Очевидно, щось не все гаразд у літературному просторі Прикарпаття, якщо така талановита й самобутня поетка, як Галина ПУХТА (Сухарник) із селища Брошнева-Осади на Рожнятівщині, й досі належно не засвітилася на його творчих вершинах. Втім, хоча наразі й не стала окрасою спілчанської письменницької спільноти, вона все ж залишається для своїх численних шанувальників регіональною перлиною найвищого ґатунку. А для мене – поетесою з великої літери, яка своєю творчістю не змарнувала, а помножила Божий дар слова.

Є час для поета світити словом для тих, хто поряд, але настають і ті миттєвості, коли автор своїм талантом осилить і далекі обрії. Г. Пухта – уродженка села Кадобни на Калущині, педагог, активна просвітянка. А вірші поетеси народжувалися в унісон зі становленням незалежної України. Пані Галина – авторка п’яти поетичних книжок: «Поезія» (1995), «Устами болю» (1997), «Сповідь» (2007), «Анночці на іменини» (2015), а недавно з коротким інтервалом у часі побачили світ ще дві її збірки – «На гойдалці вітрів» (2020, Біла Церква: Час Змін Інформ) та «У сповитку сльози» (2021, Івано-Франківськ: Місто НВ). Зрозуміло, що йдеться про зрілу майстриню слова.

Творчість Г. Пухти – моє запізніле замилування як літературного критика. Але так мало бути – воля Божа на все. Видання «На гойдалці вітрів», яке побачило світ напередодні 60-річчя авторки, за глибиною думок і розмаїттям тем, можна, на мій погляд, вважати знаковим у творчій біографії пані Галини. Ця книжка вийшла друком з передмовою «На вітрах часу і долі» членкині Національної спілки письменників України поетеси Оксани Тебешевської: «Галина Пухта матеріалізувала у поетичному слові свій тип мислення, світосприймання, свої творчі порухи. Її поезії мають яскраво виражений український колорит, внутрішню гармонію, естетичну енергію, відзначаються багатством смислів і відчитань, оригінальною образністю, промовистими деталями, власною ритмомелодикою».

Що ще можна додати до цієї заслуженої оцінки? Як на мене, то найголовніше, що є у творах Г. Пухти – то її величність поезія. Так, не вправне римування чи потрібні гасла, а поезія, народжена з Божої ласки десь там – у сповитку серця. Ось чому, образно кажучи, сирітки небайдужості проступають на душі від поетичних рядків авторки, бо кожне слово зачіпає і не залишає байдужим.

Г. Пухта у своїх творах – глибокий лірик, а від небагатослівності і мелодики її поезій – справжнє замилування:

Широка тематична палітра поезій у книжці «На гойдалці вітрів» виразно проступає навіть із назв розділів збірки: «Але пісню, з любові зіткану, ми залишимо для людей», «Єднаймося! Най Бог благословить», «А ту гріховну таємницю у вічність кожен понесе», «Така невилюблена жінка іде по стежці до весни», «І брунькує весна під сопілку вітрів молодих», «Спинися тут, солодка щастя мите» та «Тільки спогади мальвами попід кожне вікно».

П’ята збірка поезій пані Галини «У сповитку сльози» овіяна вітрами любові і спогадів про життя як воно є – і медове, і гірке, але єдине у своїй неповторності. Вона органічно доповнює попереднє, ювілейне видання «На гойдалці вітрів» і є, на мою думку, такою ж рубіжною книжкою для авторки.

Назва книжки, на мій погляд, дуже влучна. Бо її зміст глибоко жіночий і чуттєвий для літературної героїні – як недовиплакане, недосказане і недомріяне, а головно – недолюблене.

Без перебільшення, книжки Галини Пухти «На гойдалці вітрів» та «У сповитку сльози» – це зустрічі зі справжньою поезією, які й народили у мені велике бажання поділитися своїми враженнями про талант у сповитку Божих долонь.