Переважання жіночого начала, м’якість, толерантність, в тому числі й до ворогів, – складові українського національного характеру, що, на думку автора, вплинули й на державотворчі процеси в Україні.
Не є таємницею, що ні німецьке економічне чудо, ні японське чи південнокорейське дива не вразили б світ, якби не консолідація громадян цих держав навколо національної ідеї. Однак керманичі нашої країни протягом 29 років продовжують говорити, що національна ідея в Україні себе не виправдала і не виправдає. Тому нумо шукати українську ментальність з національною ідеєю! Нині важливо спиратись на громадян – українців за переконаннями, ментальною основою.
Не претендуючи на істину в останній інстанції, пропоную виокремити головні складові українського національного характеру.
В основі української ментальності – особливий зв'язок із землею. Українці, як і їхні пращури впродовж останніх 10 тисяч років, були і є хліборобами. До слова, в сусідній російській мові слово «хлєбодєл» відсутнє. Без власної землі (батьківщина – батьківська земля), успадкованої від попередників, українці не уявляли власного місця у Всесвіті. У росіян «родіна» – лише місце народження. А кордони «отєчєства» можуть змінюватись залежно від бажання чергового царка та загарбницької війни.
Культ райської землі, котрою Господь нагородив українців за всі минулі та майбутні страждання, логічно обумовив поклоніння матері-жінці. Поки чоловік був змушений постійно воювати, захищати рідний чорнозем від загарбників, жінка господарювала на землі, виховувала дітей, передаючи їм національний код. Це є матеріалістичною причиною того, що в Україні матріархат затримався довше, аніж деінде.
Багатовікова відсутність української державності пов’язана не лише з ворожим оточенням. Між чоловічим (сила) та жіночим (любов) началами в прадавній Україні перемогло жіноче.
У всіх державницьких сусідів було навпаки. Переважання жіночого начала в українців проявляється в усьому: у фольклорі, одязі, розподілі сімейного бюджету тощо. Лише українська дівчина могла безкарно подати хлопцеві, що її сватає, гарбуза. Українські дівчата, на відміну від сусідніх націй, завжди обирали нареченого. Особливий статус жінки зафіксовано і в мові – «дружина» (друг). Порівняйте з російською «женою» – власністю чоловіка. У середньовіччя українська жінка була рівноправним членом родини, іноді навіть головою сім’ї. Хрестоматійною стала фраза з пісні: «Прости мене, мила, за те, що ти мене била». Про ситуацію в сусідній Росії свідчить прислів’я, цитоване М. Горьким: «Для баб и зверей нет суда». На жорстокому ставленні до фізично слабшої особи (жінки, приміром) базується будь-який державний тоталітаризм: російський, німецький чи ісламський.
Особливий зв'язок із землею та культ жінки згенерували ще одну складову української ментальності – надмірну емоційність. Вона є причиною доброти, ніжності, толерантності (зайвої щодо ворогів) українців. Лише українці називали ворогів «воріженьками» та по-дитячому мріяли, що вони самі «згинуть, як роса на сонці». З таким ставленням до лютих ворогів власної держави не збудуєш.
Для українців характерна повага до слова та тих, хто ним володів. Становлення давніх українських держав пов’язане з культом знань. Тому будь-який окупант намагався знищити український культ знань, повагу до слова. Теперішній культ успіху в українському суспільстві взагалі не передбачає знань, ґрунтовної освіти. Бакалаври стають міністрами, президентами. Дипломи купують через мережу Інтернет.
Чітко окреслити українську ментальність неможливо без такої риси, як поважне ставлення до осіб старшого покоління. Ця складова української ідентичності, що суттєво різниться від сусідських, базується на самобутній християнськості українців і не має нічого спільного з «православієм» білорусів чи росіян.
Українська душа найбільш природно сприймала відокремлення Церкви від Держави, заповідане Всевишнім, чого не спостерігалось в сусідніх країнах. Росіяни сповідували войовниче несприйняття іншої думки, фетишизували обряди. Українці ж дотримувались ідеї духовної свободи та підкреслено толерували іновірців.
І толерують нині! Коли в XVII сторіччі українці почали переселятись до Московії, їх примушували перехрещуватись з українського православ’я в місцеве. А одним із головних пунктів Переяславської угоди 1654 року був розділ про незалежність Київської метрополії та її пряме підпорядкування Константинопольському патріархові. Попри історичне відновлення автокефалії Православної церкви України не всі вірні й досі розуміють відмінність Української церкви від релігійного підрозділу ФСБ «мишебратьєв».
Митрополит Іларіон виокремлював вісім основних ознак, якими Українська церква відрізнялась від російської (журнал «Українська церква», 1982 рік): соборноправство та виборність церковного кліру; постійне, від Остромирівського Євангелія 1056 року, наближення церковнослов’янської до живої української мови; специфічна система догматів; відмінне богослужіння; наявність власних церковних свят; існування від XVI сторіччя церковних проповідей, яких не знали (і не знають) у Москві; власна церковна термінологія; оригінальна архітектура храмів, стиль іконопису, одяг духівників.
Останнім у переліку (але не за значенням) складових української ментальності є українська мова. Завершую мовою, позаяк про її значення у визначенні етнічної приналежності людини вже написано та промовлено чимало. Особливо в умовах російсько-української війни, що триває вже сьомий рік. З будь-якої розумної точки зору особа, яка каже, що не володіє українською мовою, має право її не знати, але є «українцем, но русскоязичним», – говорить неправду. Насправді це росіянин, що живе в Україні і для власного комфортного існування намагається привчити усіх до думки: він особливий. Тому повинен мати більший обсяг прав, аніж аборигени – україномовні українці (а яким же їм бути?). Час відкинути стереотипи, нав’язані ще з часів СРСР. М. Гоголь – не український письменник. Припинімо прославляти його в Україні (пам’ятники, назви вулиць, університетів тощо). Гоголь не може бути українським письменником лише тому, що народився в Україні. Як, до речі, і А. Чехов. Вони творили російською. Тому є російськими митцями, як і письменники, котрі все свідоме життя жили в Європі, але писали російською мовою. Ми справедливо не вважаємо польського поета Ю. Словацького українським тільки за те, шо він народився і все життя жив в Україні. Польський нобеліст Г. Сенкевич походив з литовських татарів. Ані литовці, ані кримські татари не називають його власним видатним письменником. Він писав польською, отже, є поляком. Так само, як львів’яни З. Мазох, С. Лем є, відповідно, німецьким та польським, а не українськими письменниками. Українська мова є чимось більшим за 240 тисяч нині відомих українських слів чи тексти 200 тисяч українських народних пісень. Це давно усвідомили вороги української нації. Тому й продовжують на всіх рівнях влади, заповнених російською агентурою, волати «какая разніца». Якщо немає різниці, розмовляйте в Україні українською.
