Не відкрию нікому Америки, якщо скажу, що наші сільські та міські цвинтарі – це віддзеркалення культури та історії громад і ніби показують справжнє духовне обличчя сіл, селищ та міст – як дбаємо про померлих, так і думаємо про живих. І в кожному населеному пункті та картина своя. Дарма що утримання й догляд місць поховання регулює єдине й однакове для всіх відповідне законодавство (зі змінами й доповненнями), ухвалене ще 2003 року, яке передбачає, що «органи місцевого самоврядування та його виконавчі структури забезпечують будівництво, утримання в належному стані та охорону місць поховання»…

Не новина також, що в Україні догляд за могилами, зокрема на міських кладовищах, є одним із шести найприбутковіших видів церковного бізнесу. Але у сільських чи селищних громадах – свої цвинтарні історії, які здебільшого рутинні, далекі від бізнесової привабливості, що тримаються на саможертовній праці та громадському ентузіазмі. Тож у часі очікування Великодня варто показати велику вагу «доглядача кладовища» (так офіційно у відповідному державному класифікаторі йменується та професія) у житті громади. Бо його насущні обов’язки я означив би не просто як «надання комунальних послуг із впорядкування могил», а назвав би християнським служінням громаді.

Зізнаюся, що жителя селища й працівника з благоустрою комунального господарства «ЖЕК» Брошнів-Осадської селищної ради Ярослава ВІНТОНЯКА, який уже п’ять років з усією відповідальністю доглядає місцеве кладовище, я з повагою, тепло, але позаочі називаю жартома «Дяком Славком». Бо Ярослав – справжній і вишколений дяк, хоча й не чинний, але з документом на право дяківського служіння, регентства й катехизації та з роками церковної практики у храмах Рожнятівщини та Долинщини.

– Я уродженець невеличкого гірського села Суходола на Рожнятівщині, нині це Спаська територіальна громада, – розповідає Ярослав Вінтоняк. – А у Брошневі-Осаді живу з родиною і працюю вже майже пів сотні років. Спочатку був слюсарем, а відтак водієм й механіком у Брошнівському лісокомбінаті. Згодом навчався у Закарпатському лісотехнічному технікумі. А після розвалу структури Брошнівського ЛК у мені, очевидно, прокинувся ген предків: я почав служити дяком у церкві. Адже свого часу мій дід понад пів століття дякував, а також майже 50 років був дяком і мій батько.

Я дуже хотів у церкві співати професійно, як належить, тож пішов вчитись, і 2003 року закінчив Чортківську дяківсько-катехитичну академію імені Священномученика єпископа Григорія Хомишина за спеціальністю «дяк, регент, катехит» на Тернопіллі. Навчання тривало два з половиною роки. Після академії я вісім років – коли парохом був світлої пам’яті отець-митрат Зеновій Божик – пропрацював дяком у церкві Вознесіння Господнього УГКЦ селища Брошнева-Осади. Якраз після дяківства Степана Шутяка.

Доти ж я ще був якийсь час помічником світлої пам’яті дяка Михайла Конєвича у церкві Святої Параскевії УГКЦ у сусідньому селі Брошневі. Але діти підросли, пішли вчитися, а зарплати дяка бракувало. Тож я влаштувався працювати на підприємство «ТОВ «Свісс Кроно» і, зрозуміло, місце у церкві Брошнева-Осади вже втратив. Якийсь час довелося дякувати у православному храмі Архистратига Михаїла у місті Долині, а ще сім років – у селі Ракові в церкві Великомученика Димитрія й собору Марії та Йосифа УГКЦ, аж до приходу на парохію отця Віталія Семаніва. Це було моє останнє служіння дяком. Бо проблеми зі здоров’ям і життєві обставини стали на перешкоді подальшій праці. Але через якийсь час перший заступник селищного голови Брошнева-Осади Богдан Мельник та Ігор Озар, який виконував обов’язки начальника «ЖЕК», запропонували мені роботу з упорядкування території. І вже п’ять років я опікуюся селищним кладовищем.

Видно й не озброєним оком, що на кладовищі у Брошневі-Осаді є добрий доглядальник – чисто, прибрано і все до ладу. А працівник завжди на місці – у щоденній праці.

– Щоранку, коли я приходжу на роботу на селищне кладовище, – каже пан Ярослав, – то щонайперше молюся за всіх померлих «Отче наш…» і «Богородице Діво…». Для мене перебування на території цвинтаря і прибирання навколо могил – то найкращі ліки від різних стресів чи негативних емоцій. Цвинтарна ділянка сягає трьох гектарів. Її потрібно прибирати від старих вінків, прогнилих надмогильних пак, залишків від спорудження пам’ятників, використаних свічок чи розбитих світильників та іншого сміття, а в літній час – обкошувати.

Але без дозволу родичів я не маю права прибирати навіть захаращені й недоглянуті могили. Буває, що доводиться працювати в суботу чи неділю – по-різному, зате не переймаюся режимом «з восьмої до п’ятої». Головне – виконати якісно роботу. Як працівник комунального господарства одержую мінімальну зарплату і не маю жодних надбавок.

– Що, на Вашу думку, найголовніше у роботі доглядальника кладовища?

– Думаю, щонайперше – любов до такої праці. Потрібно не бути байдужим, а старатися, планувати кожен робочий день і мати необхідні засоби для праці. Якщо мені чогось бракує для виконання своїх обов’язків, то я не мовчу, а звертаюся до свого керівника Олега Петрушки, а він, якщо треба, то вдається й до адміністрації селища на чолі з головою Тарасом Манориком – і там розв’язують проблему. Кладовище у селищі не закрите – поховання відбуваються на старій його частині. Хоч проблема з місцями, звісно, є. Вже навіть відведено земельну ділянку в іншому місці, але ще не освячували. У передсвяткові дні я особливо стараюся тримати кладовище в порядку. Звісно, за могилами своїх рідних доглядають й жителі селища. Цвинтар – це скорбота, люди приходять і моляться. Тож я намагаюся робити все необхідне, щоб на цвинтарі людей нічого не обтяжувало й не відволікало, а сприяло усамітненню і щирим молитвам…

…Християнство як релігія навчає, що зі смертю людини її життя не закінчується, а безсмертна душа переходить в інший вимір – від земного до потойбічного. Тож ще з VII ст. європейські поховання перебувають під контролем Церкви і розміщуються тільки на освяченій церковній землі. В Україні ж, зокрема і у Брошневі-Осаді, згідно з чинним законодавством, виділення земельної ділянки, будівництво, впорядкування й догляд кладовищ – сфера керівної та фінансової відповідальності органів місцевого самоврядування. Навіть попри те, що Церква всі послуги, пов’язані з похоронним чином, окрім поховання полеглих вояків ЗСУ, надає за оплату. Чим чисельніша громада, тим дорожчі розцінки. Тож простори живих і мертвих – дотичні. І не тільки духовні…

Перші поховання у селищі Брошневі-Осаді датовано ще кінцем ХІХ ст., коли запрацювали деревообробні підприємства Шраєра та Іштера, а відтак і фабрика Ґлезінгера. У селищі було декілька цвинтарів. А чинне заклали у 20-30-х роках минулого століття. Там колись були сади єврея Люка Штайна, а у сучасному будинку «Ритуальні послуги» – його вілла. Частину кладовища свого часу зруйнували, коли зводили поряд багатоквартирний будинок. На теперішньому кладовищі є до трьох тисяч поховань. Ми свого часу за ініціативи Василя Гладенького навіть склали мартиролог усіх поховань. Але після 2010 року це нікого не цікавило, тож частину могил не описано. Звісно, перелік померлих селищна рада провадить, але не на рівні планових мартирологів. Уперше працівників з догляду за могилами ми запропонували ввести у штат комунального господарства ще 2005 – 2006 рр. Багато років пропрацювала доглядальницею могил світлої пам’яті Люба Іванівна Шулик. А 2010-го ми зробили капітальну реконструкцію кладовища, вклавши в його впорядкування 240 тисяч гривень. Огорожа, решітки, колектори, асфальтова доріжка тощо. А відтак і інші селищні голови, кожен по-своєму, докладали зусиль для належного утримання кладовища. Така робота завжди актуальна. А кілька років тому нам Бог дав Ярослава, який дбає про кладовище, тож на цвинтарі видно ґаздівську руку.

(Володимир Борович, краєзнавець, голова Брошнів-Осадської селищної ради (2002 – 2010 рр.).