Якщо у словотворчому середовищі немає здорової літературної критики, то письменницькі самокритичність, невдоволення собою й недооцінка власних можливостей можуть стати для авторів-початківців путами для творчості. Про це свідчить зокрема і приклад молодої поетки з Коломийщини Уляни ЮЩАК (Томенчук), котру ми запросили до вересневої «Літературної світлиці» нашого часопису. На своєму творчому шляху вона відчула і гіркоту розчарування, і рутину відродження, і крила натхнення, але попри все не втратила світло справжності й велике небайдуже серце. Її творче кредо: «Якщо ти маєш дар любити, то задля цього варто жити!».

А загалом пані Уляна – фінансистка, працює головною бухгалтеркою управління соціального захисту населення Коломийської РДА. Зізналася, що надзвичайно хвилювалася перед тим, як увійти до «Літературної світлиці», але водночас – ще більше – тішилася такій можливості.

– Я народилася 1986-го й досі живу у Сопові, за десяток кілометрів від Коломиї, – каже Уляна Ющак (з хати – Томенчук). – Закінчила дев’ятирічку в рідному селі, а згодом Коломийський політехнічний коледж та Хмельницький національний університет за спеціальністю «фінанси». Я не раз задумувалася, звідки у мене ота велика любов до слова. Але з дитинства дуже любила читати. У цьому передовсім заслуга моїх батьків – мами Марії Іллівни, яка працювала шевкинею, і батька Мирослава Васильовича, який був водієм.

Чоловік Роман, до речі, також працює шофером і підтримує мене. Виховуємо двійко дітей – 14-річну Валентину й 10-літнього Владислава. Я вчилася на «відмінно» і змалечку безмежно любила читати не лише книжки, а й газети і навіть збірники рецептів, медичні довідники тощо – все, де бачила слова і букви. Я постійно навідувалася до шкільної і сільської бібліотек. По кілька разів інколи перечитувала цікаві книжки. Навіть не можу сказати, звідкіля народилася ота любов до друкованого слова.

– Уляно Мирославівно, а коли у Вас з’явилися перші віршовані рядки?

– Здається, у старших класах школи. На уроці географії якось вчителька запровадила конкурс між класами на найкраще написання гасла. То я й уперше написала кілька рядків. Але найбільше полюбляла уроки української мови і літератури Євдокії Михайлівни Андрусяк. Це також відіграло відчутну роль у моєму творчому майбутньому, та у школі я ще всього не розуміла. А вже згодом у юнацькі роки з’явилися мої перші ліричні вірші про кохання. У школі не було літературного гуртка, тож я писала собі тихцем на папірчику чи у блокнотику і на загал, окрім дівчаток-подружок, нікому свої творіння не показувала. А вчительці – тільки те, що стосувалося уроку. Звичайно, ті, хто читав, хвалили. І мене всюди було повно – у конкурсах чи на олімпіадах.

– Про що були Ваші перші поетичні рядки?

– Про природу: «Бережіть природу, люди, і тоді вам добре буде, Цінуйте матінку-природу, усю красу її і вроду...». Були й вірші про українську мову і її чарівність. Зрештою, саме така тематика частково представлена у моїй збірочці 2008 року «Мелодія душі», що побачила світ у Харкові. У нас у родині заведено ділитися і добрим, і поганим, не затаювати нічого у собі, ми всі й досі як друзі. Тож усі знали про мою творчість і тішилися.

– Чи друкували Ви свої твори у періодиці?

– Так, але це був негативний досвід. Мої вірші у місцеву газету подала керівниця нашої групи в коледжі. І так сталося, що їх помилково надрукували під чужим прізвищем. Звісно, згодом помилку виправили, але осад у душі залишився. Я втратила бажання виносити свої твори на люди. Але загалом у коледжі вже був інший – серйозніший – етап у моєму розвитку як поетеси. Адже це час кохання, розчарування... Та писала я нечасто, хоч це вже не були примітивні, як у шкільні роки, твори.

– Якою була дорога до Вашої першої поетичної книжки «Мелодія душі»?

– Тоді я вже працювала в Коломиї. Своїми творами, яких вже доти назбиралося чимало, ділилася з колегами. Вони радили видати книжку: мовляв, ти пишеш і пишеш, уже час і книжку видавати. А я сумнівалася, бо не вважала себе гідною поетесою, а просто аматоркою. Згодом друзі повідомили, що у Харкові знайшли видавництво, яке береться видати мою поетичну книжку. Звісно, нині я багато чого зробила б інакше.

– Чи давали комусь попередньо прочитати збірку?

– Ні, ніхто не читав. Я дуже хотіла доступитися до літературного критика Василя Рябого, але не вдалося. Мені була потрібна порада – чи варто пускати на люди мої вірші, чи ще доопрацювати їх. Та не було можливості, а ще я дуже встидалася. Та й до критики дуже чутлива. Але розумію, що вона однозначно потрібна. Отож моя «Мелодія душі» побачила світ без літературно-критичного аналізу. Я, звичайно, пишалася нею, роздаровувала і підписувала друзям на роботі.

Колеги порадили дати книжку на продаж у магазин. У книгарні ж трохи скептично сприйняли мою ідею. Через два тижні навідалася туди – книжки не продаються, через місяць чи два – лежать на полицях... І мені пояснили у магазині, що поезією ніхто не цікавиться. Я це сприйняла так важко, що навіть майже перестала писати. Якщо нікому не треба, то навіщо творити? А ще це був час народження моїх дітей. Тож свій творчий потенціал я спрямувала на випікання й оформлення тортів на замовлення. Згодом зустріла свою колишню вчительку української мови і літератури Галину Дмитрівну Перефенко, яка у мої шкільні роки працювала педагогинею-організаторкою і була моєю класною керівницею. Вона похвалила мої твори, які прочитала у шкільній бібліотеці, і запропонувала зробити вечір поезії у Сопові...

Це був потужний поштовх позитиву й натхнення – протилежний до вражень у книжковому магазині. На вечорі було приємно чути рядки своїх поезій у виконанні дітей. Я повірила в себе і вирішила, що треба й далі писати. Це вже був період початку війни в Україні. Але я ніколи не пишу вірші з примусу – тільки за вказівкою серця. А ще мене якось вразила проповідь – зокрема притча про таланти – священника у нашій сільській церкві Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ. І я зрозуміла, що не буду закопувати свій даний Богом талант. Ми з родиною є парохіянами цієї церковної громади і я вважаю це дуже важливою справою у житті своєї родини та намагаюся зосереджуватися на своєму духовному зростанні. Завжди знаходжу добру пораду й підтримку у священників.

– Яку роль у Вашому становленні як поетеси відіграли «Джерельні дзвони» на чолі з Марією Іванівною Боєчко?

– Іншої письменницької спільноти, крім «Джерельних дзвонів», у мене й не було. Свого часу запрошували мене і до творчої спільноти Коломийщини «Суцвіття». Та я відмовилася, бо завжди бракує часу. Розумію, що різні літературні об’єднання дуже потрібні – особливо для початківців. Але й вигранювати свою майстерність в індивідуальному спілкуванні з колегами не завадить жодному літератору.

Відчуваю, що майстерності мені ще бракує. Мені важливо слухати чиїсь вірші в авторському прочитанні. Та добре розумію, що треба свої твори робити такими, щоб вони торкали читачів за душу. Свого часу активно викладала власні поезії у соціальних мережах. І коментарі під ними також додавали сил моїм творчим крилам. Вірю, що читачі не просто ставлять лайки під поезіями, а передовсім читають, і мої вірші людям справді до вподоби.

Свого часу моя колишня вчителька географії і класна керівниця Олена Василівна Бакай, на чиїх уроках я створила свої перші віршовані рядки, познайомила мене з М. Боєчко – ще 2020-го вона запропонувала підготувати кілька поезій для чергового літературно-музичного альманаху. Це запрошення було для мене похвалою високого рівня. І наша перша зустріч відбулася у Ковалівці в липні того самого року. Там читала і свої поезії. Дуже переживала. Та й нині не рівняю себе з тими письменниками, які гуртуються навколо «Джерельних дзвонів».

Я не можу творити щодня чи на замовлення. Бог мені підказує, що і коли потрібно написати чи не писати. На початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну здавалося, що вже ніколи не писатиму, а поезія відійшла на кілька місяців на другий план. Душа була спустошена. Та знову ж таки зателефонувала пані Марія й запропонувала підготувати кілька творів для альманаху. У розмові з нею я засумнівалася, чи моя поезія актуальна. Але вона знайшла для мене великі слова підтримки. І я знову взялася за перо. Пишу про те, про що не може мовчати моя душа.

– Яку вагу має творче слово у Вашому житті?

– Поетичне слово для мене – то передовсім спосіб виразити свої почуття. Але читати більше люблю прозові твори, здебільшого романи. Мої діти також люблять читати і знають про мою творчість, але, напевно, ще не все розуміють. Є у мене й дитячі поезії.

До війни у моїй творчості переважали інтимні ліричні твори. А тепер, на мою думку, слово має бути зброєю, щоб люди не спали, а розуміли, що відбувається на нашій землі. Слово повинно боліти й бути дзвоном, тобто будити тих, хто дрімає в байдужості. Хоч кожен має свою думку про те, що нині відбувається в Україні. Літератори мають творити за будь-яких умов – і не обов’язково писати про війну тільки тоді, коли ти побував у фронтовій чи прифронтовій зонах. Війна торкнулася кожного. Наприклад, у мене є цілий цикл поезій «Тим, кого чекають...», присвячений нашим захисникам, є і про дівчат і жінок, які чекають своїх коханих чоловіків чи братів з війни:

Нині у новинах з фронту багато суму, тож спочатку слухаю своє серце, а відтак пишу. І видається, що в часі війни не якась ілюзорна муза дарує мені натхнення, а Божий промисел. Пишу і про кохання, але намагаюся свої поезії творити просто й легко для сприйняття. Маю кілька взірців духовної поезії. Пробувала себе і у поетичному гуморі. Наразі про нову книжку ще не думаю – просто працюю, щоб було що людям показати. А далі як Бог дасть. Мені одна розумна людина радила не гарячкувати й одразу «не звалювати» все у соціальні мережі, а спочатку поставити у шухляду, через якийсь час перечитати написане й аж тоді викладати у публічний простір. Намагаюся так робити, бо порада така однозначно слушна.

– Чиї твори Вам подобаються?

– Люблю читати вірші Богдана Томенчука, Анатолія Осадчого, Івана Війтенка, Ярослава Ясінського, Марії Боєчко, Дмитра Вінтоняка... Зачитуюся творами Ліни Костенко та Василя Стуса. Коли спілкуюся з літераторами, які гуртуються навколо «Джерельних дзвонів», то відчуваю, що поруч – автори високого письменницького рівня.

– Чи маєте час і можливість допомагати ЗСУ?

– Стараюся допомагати. Є у соціальній мережі сопівська група, в якій активно працюють і волонтери. Я пильно стежу за потребами наших воїнів та щоразу роблю й свої посильні внески. Та й на роботі долучаюся до добрих справ і допомагаю нашим захисникам. Вірю у перемогу ЗСУ, але дуже не люблю, коли хтось каже: «Все буде добре!». Як Бог дасть, так і буде – на все Його промисел, тож і на нашу перемогу – також.