Вже майже 30 років, як Українська держава стала самостійною й незалежною і були всі умови для її успішного процвітання (яких нема у більшості розвинутих країн) - помірний клімат, зручне розташування у центрі Європи та вихід на моря, багата на ліси, чорноземи і корисні копалини земля (настільки багата, що й досі є що красти), мудрий і працелюбний народ... Але, як і сотні років тому, країну продовжують руйнувати розбрат, чвари, корупція, хабарництво і розкрадання. Та найбільше - ті, що приходять до влади. Їх цинізм у зловживанні владою і безмежне, навіть хворобливе бажання збагатитися будь-якою ціною переходять усілякі межі. Їх не зупиняють навіть людські страждання... Невже нашим керманичам не хочеться залишити після себе хоч якийсь добрий слід в історії країни, щоб у нових поколінь було кращим майбутнє, щоб пам’ятали і дякували нащадки, щоб українцям хотілося повертатися жити і працювати на рідну Батьківщину, у свої родини, а не втікати світ за очі, шукаючи ліпших, достойних умов життя...

В історії людства небагато прикладів успішного президентства, коли главам держав за час свого правління не лише вдалося вивести свої країни із економічної і політичної кризи, а й посісти передові місця у рейтингу найуспішніших за 8 критеріями - економіка, можливості підприємництва, безпека, освіта, охорона здоров'я, особиста свобода, управління та соціальний капітал. Прикладом наслідування як для України, так і для світу є деякі країни Євросоюзу, а також США, Канада і т. п. І причина розквіту цих держав та зростання добробуту їхніх громадян була банальна - там просто вдалося (чи - майже вдалося) подолати корупцію і зробити усіх громадян, незалежно від чинів і посад, рівними перед законом.

Як показовий приклад хочеться згадати усім відомого прем’єр-міністра Сингапура Лі Куан Ю, який був одним із творців "економічного чуда" в країні. Фактично не маючи природніх ресурсів, землі для сільського господарства і достатньої кількості населення для важкої промисловості, він преретворив Сингапур у фінансовий центр світового значення з фантастичною інфраструктурою, щороку збільшуючи інвестиції в хай-тек і біотехнології, знищив корупцію, стративши або запроторивши до в’язниць усіх хабарників і крадіїв (серед яких були й члени його родини), сформував нову систему шкільної освіти та охорони здоров’я, встановив верховенство права, зробив майже всіх сингапурців власниками житла, покращив умови ведення бізнесу, створив вигідну накопичувальну пенсійну систему, збільшив средню зарплату, що дозволяє сингапурцям почуватися впевнено в будь-якому віці і т. д.

Хоча все це сингапурському лідеру вдалося завдяки тотальному жорсткому авторитаризму й диктатурі і якоюсь мірою відсутності демократії, проте він вивів країну у п’ятірку найрозвинутіших і найуспішніших країн світу за якістю рівня життя населення. Своїм прикладом Лі Куан Ю показав, як можна не грабувати свій народ і не дозволяти це робити «любим друзям», адже визнання нащадків і їхня вдячність важливіші за чергові мільйони. Сингапур засвідчив, що це можливо. Тож не дивно, що лідер нації займав чинну посаду впродовж 30 років.

Другим показовим прикладом можна назвати колишнього президента Чилі Мішель Бачелет, котра двічі очолювала державу і минулого року після закінчення терміну президентських повноважень пішла у відставку.

Медик за освітою, була членом Соцпартії, міністром охорони здоров’я, згодом - міністром оборони республіки Чилі і нарешті - президентом. Нині, у відставці, вона пишається тим, що за її головування найбільшим досягненням для країни було поєднання демократії з інтенсивним економічним розвитком.

Відразу після обрання на посаду президента в 2014 році Мішель Бачелет пообіцяла в перші сто днів свого президентства провести 50 економічних реформ. І їй фактично це вдалося. Зокрема підвищила податок на прибуток з підприємств з 20 до 25 відсотків, підняла розмір пенсій. Поступово підняла економіку країни, майже ліквідувала безробіття, реалізувала програму переходу на безплатну освіту у вищих навчальних закладах, створила сучасну систему освіти і охорони здоров’я, зробивши їх доступними для усіх верств населення, посилила боротьбу із корупцією. У неї немає вкрадених бюджетів, прихованих банківських рахунків. А це нині велика рідкість...

Головним набутком для держави і суспільства Чилі стало створення близько 100 тисяч неурядових організацій, які постійно стежать за діяльністю чиновників країни. Жоден їх злочин не залишається непоміченим: про їх протизаконні дії інформують суспільство, а далі їхню долю вирішує суд.

Впродовж усього свого політичного життя вона виступала за прямий діалог влади з народом, за наближеність до нього. Мішель Бачелет вважала, що потрібно зануритись у проблеми людей, аби зрозуміти, у чому вони нуждаються. А потім знайти найкраще їх вирішення. Головним своїм завданням бачила подолання епідемії нерівності в доступі до медичних послуг чи освіти, та й узагалі до всіх соціальних благ.

У Мішель майже все вийшло - їй вдалося виконати фактично всі передвиборчі обіцянки. Тому й не дивно, що коли закінчився термін її президентства, народ проводжав свого лідера оплесками, вигуками подяки, потисканням рук і обіймами.

Україна, звичайно ж, відрізняється і від Сингапура, і від Чилі, й не лише розміром території, а й менталітетом народу. Проте українці теж мріють мати такого президента, яким можна було би пишатися і якому в кінці його перебування на посту глави держави хотілося б подякувати і проводжати оплесками, а не черговими вигуками "ГАНЬБА!" чи "БАНДУ ГЕТЬ!". І для цього абсолютно не потрібно вигадувати велосипед - а лишень не задавлювати людей податками, приборкати, а то й покарати сидячих на бюджетних потоках олігархів і чиновників, корупціонерів, реформувати судочинство і зробити усіх рівними перед законом, ліквідувати безробіття, щоб громадяни не шукали роботу у світах, руйнуючи при цьому свої родини, підняти якісно рівень життя громадян достойними пенсіями і зарплатами, осучаснити систему освіти і охорони здоров’я й зробити їх доступними для різних верств населення, аби люди в Україні почувалися ЛЮДЬМИ, а не непотребом.

І у нашій країні все це можливо - з її багатствами, з її працелюбними і талановитими людьми, якби ж не безмежна жадібність українських чиновників...

Хочеться вірити, що в Україні і це буде подолано й настануть кращі часи. І, вкотре обираючи президента, ми сподіваємося, що знову не помилимося...