Проєкт нашого часопису «Людина у війні» існує вже не один рік, тож я можу означити, на мій погляд, одну із закономірностей, які простежуються під час спілкування з волонтерами чи пересічними прикарпатцями: ті, хто найактивніше своєю працею допомагає ЗСУ чи внутрішньо переміщеним особам, відзначаються якнайменшим бажанням комунікувати з представниками медіа. І річ не лише в їхній людській скромності.

У значної частини людей, які роблять добрі справи для ЗСУ, навіть при згадці про намір описати їхню добровільну працю, виникають побоювання за життя своє і рідних. І то закономірно, бо волонтерство – це також війна, але головно в тилу і не завжди тільки з російськими окупантами. Та не всі розуміють одного. Якщо про українське подвижництво в тилу не напишуть вони – учасники чи очевидці подій, – то напишуть згодом ті, хто сьогодні або надто далеко, щоб почути стогін своєї землі, і не відчувають її болю, або по горло зав’язли у байдужості до її долі й особистому комфорті. Ось чому ми вдячні голові Богородчанської селищної ради ТГ Ростиславу Зарембі за модерацію зініційованої редакцією зустрічі у Богородчанах з лідерами й активістами волонтерської спільноти «Світ добра».

На території одного із колишніх сільськогосподарських підприємств помічаємо чимало різноманітних автомобілів – і вантажних, і легкових, і цивільних, і військових, і гідних на вигляд, і побитих, і постріляних… Робота кипить – одні автівки майстри ще лише детально оглядають й діагностують, над іншими вже працюють слюсарі-чарівники, деяку техніку чоловіки вже вантажать на лафети, а готові після ремонту закріплюють на потужних тралах. Краєм вуха ловлю слова з розмови водіїв – про поїздки на покровський напрямок, про небезпеку донедавна ще проїзних шляхів, страшні руйнування наших сіл і міст у прифронтових регіонах через численні ворожі атаки керованими авіабомбами…

Про таке пекло, що палахкотіло чи й далі палахкотить у Бахмуті, під Покровськом, Кураховим, Кліщіївкою, вже сиві й літні водії, котрі там побували, говорять без страху й марнослав’я. Серед працівників марно намагаюсь упізнати свого майбутнього співрозмовника – рушія у місцевій волонтерській спільноті «Світ добра» Андрія Гоцанюка. Але допомагають його друзі, киваючи на чоловіка, який вправно працює з автівкою на лафеті. Якийсь час спостерігаю за Андрієм, котрому, як з’ясував згодом у розмові, сповнилося лише 33, а він уже демонструє зрілу мудрість і швидкість у прийнятті рішень. І я розумію, що війна робить дорослішими молодих чоловіків не лише на передовій, а й у тилу.

– Я народився у селі Жураки, а тепер тимчасово з родиною живу в Богородчанах, – розповідає А. Гоцанюк. – Від початку повномасштабного вторгнення російських загарбників допомагаю ЗСУ. Спочатку ми з побратимами допомагали підрозділам територіальної оборони, а згодом почали ремонтувати авто, їздити на схід і забезпечувати автомобілями наших захисників. Не цураємось будь-якої праці для допомоги ЗСУ. Свого часу виготовляли «буржуйки»: упродовж 2022 року доправили воїнам триста штук і ще понад дві сотні – торік. І тепер, коли вже підступають холоди, ми з друзями знову починаємо виготовляти «буржуйки» для потреб наших бійців.

– Ви, Андрію, рідко кажете «я», а часто наголошуєте – «ми». Кого нині вважаєте своїми побратимами у волонтерській праці?

– Якийсь час ми, згуртувавшись із друзями й однодумцями відразу після початку війни, працювали як волонтери, не задумуючись над організацією чи назвою своєї спільноти. А тепер наша волонтерська організація вже понад пів року називається «Світ добра». Її засновники – Мирон Закальницький, Іван Дем’янів та Роман Олексин. Працюють у нас представники з різних куточків громади. А загалом волонтерська група невелика – до 30 осіб. Скажімо, працюємо безпосередньо разом із Петром Мельником, але й багато мені допомагають мій двоюрідний брат Ілля Гоцанюк, а також Любомир Бакай, Віталій Шпіль та інші. До речі, навіть у переліку деяких означених побратимів я не певен, де їхні справжні прізвища, а де позивні.

Схема роботи дуже проста – поїхали на схід, забрали пошкоджені автівки, довезли додому, а потім починаємо їх ремонтувати. А водночас акумулюємо ресурси і збираємо все, про що просять наші бійці на фронті, – дрони, бензопили, сокири, клямбри, харчові продукти тощо. Попередньо про потребу ЗСУ повідомляємо друзям у своїй групі у соціальних мережах. Щось назбираємо – добре, а не вистачає – докладаємо самі по кілька тисяч гривень.

Словом, закуповуємо, збираємо та відвозимо нашим воїнам на схід все, що їм найбільше потрібне. Доправляємо не лише харчі та необхідні господарські товари для побуту чи облаштування укріплень, а й військове обладнання. Тобто туди веземо посилки чи пакунки, а звідтіля – «небоєздатні» автомобілі. Цьогоріч активно й закуповуємо дрони за добрими цінами – вже навіть проклали надійний канал для таких закупівель. Бо ж і на біді наживаються. Адже для когось війна, а комусь вона як мати рідна. Товари передаємо з рук у руки. А головно працюємо з нашою «десяткою».

– Але ж для таких речей потрібні кошти?

– Частково маємо підтримку з деяких країн Європи. Є і група місцевих підприємців, які періодично нам допомагають, ніхто не стоїть осторонь.

– Ви вже майже три роки провадите таку працю. Що, на Вашу думку, найголовніше у сучасному волонтерстві?

– На мій погляд, тому, хто займається волонтерською роботою, ніколи й за жодних обставин не треба сумніватися у потрібності своєї праці та не втрачати віри в перемогу.

– А що найбільше заважає волонтерам працювати?

– Ні керовані авіабомби, ні ракети чи інші російські носії смерті нас не лякають. Найпідлішими вважаю так званих «диванних експертів», які повтікали від війни за кордон і звідтіля нас повчають, як жити в Україні. А також перешкоджають, складаючи про волонтерів різні нісенітниці, деякі особи, які так виправдовують своє самоусунення від підтримки ЗСУ. До речі, то для нас найжахливіше – їздити й провадити волонтерську працю не на сході у прифронтових районах, а у нас, у порівняно глибокому тилу.

Так, дуже прикро, але ні в мене, ні в моїх побратимів-волонтерів немає «броні» від мобілізації. Тож ніхто не гарантує, що нам не надійдуть повістки. Але ми до цього готові й не ховаємося…

– Я спостерігав, як Ви вправно й фахово працюєте з технікою… Звідкіля такі технічні навички?

– Ремонтував автомобілі я ще до повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Тож любов до техніки у мене в крові. Я свого часу навчався в Богородчанському ПТУ №12, яке згодом перейменували на ліцей, тож є професійним електрогазозварником і водієм категорії «С». Робота з технікою для мене – звична й улюблена справа.

– Як родина ставиться до Вашої волонтерської праці?

– У родині мене розуміють. Але попри все мама завжди дуже переживає, коли їду на схід. Бо добре розуміє, що різне може трапитися. Таких випадків, на жаль, немало. Та це мене не лякає – я завжди на позитиві. Якщо чесно, то самотужки своїм ходом відігнав нашим воїнам на фронт вже до пів сотні автомобілів, а також ще стільки ж ми з побратимами відремонтували для ЗСУ. Чимало зробили й для облаштування наших дронових випробувальних полігонів спеціальними мішенями-імітаціями. Ми з друзями разом виготовляли такі мішені. Працюємо безпосередньо з бійцями і командирами без посередників, адже за роки війни вже маємо багато добре знайомих.

– Звідки у Вас натхнення до роботи?

– Додають віри передовсім ті хлопці, які стоять там, на «передку», і боронять нашу Україну. Тож у будь-якій ситуації завжди намагаюся не опускати рук і не нарікати, а рухатися вперед.

– Чи відчуваєте підтримку громади й місцевої влади у своїй праці?

– Не маю на кого чи на що нарікати – все гаразд. Якщо потрібна якась підтримка, звертаємося до керівництва громади і нам сприяють. Є розуміння. Наприклад, для виготовлення «буржуйок» були потрібні бляха, електроди тощо. Зателефонували до голови селищної ради Ростиславу Зарембі – і нам оперативно переказали кошти для покриття цих потреб. Він ніколи не відмовив у будь-якому проханні.

Загалом працюємо нерідко без вихідних. Навіть попри те, що тепер таких автомобілів, які треба ставити «на ноги» чи на колеса, маємо трохи менше. До речі, на сході нашої держави ремонтувати автомобілі стало тепер дуже дорого порівняно з нашими тиловими регіонами. Ціни на станціях техобслуговування вдвоє вищі – спритники наживаються на війні. Схоже, що майстри тамтешніх СТО навіть не усвідомлюють, що в Україні триває війна і ЗСУ потрібна допомога.

– Знаю, що у всіх українців нині одна головна мрія – перемога над російськими загарбниками. А про що ще мрієте?

– Дуже хотів би після перемоги відкрити свій автосервіс і там працювати. Бо тепер винаймаю кілька боксів, тобто орендую до трьохсот квадратних метрів.

– Що Ви порадили б тим, хто нині ні в ЗСУ, ні для ЗСУ? Тобто ще не знає чи каже, що не знає, де себе приткнути.

– Таким людям вже не можна ні щось пояснити, ні щось обґрунтувати. Вони бояться співробітників ТЦК та СП. Хто хотів, той за понад десять років війни вже визначився, що має робити для України – і робить, і робитиме все посильне для перемоги ЗСУ. Втім, я не можу за когось говорити чи когось засуджувати.

– Ви вважаєте себе патріотом України?

– Так. Ми ж уродженці того краю, який називають бандерівським і якого москалі бояться понад усе. У більшості наших людей – патріотизм у крові. Хоча, звісно, не у всіх. Я змалку чув розповіді про свого дідуся-скрипаля, якого по-вуличному кликали Стефуньо, чи Музика, – він часто цілу ніч грав для бійців УПА на їхнє прохання. Мене дуже надихають волонтерська праця для ЗСУ і справжня дружба зі справжніми побратимами. За час війни багато моїх колишніх друзів повтікали за кордон. А у мене жодного разу навіть думки не було покинути свою Вітчизну.

– На Вашій майці я зауважив промовистий напис «Я – українець!». Що означає для Вас Україна?

– Понад усе.