То омана, що у часі війни з російськими загарбниками серед пріоритетів України, крім, беззаперечно, допомоги ЗСУ, повинні бути й «Велике будівництво», «Єдиний марафон» чи «95 квартал»... Розмова з балетмейстером-постановником, директором Народного дому «Княгинин» в Івано-Франківську і керівником народного аматорського ансамблю танцю «Тайстра» Народного дому селища Брошнева-Осади, членом Національної хореографічної спілки України Богданом МАНДРОЦИНОМ укотре підтверджує думку, що навіть війна не має стояти на заваді культурному розвиткові України як одній зі складових її національної безпеки, а сама сфера культури не може й надалі залишатися на задвірках державної уваги...

– Про Вас, Богдане, і таких, як Ви, можна жартома сказати, що коли всі довкола працюють, Ви – танцюєте...

– Справді, після навчання у Брошнів-Осадській ЗОШ І-ІІІ ст. я вступив до Калуського училища культури (нині Калуський фаховий коледж культури і мистецтва, – авт.) на спеціальність «хореографія», яке закінчив з відзнакою. Згодом став студентом Київського інституту культури, але залишив навчання через запрошення до Державного гуцульського ансамблю пісні і танцю, нині знаного як Національний академічний ансамбль «Гуцулія».

Потрапити туди було нелегко, адже і колектив був добре знаний, і склад танцівників стабільний. У моєму виборі відіграла велику роль порада калуської викладачки Марії Купріянової. Пригадую, як вона казала: «Іди, Богдане, а як захочеш, залишиш...». Так я віддав роботі в ансамблі 18 років.

Потім десять років жив і працював у Великій Британії – в Лондоні, а згодом у Дубліні (Ірландія). А повернувся в Україну 2010 року, коли Будинку культури (тепер Народний дім, – авт.) Брошнева-Осади сповнювалося 50.

Пригадую, тоді його директоркою була Любов Ваків, яка порадила для ювілейного концерту зібрати колектив тих людей, які свого часу танцювали на сцені Будинку культури. Якийсь час ансамблями керували Василь Пеценюк, Богдан Хоптяк та інші. І ми зібралися – дорослий колектив, в якому були Любов Ваків, Марія Пеценюк, Андрій Хреновський, Андрій Савчук. Ми танцювали на ювілеї Будинку культури, а далі так сталося, що і ще сім років. Тепер дорослого колективу вже нема. Але ще тоді я почав збирати талановитих дітей і створив «Тайстру», якій цьогоріч буде 15.

– Хто таку назву придумав – Ви?

– Так, бо хотілося назвати колектив неповторно і яскраво. Тайстра – то гуцульська торбинка, яку носять через плече. Тож ми з вихованцями теж мовби збираємо в нашу «Тайстру» скарби народних танцювальних композицій. Тими роками не було жодного танцювального колективу з такою назвою. А тепер є, і не один.

– Якщо Ви сам бойко, і свій бойківський танцювальний колектив назвали гуцульським словом «Тайстра», то, без сумніву, це через велику любов до відомого Гуцульського ансамблю пісні і танцю, у складі якого пропрацювали майже два десятки років...

– Може, я вас здивую, але роботу зі своїми вихованцями і всі свої майстер-класи починаю не з рухів чи хореографічних композицій, а з повторювання назв танцювального одягу – бойківського, гуцульського, опільського, покутського... Пояснюю, що таке кептарі, капчурі, постоли. Щоб дітки не казали: «Богдане Васильовичу, дайте мені червоні шкарпетки...». Поки не скажуть правильно, не даю. Це добра школа. Бо навіть у західних регіонах України люди не знають елементарних речей. І це неправильно. «Тайстра» – мій перший танцювальний колектив, який я організував після повернення з-за кордону. Хоча кар’єру викладача я почав ще на третьому курсі культосвітнього училища – приїжджав з Калуша і працював з дітьми. Мої вихованці у всі роки – головно учні місцевої школи. Але часто працював і з дітьми з інших сіл.

– Очевидно, нелегко розлучатися зі своїми учнями?

– Так, важко. Ми ж звикаємо одне до одного: вони до мене, а я до них. Але ніколи не забувають, навідуються. Я пам’ятаю всіх своїх вихованців. Склад учасників колективу змінюється, і все доводиться починати спочатку. Серед моїх учнів є чимало таких, які пов’язали своє життя з хореографією і мають вагомі здобутки. Мені пощастило працювати з багатьма поважними майстрами, плеядою корифеїв народного танцю, зокрема з метром гуцульської хореографії Володимиром Петриком. Вони відшукували танцювальні композиції у народній творчості – фольклорі, а відтак відтворювали на сцені. Сучасне покоління фахівців не хоче заглядати у минуле, а все хоче робити по-своєму і намагається брати академізмом. Але, на мою думку, академізм до народних танців не дуже пасує.

– Може, це вимушено, адже з кожним роком важче побачити живі народні традиції?

– Погоджуюся, народні танці вже дуже важко побачити наочно – з часом вони потроху минають. Втім, є й інша причина цього – народний танець потребує величезної праці. Поки не навчився так, як має бути, у склад ансамблю не ставили. Велика біда, що втрачається тяглість народних хореографічних традицій. Звісно, час інший тепер і відповідно кращі технічні можливості для постановок. Дивишся – шикарна картинка. Та головне – зберігати народні надбання.

– А хто Вас спонукав присвятити життя танцю?

– У ті роки в Брошневі-Осаді не було жодного танцювального колективу. А після шкільних оглядів художньої самодіяльності наставали тривалі паузи аж до наступних оглядів. У селищі трохи провадив роботу з хореографії Богдан Хоптяк. У мене є однокласник Юрій Гурак – син світлої пам’яті вчителя музики і співів місцевої школи Володимира Гурака. Тож ще у шостому класі Юрій вступив у Київське хореографічне училище, а на одне місце тоді був конкурс 120–140 охочих. Статус училища вважали навіть вищим за університетський – таких було всього по одному в кожній на той час союзній республіці. Ю. Гурак згодом 20 років пропрацював в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка. Саме він спонукав мене присвятити своє життя танцю, адже я дуже вагався. А відтак у мене були фахові вчителі – Мирослава Гордієнко, Анна Бенюк.

– Що для Вас означає танець?

– Не хочу бути пафосним, але танець – це, по суті, все моє життя. Завдяки танцю я пізнавав і пізнаю людей і світ. В ансамблі познайомився і знайшов свою майбутню дружину і маму двох дітей. Все моє життя пов’язане з танцем. Танцювати дуже люблю і танцював, поки була можливість. Сподіваюся, що після перемоги повернуться хлопці з фронту, й ми ще затанцюємо ансамблем у старому складі. Танець, як і мистецтво загалом, відіграє важливу роль у часі війни. Людина завдяки хореографії має можливість очищуватися від негативних емоцій і набувати позитивних. У часі війни мої вихованці при Народному домі Брошнева-Осади – від п’ятирічних і до 11-класників – добре розуміють, що таке благодійність і допомога ЗСУ. Недавно мали кілька виступів у Палаці культури «Україна» – на підтанцьовках у Катерини Бужинської та Михайла Крицкана. У київському готелі до мене звернулася моя учениця, вражена столичними реаліями: «Богдане Васильовичу, чому в той час, коли мій тато на війні, якесь російськомовне «воно» ходить столицею моєї України і ще крила підіймає?». Діти розуміють усе.

– Що, на Вашу думку, нині найбільше послаблює культурний фронт як важливу складову національної безпеки України?

– Тому й маємо сьогодні війну, що частину культурного фронту Україна програла ще задовго до її початку. Бо в основі української політики багато років був девіз «какая разніца». Що насамперед знищували свого часу і знищують окупанти у наших містах чи селах? Духовність, мову, культуру та їхніх носіїв – представників української еліти, тобто підвалини національної ідентичності.

Переконаний, що рано чи пізно, але війна закінчиться й обов’язково нашою перемогою. Треба буде все відбудовувати. То, може, переорієнтувати нашу державну політику так, щоб хоч культуру не довелося підіймати з попелу? А втримати позиції, на мій погляд, можна активізацією розвитку культури – народних танцю, музики, пісні, обрядів... Перешкод багато. Не хотілося б починати з банального – фінансів. Я вже не кажу про мізерні зарплати працівників культури. А де керівники танцювальних колективів, наприклад, повинні взяти кошти на пошиття належних народних танцювальних костюмів? Так склалося, що держава дуже слабенько підтримує народні мистецькі колективи, зокрема хореографічні. Якось мені довелося спілкуватися з представником Міністерства культури Грузії, і він напівжартома сказав: «У нас якщо чоловік не вміє танцювати, то це прирівнюють до гріха...». Вони живуть своїми народними традиціями. У кожній їхній кав’ярні звучать народні мелодії чи переспіви. А у нас? Якщо не чужомовна попса, то у кращому разі – естрадні, але дуже рідко – народні мелодії. Народні пісня, музика, танець, декоративно-прикладне мистецтво тощо – це код нації. Якщо його не знати, не тримати та не підсилювати всім народом, то дуже легко загубити чи втратити назавжди. А відтак – годі й відновити.