З перших днів повномасштабного вторгнення російських терористів в Україну редакція нашого часопису започаткувала і провадить інформаційний проєкт «Людина у війні» – як спробу показати щоденну працю в тилу пересічних прикарпатців, волонтерів, громадських організацій, церковних спільнот, виробничих підприємств, медичних, освітніх, культурних закладів для допомоги Збройним силам України та тимчасово переміщеним особам, проаналізувати роль волонтерства в періоди випробувань, запропонувати джерела духовної наснаги, щоб у нинішні важкі часи підтримувати себе в тонусі...

Пандемія чи війна не лише приносять смерть, горе і страждання, а й вивертають напоказ людську сутність і громадянську гідність, часто-густо й розкривають людину – її професійні чи організаторські здібності або просто дієві можливості з неочікуваного боку. І неважливо, чи йдеться про подвижництво медиків на фронті, чи їхню самовіддану працю у центральних військових шпиталях або ж у невеличких периферійних комунальних лікарнях у тилу, їхня праця в часі війни – це завжди передова.

Лисецька лікарня, яка свого часу була у статусі центральної районної лікарні на Тисмениччині, після реформи децентралізації в області стала некомерційним комунальним підприємством «Лисецька лікарня» й перебуває на балансі Лисецької селищної ради територіальної громади. Цей медичний заклад не вирізняється якимись професійними дивовижами чи унікальністю послуг з-поміж інших лічниць області, але, на наш погляд, колектив Лисецької лікарні має, крім інших рис, здатність проявляти дуже важливі ознаки – сміливість рішень і згуртованість дій.

– Було б дуже добре, якби лікарня зберегла статус районної й обслуговувала ті села, що й до реформування, – розповідає виконувач обов’язків генерального директора НКП «Лисецька лікарня» Зенон МАКОТА. – Адже реформи перетворили лікарняний заклад на бізнесову структуру – чим більше медичних послуг людям надаємо, тим більше коштів заробляємо, і відповідно можемо утримувати більше число медпрацівників. Тож велике значення має для лікарні кількість пацієнтів.

Тим часом після реформування й утворення територіальних громад із 40 тисяч населення, які колись обслуговувала лікарня, залишилося 6 тис. Надаємо медичні послуги жителям лише селища Лисця і сіл Старого Лисця, Стебника і Посічі. Але мусимо виживати, працювати й думати, як повернути зацікавленість пацієнтів саме в нашому медзакладі. Лисецька лікарня відчула на собі наслідки децентралізації ще й у тому, що значно зменшилася й кількість пологів у її стінах. Тим-то шукаємо шляхи поповнення фінансового ресурсу. Стараннями Лисецької селищної ради на чолі з її головою Анатолієм Лущаком розробили програму допомоги породіллям. Вона передбачає допомогу від селищної ради у сумі 3 тисячі гривень кожній жінці, яка народжує у пологовому відділенні нашої лікарні. Незалежно від місця її постійного проживання чи реєстрації. Ми не маємо намірів таким чином забирати пацієнтів в інших медустанов, але ж є такі територіальні громади, які не мають пологових відділень і люди не визначилися, куди їхати народжувати. Тож хочу звернутися до майбутніх породіль з моєї маленької батьківщини – Болехівщини. Річ у тім, що Болехівська міська рада попри спротив медиків і громади цього року спочатку ліквідувала пологове відділення, а потім у травні (рішення від 16 травня 2022 р. – Авт.) ухвалила програму підтримки породіль у територіальній громаді на поточний рік (фактично на пів року. – Авт.). У програмі передбачено «надання матеріальної допомоги в розмірі 3000 грн на одну народжену дитину породіллям, які зареєстровані та проживають в населених пунктах Болехівської міської територіальної громади».

Тож запрошую майбутніх матерів з Болехівщини народжувати не деінде, а саме у пологовому відділенні Лисецької лікарні. В такому разі матеріальна допомога для породіль зросте вдвоє: 3 тисячі гривень від Болехівської міської ради і ще стільки ж – від Лисецької селищної. У нашому пологовому відділені працює понад два десятки медиків, а загалом у лікарні – понад 230 працівників. З моїм приходом на посаду виконувача обов’язків гендиректора наприкінці березня цього року ми ще взяли на роботу декількох людей…

– Зеноне Володимировичу, Ви почали виконувати обов’язки гендиректора у найвідповідальніші дні – воєнні… Як працює лікарня у таких реаліях?

– Генерального директора медичного закладу призначає селищний голова як роботодавець, а інших керівників підрозділів відтак уже підбирає гендиректор. Головними умовами голови селищної ради територіальної громади були завдання втримати лікувальний заклад на плаву, уникнути скорочень персоналу і можливого закриття – зробити все можливе, щоб лікарня повноцінно працювала. Зрозуміло, що потрібно було змінювати ставлення до людей і пацієнтів, рекламувати свої послуги, тобто лікарні після реформування як бізнес-структурі заробляти ресурс для свого належного функціонування.

– Чи вдалося?

– Часу на роздуми й адаптацію не було. Тільки я обійняв посаду, як до нашої лікарні привезли 54 цивільних пацієнтів зі східних регіонів, переважно паліативних хворих, з яких 40 – лежачі. Люди не мали ні документів, ні одягу, були голодні, поранені і втомлені. Загалом за півтора місяця ми прийняли 230 пацієнтів із зони війни.

Нам зателефонували, що везуть хворих людей. Ми порадилися з головою селищної ради А. Лущаком. «Це ж люди – приймаємо…», – були його слова. Це вже згодом до нас почали щодня їздити чиновники різних рівнів, волонтери, представники благодійних організацій і духовенства. А спочатку весь тягар відповідальності ліг тільки на селищну раду і колектив лікарні. Кого виліковували, тих направляли в інші заклади. А лежачих хворих розподіляли по лікувальних структурах, які мали укладені угоди з НСЗУ про надання платних паліативних послуг.

Ми багатьом хворим відновили особисті документи. Волонтери допомогли фінансово, а мій заступник Ярослав Чеснок персонально розв’язував проблеми з виготовленням документів. Сьогодні у нас перебуває ще 26 таких людей. Всі забезпечені чотириразовим харчуванням. Коли хворих привезли, то у нас було зайнято всього 50 ліжок, решта вільні. Це вже згодом кількість пацієнтів значно зросла. Бо й переселенців по хатах живе чимало, і люди відчули зміни в лікарні та поліклініці на краще та пішли до нас, а не в Івано-Франківськ.

Маємо надію, що таки відкриємо в себе паліативне відділення – тобто укладемо угоду з НСЗУ і матимемо відповідний фінансовий ресурс, бо по факту сьогодні медзаклад уже працює з такими пацієнтами, але безплатно. Адже за ті 26 осіб, які сьогодні перебувають у нашій лікарні, ми щомісяця мали б отримувати від НСЗУ понад пів мільйона гривень. З розрахунку – по 17 тисяч гривень на пацієнта. Та наразі працюємо благодійно. А що робити? Людям немає де притулитися…

…У структурі КНП «Лисецька лікарня» сьогодні діє дві амбулаторії первинної медицини – у Лисці і Старому Лисці, поліклінічне відділення у Лисці, де надають послуги за 23 медичними спеціальностями, а також працює стаціонар з низкою основних відділень – терапевтичним, неврологічним, хірургічним – з ліжками загальнохірургічними, травматологічними й урологічними, акушерсько-гінекологічним – з ліжками для породіль, патології вагітності і гінекологічними. Є також структурні підрозділи, які зазвичай називають допоміжними чи параклінічними: клінічна лабораторія, відділення-кабінет функціональної діагностики з кабінетом УЗД, рентген-кабінет, господарські служби, служба статистики.

Лисецькій лікарні вже 76 років. А скажімо, згаданий лікар Я. Чеснок пропрацював у ній 36 років, тож добре знає, як бути медиком у часи змін.

– За останні роки ми вже двічі пережили реформування. Вперше – 2018-го, коли всі медичні заклади з бюджетних установ стали підприємствами. Другий етап реформування пов’язаний з адміністративним укрупненням районів і створенням об’єднаних територіальних громад. Я не фінансист, але не певен, чи досягли громади тієї фінансової спроможності, яку передбачав Офіс реформ. З 2018 року нашим засновником спочатку була Тисменицька районна рада і масштаби були інші – районні, а після реформування – Лисецька селищна рада. На етапі реформування 2018 – 2019 рр. ми зі структури лікарні вилучили дитяче відділення, адже відчутно зменшилася кількість дітей. Бо сьогодні чисельність населення в територіальній громаді сягає лишень семи з половиною тисяч. Змінилися підходи й принципи роботи у медичній сфері. За програмою державних гарантій, наприклад, кожен громадянин України має право звернутися у будь-який медзаклад та отримати ту чи іншу послугу.

– Чи стало від того краще?

– Це європейська практика. Але ніщо не робиться миттю. Медичні реформи у деяких європейських країнах – наших сусідів – уже тривають до двох десятків років. І ще не все остаточно відшліфовано. Але в Україні медичні реформи відбуваються набагато швидше.

– Як працюється колективу лікарні на медичних редутах війни?

– Скажу відверто. Колектив Лисецької лікарні формувався роками. Тут працюють люди головно за станом душі. Навіть не за гроші. Лікарям тільки недавно підвищили зарплати (але не санітаркам). Медколектив лікарні має одну особливість – дуже швидко й організовано згуртовуватися, яку вже не раз проявляв у різних критичних обставинах: і під час свинячого грипу 2009 року, і в недавній ситуації з пандемією коронавірусу, і нині, у часі війни. Коли нам посеред ночі привезли вимушено переміщених осіб із зони війни, то всі наші працівники прийшли на роботу – від кухарок і до адміністрації лікарні. Ті люди, яких до нас привезли, перебували у стресовому стані, перелякані, з психологічними травмами, голодні… А до ранку завдяки старанням переважно наших медсестер і санітарок всі пацієнти вже лежали у чистих застелених ліжках, були нагодовані й оглянуті лікарями. Спеціально для них, щоб хоч трохи їх потішити, на лікарняній кухні спекли булочні вироби. Ми всіх розподілили – кого насамперед в операційну чи в хірургічне відділення, а кого – в іншу. Здатність згуртовуватися перед труднощами – особливість нашого лікарняного колективу. Медики, навіть попри те, що й самі відчували сильний емоційно-психологічний тиск, зорганізувалися і виконали свої обов’язки. Поки не зробили свою роботу, доти ніхто не розходився.

– Що сьогодні, на Вашу думку, найголовніше на медичних редутах?

– Наша лікарня має дуже хорошу інфраструктуру. Простора територія площею три з половиною гектари гарно доглянута – у комфортному місці, озеленена і окультурена. Ми комунально майже автономні: маємо свою воду, яка проходить лабораторний контроль, і власні очисні споруди. Та найголовніше – є чудовий фаховий колектив.

Так, є тимчасові незручності й фінансові проблеми. Але це наслідок перехідного періоду, війни у країні, тож усе налагодиться. Потрібно згуртуватися ще тісніше, щоб пережити цей важкий час. А перспектива для роботи Лисецької лікарні як медичного закладу дуже хороша. Та не все можна зробити негайно. Наприклад, сьогодні в лікарні ми маємо пацієнтів, які потребують паліативної допомоги. Але відкрити відділення не можемо, тому що НСЗУ зупинила укладання угод, і невідомо, на який період.

Треба це пережити. А роботу ми провадимо. Також розглядаємо у перспективі можливість запровадження реабілітації хворих на базі нашого медзакладу. Структура і потрібна база є. Триває війна, й кількість пацієнтів стрімко зростає і, на жаль, зростатиме...

Було б дуже добре, щоб висвітлені в «Галичині» думки адміністрації Лисецької лікарні не забалакалися у кабінетах обласних чиновників від медицини і не загубились у суєті буднів, а наша медична сфера врешті почала діяти на випередження проблем, а не навздогін.