляко намагалися насадити їм свої світоглядні обряди й канони. Причому, не гребували жодними методами – вдавалися в тому числі й до таємних та явних фальсифікацій, маніпуляцій із датами празників та сенсом святкових обрядодійств, лиш аби посіяти в головах і душах своїх ідеологічних супротивників сум’яття й каламбур.
«Метою хронологічної війни є руйнування минулого противника, тобто того фундаменту, на якому виростає майбутнє, – стверджує зокрема відомий футуролог Ігор Каганець на «Народному оглядачі». – Йдеться про спотворення історії, знеславлення предків, деформацію і десинхронізацію ритуалів, наповнення їх безглуздими формальностями і заглушування їхньої суті інформаційним шумом.
Рішення Нікейського собору, попри нібито й добрі наміри його учасників, призвело до значної дезорганізації світогляду і всього способу життя, властивого європейським народам. Таким чином ворогові вдалося завдати потужного хронологічного удару по арійській традиції.
По-перше, підірвано порядок сонячного календаря, що починається з весняного рівнодення. Адже сенс новорічних святкувань у тому, щоб очистити життєвий простір від старого бруду, розбудити природу від зимової сплячки, запланувати-започаткувати нове життя в первинній силі й чистоті. Для цього на рівнодення співали пісні, закликали пташок, стріляли в повітря, «топтали ряст» – будили землю і набиралися від неї весняної сили, бо перше – найкраще…
А що маємо сьогодні? Новий рік гучно святкуємо взимку, з феєрверками й петардами. Цим не даємо природі відпочити, перешкоджаємо відновленню її сил. Це деструктивні дії, подібні до того, як пробудити ведмедя від зимової сплячки і перетворити його на озлоблену агресивну істоту.
Інший приклад: раніше символічно били одне одного вербовими гілками зі щойно розпушеними «котиками», бо вони несли могутню силу щойно на(від)родженого життя. Після їх освячення люди старалися якнайшвидше проковтнути кілька «котиків» – вербового цвіту — «щоб горло не боліло». А от, наприклад, у 2008 році Вербну неділю святкували аж 20 квітня, коли верба вже відцвіла, «котиків» давно не було, тож втрачався сенс цього ритуалу і він перетворювався на безглуздя.
По-друге, максимально затуманено факт святкування Ісусом з апостолами (крім Юди) арійського Нового року (Пасхи-Переходу) 22 березня 31 року. Цим завдано удару по неперервності арійської традиції, виставлено самого Ісуса в ролі її руйнівника, що дозволило адептам місячного культу поширювати інсинуації про його начебто юдейське походження. Для більшої правдоподібності гелленське слово «хрестос», що позначає вищого посвяченого в божественну мудрість (в євангельському сенсі – боголюдину, сина Божого), замінили словом «хрістос» («помазаник»), яким юдеї називали свого месію – земного царя, що має відновити юдейську державу й забезпечити їй світове панування.
По-третє, історичну подію воскресіння Ісуса Хрестоса 25 березня 31 року було перетворено на символічну акцію «визволення від смерті», святкування якої дозволено лише після відзначення юдейського Пейсаха (дня міфічного винищення Єговою єгипетських первістків). І то був надзвичайно серйозний удар по істині, адже Воскресіння – це маніфестація боголюдських можливостей людини, символічний день народження нової духовної громади (нової раси), яка ставить за мету досягнення «царства Божого» – внутрішнього стану гармонійного поєднання божественного й земного. А отже, будь-яке, явне чи приховане заперечення історичності факту Воскресіння – це діяння сатани, тобто «противника Божого».
По-четверте, оскільки Пасха й деякі інші «рухомі» релігійні свята постійно блукають річним календарем, то звичайній людині важко орієнтуватися в часі й раціонально планувати своє майбутнє. І це при тому, що ми не бедуїни в пустелі, змушені вираховувати дні за фазами місяця, а сучасна нація з достатньо точним сонячним григоріанським календарем. Тому та вся каламутна архаїка – це свідоме нагнітання димової завіси, щоб збити людину з пантелику і узалежнити її від новоявлених «жерців».
По-п’яте, маємо дезорганізацію господарського життя, що було особливо яскраво продемонстровано в 2008 році. Якщо в давнину українці після тижня новорічних весняних святкувань бралися до роботи, бо «весняний день рік годує», то цього разу святкування «пасхи» перетворилося на узаконений державою майже суцільний двотижневий «гульбан» з 26 квітня до 11 травня, тобто в період, коли життя вимагає від представників хліборобської нації найенергійнішої праці…
Треба врешті визнати чинний календарний абсурд і розпочати дослідження проблеми-потреби реформації річного календаря з широкою всеукраїнською дискусією. Зокрема, необхідно обговорити можливість святкування звичаєвого українського Нового року з самого ранку 22 березня, а Великодня – найближчої неділі. Воскресіння ж Ісуса Хреста святкувати з раннього ранку 25 березня з повторним святкування найближчої неділі. Весь період з 21 березня до повторного святкування Воскресіння оголосити державним святом з неробочими днями. Цього часу буде достатньо, щоб згадати свою-нашу з роду-віку Традицію, віддати шану предкам і окреслити найважливіші плани року, що настав».
