У Івано-Франківському театрі кіно «Люм’єр» відбувся спеціальний показ польської стрічки «Під вулканом» за участі виконавця головної ролі, українського актора Романа ЛУЦЬКОГО. Фокус фільму – на українській родині, яка через повномасштабне вторгнення російських військ в Україну «застрягла» на іспанському острові Тенеріфе, куди приїхала на відпочинок. Картина тонко і майстерно зображує трансформацію туристів в біженців, їхню внутрішню драму та пошук сенсу серед хаосу думок та відчуттів. Прикметно, що саме її Польща висунула на премію «Оскар» у номінації «найкращий міжнародний фільм».

Світова прем’єра «Під вулканом» відбулася на Міжнародному кінофестивалі у Торонто. Відтоді фільм завоював визнання більше 10-ти світових кінофестивалях. Презентуючи стрічку в Івано-Франківську, Р. Луцький, наголосив, що вона є потужним інструментом адвокації України на міжнародній арені. А з 13 лютого фільм став доступним для українського глядача у вітчизняних кінотеатрах.

Попри те, що «Під вулканом» – це польська стрічка, у глядача не виникає відчуття стороннього погляду іноземців на трагедію України. Режисер Даміан Коцур, відомий своєю чутливістю до соціальних тем, зумів створити автентичну та емоційно насичену історію. Все виглядає органічно і чесно, без зайвого пафосу чи спекуляцій на темі війни.

«Під вулканом» розповідає про початок повномасштабної війни в Україні. Проте тут немає жодного кадру з вибухами, зруйнованими ракетами чи бомбами будівель, боями на лінії фронту, тощо. Адже війну тут зображено через яскравий контраст між мирним життям курортного острова та глибинним проживанням трагедії її героями, які опинилися за тисячі кілометрів від рідної домівки, від своєї вітчизни, на яку напали. Це зроблено дуже тонко та сильно через прірву між безтурботними буднями туристів, яскравими кадрами карнавалу та особистими переживаннями героїв. Забігаючи наперед, зауважу, що епізод із феєрверками є апогеєм цього контрасту та однією з найсильніших сцен фільму.

«Під вулканом» відмовляється від традиційної лінійної розповіді. Сюжет фрагментарний, наче мозаїка, яка складається з окремих сцен або клубок ниток, який потрібно розплутувати під час перегляду. Творці стрічки навмисне руйнують цілісність оповіді, пропонуючи глядачеві калейдоскоп окремих сцен, які на перший погляд не пов’язані між собою. Проте саме з цих нібито розрізнених епізодів вимальовується цілісна картина життя, яка більше нагадує реальність, аніж кінематографічний сюжет. Тому глядачеві під час перегляду потрібно бути уважним спостерігачем, щоб не проґавити важливу сцену, без якої пазл не складеться.

Успішність того чи іншого фільму і те, чи зможе він достукатися до глядача, певною мірою залежить від сценарію. Над ним працювали сам Даміан Коцур та Марта Конажевська. Як на мене, їм вдалося створити дуже глибинну і чутливу історію, яка стала міцним фундаментом для стрічки.

Особливої уваги заслуговує акторська гра. Роман Луцький, Анастасія Карпенко, Федір Пугачов та Софія Березовська створили образи, яким віриш беззастережно. Їхні імена у фільмі збігаються з їхніми справжніми іменами, що підкреслює реалістичність історії. Мені здається, що в цьому також криється певний режисерський задум.

Для мене найбільшим відкриттям стала С. Березовська, адже раніше не бачила жодного фільму чи вистави з цією акторкою. Під час перегляду фільму я була вражена її вмінням точно, тонко, без перегравань, а подекуди й без жодного слова втілити цілий спектр емоцій. Звичайно, не можна не захоплюватися роботою Р. Луцького, який вкотре продемонстрував на широких кіноекранах, що є надзвичайно талановитим та багатогранним актором, який може філігранно перевтілитися у різнопланових персонажів. Анастасія Карпенко також уже й не дивує своєю блискучою грою, адже у неї за плечами чималий багаж неймовірних робіт, які вже давно говорять самі за себе. І тут у неї також усе склалося. Щодо Ф. Пугачова, то він підкупив мене своєю дитячою безпосередністю. Хоч і з акторською грою у нього все гаразд.

Оператор Микита Кузьменко відмовляється від ідеальної картинки, натомість фокусується на живому, безпосередньому зображенні. Йому вдалося відійти від штучності та бажання виставити чи зловити ідеальний кадр. Від початку до кінця, мені здавалося, що я просто спостерігаю за життям реальних людей, котрих знімають крадькома. Це безперечно робить картину чесною, і більше схожою на реальне життя, а не на вигадку сценаристів.

Але найбільше до створення цього ефекту, як на мене, доклалися діалоги. Вони – це окремий вид мистецтва. Живі, безпосередні, непередбачувані та щирі, не схожі на наперед прописані репліки. Іноді у мене складалося враження, що я просто стала свідком розмови незнайомців, котрі дуже голосно спілкуються поблизу мене. І це не дивно. За словами Романа Луцького, усі діалоги у стрічці – це суцільна імпровізація. «Складність і дуже велика любов до цього процесу була в тому, що я вперше працював над фільмом в імпровізаційній формі від початку до кінця, – розповідає актор. – Сценарій був дуже класний і повнокровний, але я його, як і всі актори, прочитав лише один раз перед початком зйомок. Це було зроблено для того, щоб ми нічого не аналізували, не пробудовували собі роль, а залишалися живими і несли життя. Цей досвід для мене дуже цінний».

Повертаючись до діалогів і моїх вражень від них. Мені досі не виходить із голови розмова Софії з Майком про фільм «Титанік» і те, хто у ньому зіграв головну чоловічу роль. Кожен, звісно, має свою версію. І тут Софія, яка відстоювала Леонардо Ді Капріо, який, зрештою, і справді там зіграв, каже, що «ми, мабуть, бачили різні фільми». А у відповідь чує: «Ми бачили той самий фільм, але різними очима». Це дуже сильна метафора. А в контексті війни вона стає ще більш гострою.

«Під вулканом» – це не лише фільм про українців, які стали біженцями. Це історія про міграцію, про війну, про драму у сім’ї, про відчуженість та невміння чути один одного. Вулкан, який спить у надрах острова, стає метафорою прихованих емоцій героїв, які от-от вирвуться назовні. І фінал стрічки дає надію на те, що ці емоції, вивільнившись, допоможуть героям знайти порозуміння та зцілення.

На презентації стрічки Роман Луцький не раз повторював, що любить цей фільм. Мені було дуже приємно бачити неприхований захват актора від фільму, в якому він знявся. Це, напевно, найкраще свідчить про нього, ніж тисяча фахових рецензій.