Невдовзі на полицях книгарень з’являться дві нові книжки письменника Степана Процюка – «Відкинуті та воскреслі» і «Пальці поміж піском». Як на мене, чудовий інформаційний привід для інтерв’ю з письменником. Але ми говорили з паном Степаном не лише про його свіжі видання зокрема та літературу загалом, а й про український кінематограф, екранізацію його творів, авторський письменницький ютуб-канал, припинення його викладацької кар’єри, уроки карантину і, звісно, про мрії.

– Пане Степане, 13 серпня Ви відзначили свій день народження, тому щиро вітаю Вас. Скажіть, будь ласка, що Ви сказали б собі, 18-річному, з висоти нинішнього досвіду, можливо, дали якісь поради, настанови чи застереження?

– Гарне запитання, дякую, пані Олю! По-перше, я би сказав собі, що все проминає. Я дуже просив би себе, 18-річного, розуміти, що насправді означає ця фраза. По-друге, я застерігав би від надмірності бажань. По-третє, я повторив би йому декілька разів, що щастя, звісно, залежить і від зовнішніх чинників, але найбільше – від світла життя всередині нас.

– У видавництві «Дискурсус» от-от має вийти Ваша книжка есеїстики про українських письменників «Відкинуті та воскреслі». Який меседж заклали в назву видання?

– Це переважно книжка коротких нарисів, більшість із яких надруковано в газеті «День», де я намагався передати своє розуміння життя і творчості кожного з цих письменників. Це ще одне нагадування про величну і страшну долю багатьох наших письменників, про ціну слова, сплачену ними… Також у книжці «Відкинуті і воскреслі» є нариси на суспільні і психологічні теми, і кілька моїх торішніх інтерв’ю. Закликаю читачів «Галичини» прочитати цю книжку! Сподіваюся, не пошкодуєте.

– Не вперше звертаєтеся до біографії відомих українських письменників, свого часу написали трилогію про Василя Стефаника, Володимира Винниченка та Архипа Тесленка, у «Відкинутих та воскреслих» розповідаєте про цілу плеяду творців української літератури. Чим Вас вабить ця тема? На Вашу думку, наскільки важливо вивчати біографії видатних постатей і розповідати про них іншим?

– Я писав про цих письменників тому, що дуже хотілося прочитати роман про Стефаника чи Винниченка, але ніхто не поспішав їх писати. Зате я чув чимало дивовижних думок, мовляв, «Процюк пише про себе». Більш нерозумної оцінки своїх книжок я ще не зустрічав. Проте у кожному письменнику я таки віднаходжу іншого себе. Але ж не під час письма про них.

Із біографій видатних людей можна чогось навчитися лише тоді, коли сама людина має волю до змін, перекроювань і перетворень себе, волю до вічного, як казав Василь Стус, «самособоюнаповнення».

– Якби писали есе про себе, як би його назвали і про який період Вашої біографії він розповідав би?

– Написав би про себе у періоді між 18 і 27 років. То був дуже важкий, без жодного перебільшення, час у моєму житті, з усіма ризиками та небезпеками. Я не стверджую, що інші періоди були набагато легші, але той був такий: або пан, або пропав…

– Усередині осені у видавництві «Наш формат» має вийти ще одна Ваша книжка – роман про 50-ті роки в Радянській Україні «Пальці поміж піском». У чому, на Вашу думку, основний трагізм цього періоду та головна інтрига роману?

– Це правління диктатора Сталіна, а потім специфічна доба Хрущова, якому треба віддати належне за перше розвінчування сталінського культу. У романі є три сюжетні лінії, які переплітаються. Це любовна історія одруженого композитора з мистецького офіціозу й актриси Оксани. Також це історія невеличкої підпільної патріотичної організації. І лінія Сталіна, спроба занурення у психіку диктатора. Я писав цей роман три роки. Також запевняю читачів, що вони не пошкодують, коли прочитають «Пальці поміж піском».

– У лютому цього року Ви за власним бажанням звільнилися з роботи в ПНУ ім. В. Стефаника, де викладали сучасну українську літературу. Наскільки легко чи важко далося таке рішення, і чому таки наважилися на цей крок?

– Я вже про це не раз казав. Але ще раз зазначу: пішов з університету добровільно. Педагогіка, студентські оцінки, заліки та екзамени, навала нової документації – це все останніми роками було, делікатно кажучи, не моїм.

Найосновніша ж причина в тім, що я відчув: якщо тепер не почну цілком служити Літературі, то вже не почну ніколи. Ніщо не повинно відволікати людину від її призначення, як би часом їй не було важко, в тому числі й матеріально...

– Ви є автором першого письменницького ютуб-каналу про письменників і письменництво. Не страшно було опановувати нову сферу і чому вирішили не лише творити літературу, а й розповідати про неї у відеоформаті?

– Людина повинна розвиватися, доки живе. Було і страшно, і далеко не все я опанував із технічного боку. Мені допомагає у технічних справах мій, так би мовити, асистент: магістрантка-філологиня Марта Мадій. Чудові заставки робить Світлана Романченко. Також є люди, що не читають книжок, але слухають бесіди про літературу. Такі віяння нового часу.

Уже не читаю лекції в університеті невеликим групам студентів, зате став публічним лектором – і кожен із Вас може послухати історії про різні долі, особистості і проблеми української літератури. Тепер кожен може підписатися на мій ютуб-канал і безплатно поповнювати свої знання.

– За доволі короткий час на Ваш канал підписалося близько 2 тисяч осіб, а відео активно дивляться, коментують і діляться. Наскільки комфортно почуваєтесь у ролі ютуб-блогера?

– По-перше, це не 50 000, не 20 000, навіть не 5 000 підписників. По-друге, хотів би більшої активності, різнобічної підтримки мого ютуб-каналу. До речі, ще раз дякую голові обласної ради Олександру Сичу, що підтримав мій ютуб-канал у найважчий для нього час. Дякую іншим людям, що підтримували канал фінансово, а не лише палкими словами, мовляв, «тримайся, ми вболіваємо за тебе». Я тонко розумію, як можна повертати словом на сотні сторін. У ролі відеоесеїста чи, як Ви кажете, ютуб-блогера, почуваюся затишно. Може, тому, що те, про що розповідаю, є моїм, зрештою, фахом.

– Для багатьох людей карантин поставив на паузу звичне життя, проєкти, задуми… Як він вплинув на Вас?

– Так, карантин став болісним психологічним зламом для багатьох. Мене він, напевно, зробив ще більше сконцентрованим на своїх писаннях і ютуб-каналі. Більше засмутив, бо ця карантинна смуга може тягнутися довго, карантином можна маніпулювати, можна, виявляється, дуже легко призвичаїти людей до масок, які носять навіть в абсурдних ситуаціях…

До речі, в Івано-Франківську, хоча це карантинний час, буде презентація дебютного роману нашої землячки Софії Міколяш, яка живе в Чикаго. Цей талановитий роман, що називається «Наснилося між двох світів. Невагомість», варто прочитати шанувальникам психологічної прози.

– Знаю, що Ви активно підтримуєте український кінематограф, відвідуєте сеанси вітчизняних кінопрем’єр? Які стрічки останніх п’яти-шести років Вас вразили?

– Я дивився значну частину українських фільмів. Майже всі, про які дискутували останніми роками. Тому не хотів би виокремлювати якийсь один. Всі вони мені видавалися важливими для масового формування інших уявлень про минуле та сучасне України. Було прикро, коли, приміром, на фільм про Василя Стуса ходило дивитися небагато людей, особливо, коли проминули перші дні прокату...

– Як гадаєте, який з Ваших романів є найбільш кінематографічним? Чи хотіли б, щоб за мотивами одного з них зняли фільм?

– Є люди, які вважають, що треба створити фільм за мотивами мого роману «Тотем». Я колись навіть писав побажання, яким хотів би бачити цей фільм, але все заглухло… Також ішлося про фільм за мотивами моєї підліткової повісті «Полянами і хмарочосами» – про любовний чотирикутник старшокласників, але поки що теж усе зупинилося.

І найважливіше. Я був уже майже впевненим, що хоч би двосерійний фільм за мотивами мого роману про радянську Україну 70-х років «Травам не можна помирати» буде зроблено. Вже була короткометражка, готувався кошторис… Але нова влада віддає перевагу хохмачам, малоросійському реготу. Фільми за такою тематикою держава перестала фінансувати. Тому поки що я не уявляю, коли і як ситуація зміниться до кращого.

– Що для Вас означає бути письменником, який зміст Ви вкладаєте у це слово?

– Зміст короткий. Треба бути відданим літературі за умови таланту-вміння так сплітати докупи слова, щоб вони ще були цікаві іншим людям і пробуджували у них найрізноманітнішу амплітуду відчуттів: від огиди за героїв до катарсису. Інакше кажучи, слід працювати. Треба бути письменником за якістю написаного.

– Не таємниця, що українська молодь більше цікавиться зарубіжною літературою, ніж рідною? Чому так є і як можна змінити цей стан речей?

– Українцям і українській літературі кілька століть прищеплювали комплекс вторинності. Він починався ще всякими валуївськими циркулярами та емськими указами, а розквіт буйним цвітом за радянського часу. Водночас більшість великих національних літератур, які разом становлять масив світової літератури, розвивалася вільно, принаймні кілька останніх століть! Ось і причини того, ще не всі, звісно, про що запитуєте…

Лише вільний розвиток, вкладання коштів у розвиток національної літератури дасть свої плоди, які благотворно вплинуть (і тепер впливають, але меншою мірою) на ментальне здоров'я народу.

– Літературний критик Богдан Пастух написав таке: «Степан Процюк – автор для мужніх, для тих, хто не боїться зазирати у притемнені куточки підсвідомого, знати справжню етимологію людських вчинків, досліджувати тілесність, гріх і форми покути». Що Ви про це думаєте? Теж так вважаєте?

– Бачите, це висловлювання значною мірою розтиражоване. Навіть той же літературний критик Б. Пастух у книжці про мою прозу «Одвічні суперечності серця: проза Степана Процюка» подає ще багато інших висловлювань.

Письменник, на мій погляд, має бути однаково відстороненим як від хвалебних, так і від критичних висловлювань про нього. Істина все одно десь посередині.

– Про що мрієте як письменник, українець і людина?

– Про гармонійне щастя і здоров’я для себе, своїх близьких, для моїх читачів, для України і світу.