У народів, які живуть минулим, немає майбутнього

У травні наступного року людство відзначатиме 100-річчя від дня народження великого поляка Івана Павла ІІ Папи Римського (Кароля Войтили). Важко, мабуть, переоцінити роль цієї людини не лише у духовному, так би мовити, вимірі, а й у світському. Завдяки його зусиллям та моральному авторитету відбулась не лише глобальна трансформація суспільно-політичного життя сусідньої Польщі (крах прокремлівської орієнтації цієї держави та прихід до влади прозахідноорієнтованої «Солідарності»), а й незворотні процеси в екуменічній та політичній сферах тогочасного українського суспільства – легалізація катакомбної Української греко-католицької церкви, поява на політичній арені опозиційного до КПСС-КПУ Народного Руху України тощо.

Прочани з Галичини на прощі до чудотвоорної  Маріямпільської ікони у Вроцлаві

Не можна оминути увагою і роль понтифіка у започаткуванні процесу порозуміння між двома народами – польським та українським, яких поєднують не лише багатовікова спільна історія та спільні святині як, скажімо, ікона Маріямпільської Богородиці, а й спільні бойові звитяги: Грюнвальдська битва (1410 р.), битва під Віднем (1683 р.) тощо. Можливо, ще й тому Івану Павлу ІІ була близькою та зрозумілою Україна, що народився він неподалік Кракова у Вадевіце, де у сиву давнину був не лише найбільший економічний та духовний центр давньоруських племен (білих хорватів), а у часи середньовіччя цей край став одним із небагатьох центрів формування української нації, а ще й тому, що тут, на краківській землі, протягом кількох століть творила інтелектуальна еліта як Києва, так і Львова, Берестя і Ужгорода, Вільна і Пряшева, Дебрецена і Любліна. Тут у давній польській столиці на Вавельських пагорбах сформувалося наше відчуття етнічної єдності, тут давнє русинство трансформувалося у модерне українство, а руська культура стала органічною складовою культури західної.

Відвідавши влітку 2001-го Україну, Іван Павло ІІ не лише започаткував процес беатифікації наших святих, а й заклав підвалини до примирення та взаємного прощення українців і поляків. Розпочали ж це примирення українська та польська громади Маріямпіля на Дністрі, звідкіля ікону Маріямпільської Матері Божої у 1945-му перенесли маріямпільські поляки на терени Сілезії, яку після Другої світової війни повернули до складу Речі Посполитої.

Відтоді і дотепер поляки із Вроцлава та його околиць та українці із Маріямполя та інших місцевостей Галичини відвідують щороку одні одних та вшановують святий образ Маріямпільської Богоматері, що охоронив їх свого часу від взаємного кровопролиття.

«Русь слід виводити саме з Малопольщі…»

Цього року проща українців до Маріямпільської святині у Вроцлаві була особливою. Рівно три десятиліття тому – 10 вересня 1989-го на коронаційній площі поблизу костелу Святого Марціна, що у середмісті Вроцлава, розпочалися урочистості з нагоди коронації найсвятішого образа Маріямпільської Божої Матері за участю вихідця з Маріямполя ксьондза-понтифіка Юзефа Грохальського, ксьондза-кардинала Францішека Махарського з Кракова, митрополита вроцлавського ксьондза-кардинала Генрика Гулбіновича, ксьондза-пробоща костьолу на П'ясках Станіслава Павлячека і, звичайно ж, примаса Польщі кардинала Юзефа Глемпа.

Перетнувши погожого вересневого вечора українсько-польський кордон, наші паломники до Маріямпільської святині на чолі зі священником Маріямпільської церкви Воздвиження Чесного Хреста отцем Романом Дзюбаком та настоятелем храму Різдва Христового (УГКЦ) у Галичі отцем Володимиром Палієм вирушили на захід до Вроцлава. Через декілька годин перед ними постали ошатні багатоповерхівки східного передмістя Кракова – міста, яке, за переказами першого польського хроніста Кадлубека, заснував хорватський князь на ім'я Кракус. У «Речниках Краківської Капітули» зафіксовано, що був цей Кадлубек русином з-під Опатова, а справжнє його прізвище Кадлубович. Що ж до королівського Вавеля (найвеличнішої святині давнього Кракова), то, за свідченнями тих самих польських джерел, заснували його на місці давньоруського хорватського городища.

Залишивши позаду новобудови краківського передмістя, наш автобус зупиняється у самісінькому серці давньої польської столиці, де води Вісли омивають кам'яні стіни Вавельського замку. Звідсіля рукою подати до Ринкової площі та греко-католицької церкви на вулиці Святого Норберта, в якій у далекому тепер 1940-му, повернувшись з ув’язнення, брав шлюб із Ярославою Опарівською Провідник ОУН Степан Бандера.

Помолившись у цій церковці, ми починаємо оглядини чудового, такого схожого на наш Львів міста із візитівки його середмістя так званого зниклого Кракова, розташованого у східній частині Вавельського пагорба. Тут є вхід до місця проведення археологічних досліджень, а під товстим шаром краківського глинозему знайшли свій притулок німі свідки минулих віків, що закарбували у своїй пам’яті часи, коли ще славне місто перебувало у складі Великої Моравії, яка – о гримаси історії! – із 906 по 955 рік входила до складу Київської України-Руси. Саме тут, за свідченнями істориків (у тому числі й польських), за неповні пів століття було закладено підвалини духовності західних русинів, основи їх культури, фольклору, сформовано звичаї та традиції. Усе це, мабуть, дало підстави сучасним польським історикам Ловмянському та Лер-Сплавинському стверджувати, що «Русь слід виводити саме з Малопольщі…»

Вроцлав, про який ми, очевидно, і не здогадувалися

І знову дорога на захід. Такі подібні до наших галицьких малопольські краєвиди непомітно для ока переходять у краєвиди сілезькі. Польща Яголонів змінюється Польщею П’ястів, землі якої після Другої світової війни увійшли до складу народної Польщі. Саме сюди на терени Сілезії до Клоцка, Глубочиць, Ополя, Вамб’єжиць, Щеліна та інших поселень, де століттями жили німці, чехи і місцеві поляки, почали заселяти у 1945-му поляків із Волині та Галичини, в тому числі й із Маріямполя. Із деякими з них авторові цих рядків поталанило поспілкуватись 16 років тому. Нині майже всі вони, на жаль, відійшли у засвіти. Досі не забуду, як старенька пані, здається, із Глубочиць, розповідала мені, як непросто було їй переступити поріг залишеної німцями оселі, з якої ще не вивітрився запах старих господарів. Як боялась вона доторкнутись до залишеного ними одягу та посуду. Довгі роки по тому не переставав їй снитись рідний Маріямпіль, де залишила вона своїх подруг-українок та рідні могили…

Після краківської спеки Вроцлав зустрів нас приємною вечірньою прохолодою та доброзичливими усмішками нашого доброго приятеля ксьондза Станіслава Павлячека і розпорядника осередку культури католицької при костелі Св. Францішека отця Казимира.

Наступний, суботній, ранок розпочався для нас із молитви, сніданку та подорожі до чеського кордону, де розташована одна зі святинь сілезької землі – базиліка Санктуарію Матері Божої Вамб’єжицької, патронки землі Клоцької та королеви родин, котра, як переповідає літопис, з’явилась людям на цьому місці у 1218 році. Мабуть, тому цю святу місцину в народі ще називають «Сілезький Єрусалим». До речі, торік «Сілезький Єрусалим» відвідали прочани не лише з усієї Польщі, а й із багатьох інших католицьких країв. У такий спосіб вони відзначили ювілейну дату – 800-річчя з'яви Богородиці на «землі Клоцькій» та оглянули шедеври барокової архітектури базиліки Санктуарію Матері Божої Вамб'єжицької.

Повернувшись до Вроцлава, ми прогулялися вечірніми вулицями цього чудового міста, що пам'ятають сподвижника гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського, який, як і Пилип Орлик, не відмовився від планів вилучення України зі складу Російської імперії і робив усе можливе, щоб створити в Європі антиросійську коаліцію. Діяльність мазепинців викликала панічний страх у Петра І, тож його таємні агенти заманили Войнаровського до Гамбурга і там викрали. До речі, діти Войнаровського після цього покинули Вроцлав і розбрелися світами. Син Святослав служив деякий час у гусарському полку Григорія Орлика в Парижі. Потім повернувся до Вроцлава, а згодом перебрався в Галичину, де його нащадок Євген Войнаровський став одним із найвідоміших галицьких політиків ХІХ століття.

За браком часу не вдалося нам побувати біля вроцлавської ратуші, де стоїть пам’ятник видатному галицькому комедіографу ХІХ ст. дідусеві митрополита Андрея Шептицького Олександру Фредро, який у 1956 році чомусь перевезли сюди зі Львова, хоча із Вроцлавом Фредри нічого спільного не мали, бо, як і Шептицькі, походили з української галицької шляхти.

Не вдалося нам відвідати того вечора і знаменитий на весь світ музей мистецтв «Оссолінеум» на вулиці Шевській, перевезений зі Львова до Вроцлава одразу ж по війні, у стінах якого зберігаються шедеври українського малярства XVIII ст., зокрема унікальна картина Григорія Глоговського «Лев, князь руський, засновник Львова»…

Та попри все кульмінацією, заключним акордом нашого паломництва на польській землі стало відзначення 30-х роковин коронації ікони Маріямпільської Богородиці, що розпочалася зі святочної академії за участю акторів вроцлавського театру та виступу на цьому дійстві ксьондза Станіслава Павлячека, людини, роль якої у тій вікопомній події неможливо переоцінити. Під супровід божественної мелодії католицького гимну «Аве Марія» ведучий святочної академії неквапливо розповідав про те, як позбавлені рідних домівок маріямпільські поляки беруть із собою у далеку та небезпечну мандрівку на Захід найдорогоцінніший скарб – ікону Богоматері, що століттями охороняла під своїм Святим Покровом багато поколінь маріямпільців. Стала вона для них і тут, на новій батьківщині, оберегом від всілякого лиха. Нині ж цей святий образ об'єднує в любові до Всевишнього Схід і Захід, поляків та українців, кинутих в роки воєнного лихоліття у вир братовбивчого протистояння, лікуючи їх душі любов'ю, яка долає гріх взаємної ненависті та несприйняття.

Завершилось вшанування Маріямпільської Богоматері другої неділі вересня, як уже повелося, Святою Літургією в костелі на П'ясках, де зберігається оригінал цього чудотворного образа. Схилили того дня свої голови перед ним діти, внуки та правнуки марямпільських поляків разом із паломниками з Галичини, що чверть століття поспіль віддають їм шану на землі Сілезії, бо наперекір політичній кон'юнктурі та геополітичним візіям сильних світу цього свято вірять у те, що у тих народів, які живуть минулим, немає майбутнього.