Скільки б не писав про дивовижний писанковий світ Прикарпаття, – ніколи не наситиш читацьку уяву. Бо сонце Великодня всесяйне, Боже. А майстри-писанкарі своїм мистецтвом, як промінчиками, напувають його незгасність, сіють прославу Всевишньому і втамовують святкову спрагу земного буття. І серед таких талантів – їмость Наталія з мікрорайону «Підгірки» м. Калуша. Вона дружина священника Миколи Андибура, який провадить свої душпастирські служіння у деканальній церкві Різдва Христового УГКЦ Рожнятова. Творчий дивосвіт писанкарства їмості Наталії розмаїтий, самобутній і справжній, намолений.

Покої родинного маєтку Андибурів, де мешкають о. Микола, їмость Наталія, їхня мама Ольга та діти Назар і Вероніка, прикрашені образами, обставлені духовною літературою, картинами, вишивками, причепурені різнобарв’ям сакрального дріб’язку, а головно – роботами їмості Наталії. У Підгірках вона народилася, виросла і сьогодні почувається тут затишно й тепло.

Колись пані Наталія мріяла стати ювеліром, але тоді це видавалося чимось нереальним. Тож спочатку вона закінчила педучилище у Жовтих Водах на Дніпропетровщині, відтак працювала у спецшколі в Підгірках, а згодом навчалася на відділенні декоративно-прикладного мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Вона – їмость, тож доля їх з отцем Миколою, до речі, колишнім однокласником, не один рік провадила по світу. Ті дороги були для отця послухом, а для його дружини – пошуком самовираження. Перша парафія священника була в Сумах, згодом – у Болехові, Нижньому Струтині на Рожнятівщині, у Голині на Калущині, а нині отець Микола служить у райцентрі Рожнятові. У Болехові родина Андибурів прожила десять років і була дуже активною в житті громади. Їмость керувала недільною школою, провадила різноманітні гуртки для дітей, щороку організовувала вертепи, творила не лише сценарії дійства, а й одяг для учасників…

– Сьогодні можу сказати однозначно, – зізнається пані Наталія АНДИБУР, – у Болехові, на парохії Святої Параскевії УГКЦ, минули мої найкращі роки. У мирі і спокої. Мені здається, що саме тут я відчула потяг до творчості. Якийсь час працювала директором музею Наталії Кобринської. Як їмость продовжила свою працю і після переїзду до Нижнього Струтина на Рожнятівщині. Пригадую, 2014 року ми створили чудовий вертеп і представили його в Києві. А через два дні почався Майдан…Такі миттєвості я ніколи не забуду. Мрію провадити майстеркласи у Рожнятові, а також запропонувати свою допомогу і рідній парохії у Підгірках. Звісно, якщо буде на те благословення місцевого пароха. Дуже хочу залишити по собі добрий слід на землі.

– Знаю, як писанкарка, Ви постійно перебуваєте у творчому пошуку і пробуєте свою майстерність у найрізноманітніших техніках.

– Це правда. Наприклад, лише в січні цього року я вперше презентувала свої «солодкі» твори під час ХІ Міжнародного фестивалю «Коляда на Майзлях» в Івано-Франківську – медові пряники на різдвяну тематику дарували всім учасникам форуму, а вже сьогодні активно працюю над серією пряників-писанок до Великодня. Задоволення від праці отримую величезне, адже таким чином, роздаровуючи свої твори людям, я прославляю Христа і множу радість свята.

– У Вашій світлиці очі розбігаються від величезного розмаїться писанок, написаних у різних техніках і виконаних у різних матеріалах…

– Моя мама дуже гарно вишивала. А я захопилася мистецтвом писанкарства. І все почалося з однієї виставки писанок у Фортечній галереї Івано-Франківська. Тоді подумала: а я хіба не змогла б таке створити? Адже свого часу спроба вже була, коли працювала у школі в Нижньому Струтині і провадила гурток писанкарства на гусячих яйцях у техніці писання воском. Яйця нам, до речі, привозили із сусіднього села Лоп’янки, де люди активно вирощували гусей. Ми з моєю донечкою Веронікою три роки тому навіть посіли перше місце на фестивалі писанки в Коломиї за виріб у “холодному фарфорі”. У моєму творчому арсеналі є чимало дивовижних технік писанкарства. Наприклад, техніка «монастирська». В ній писанки робили головно монахині. Яйце обмакували в розтоплений віск кілька разів, давали просохнути, а відтак на вогні нагрівали бісеринку і втоплювали у воскове тло. Такі монастирські писанки називали ще «бісеринками». А сьогодні для їх виготовлення використовують клей. Я працювала і в техніці «точкового розпису» – крапка за крапкою створюється контурний орнамент. Як основу береться яйце дерев’яне, покривається білою акриловою фарбою і наводяться акрилові контури. Такі писанки я ще декорую спеціальною полімерною глиною – мініатюрними керамічними декорами чи елементами так званого «холодного фарфору». До речі, «холодний фарфор» виготовляю сама, зберігаю в закритій посудині. Все треба робити дуже швидко, бо він на повітрі миттєво застигає. Дуже люблю на писанках творити квіти – маки, волошки, ромашки, конвалії, цвітіння садів… Бо квітка – то сонце. А ще я осягнула техніку «сухого валяння» – виготовлення писанок із кольорової шерсті. За допомогою води і мильного розчину створюю унікальні об’ємні розписи. Також вмію робити писанки із пап’є-маше. Основу у формі яйця роблять з газети, а далі покривають її клаптиками паперу на клею і декорують також «холодним фарфором». Техніка «акрилом по акрилу» передбачає дерев’яну основу, покриту білою акриловою фарбою, по якій наносять орнамент також акрилом. Коли я її вперше писала, то здавалося, що мені допомагають ангели. Кожна моя писанка – твір, який має власне життя та історію. Інколи у писанці я відтворюю навіть поетичні рядки, які западають у душу. Ще пробувала робити «фабержівки». Звісно, моїм писанкам далеко до творів Фаберже. Для них я використовую емаль і дротики, які наклеюю на дерев’яну основу, тож сам виріб схожий на вітраж. У моєму набутку також «французьке рукоділля» – писанки, в яких використовую вишивки стрічкою. А загалом на писанках намагаюся відтворити давні українські орнаменти, де кожен має свою символіку. Колись усі жінки були вправні у писанкарстві.

…Майстриня не лише пише писанки, а й виготовляє свого роду писанкові композиції – з цікавими підставками та кріпленнями для виробів.

Ідея виготовлення «солодких писанок» у майстрині Наталії Андибур народилася ще два роки тому – під час роботи у школі Нижнього Струтина. Разом зі своїми вихованцями хотіли здивувати і себе, і шанувальників писанкарства. Так з’явилися спочатку різдвяні глазуровані пряники з карпатськими святковими мотивами. А до основи додавали імбир, корицю та інші пряності. Майстриня не просто декорує кожний свій виріб, а прагне донести ним особливу думку.

– Їмосте, а з чого Ви починаєте своє писання «солодких писанок» чи «пряників-писанок»?

– Різдвяні «солодкі» вироби творю обов’язково під акомпанемент колядок, а під час виготовлення великодніх «пряників-писанок» завжди слухаю молебні чи акафісти.

– Будь ласка, привідкрийте хоч окрайчик майстеркласу цього дійства…

– Спочатку замішую «імбирне тісто», до складу якого входять звичайне пшеничне борошно, імбир, мед, кориця, мускатний горіх, за бажання можна додати какао, масло і яйця. Відтак на цілу ніч поміщаю тісто до холодильника, щоб стало еластичним. Наступного дня тісто туге і його можна розкатати так, що форма буде триматися. На деко стелю пергаментний папір, а з тіста одразу вирізаю потрібні форми. Після десятихвилинного випікання пряники мають добре охолонути. А я тим часом готую глазур, тобто поливу, до якої входять яєчний білок з пудрою, і додаю трішечки – пів чайної ложечки – лимонного соку. Сік сприяє тому, що глазур стає сніжно-білою. Якщо потрібні кольори, то додаю відповідні харчові барвники. Найдовше триває творчий процес – розписування виробу. Інколи, коли композиційний узор складніший, можу спочатку спеціальними «харчовими» фломастерами означити контури майбутнього орнаменту, а якщо простий – одразу тло заливаю глазур’ю і пишу. На моїх «солодких писанках» все їстівне, тож можна ними не лише прикрашати великодні кошики, а й споживати. На моїх писанках-пряниках здебільшого зображені трибанні церкви, великодні карпатські мотиви, де смереки, сонце і небесна синява зачаровують своєю красою. У роботі мені інколи допомагають чоловік чи донечка Вероніка. Та головне, що мої рідні мене підтримують. До речі, я читала, що вперше імбирні пряники почали випікати англійські ченці ще в ХІ ст. Побутувала ця традиція і в Київській Русі.

…Їмось Наталія Андибур виставляла свої роботи у краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів м. Долини, в Івано-Франківському обласному краєзнавчому музеї, Рожнятівській центральній районній бібліотеці, Фортечному бастіоні та в духовній семінарії Івано-Франківська, Крилосі, Галичі. Її надихає пошук креативу – і в тематиці писанок, і в техніці писанкарства.

– Дуже мрію,– зізнається писанкарка, – в часі Великодніх свят, зокрема у Світлий тиждень, презентувати свої роботи в Преображенському василіянському монастирі на Ясній Горі в Гошеві.

– А що для Вас, їмосте Наталіє, означає писанка?

– Ми – українці. І щоб себе ідентифікувати, потрібно зростати на таких речах, як українська мова, культура, пісня, рушник, писанка… Писанка – то код нації і мудрість поколінь. Хочу зачитати слова Олександра Довженка: «Писанка – то неповторне багатство, яке треба берегти як безцінний скарб і пишатися ним перед цілим світом…»

…Свої писанки воском майстриня завжди роздаровує, бо переконана, що таким чином дарує рідним, друзям чи близьким окрайчик сонця, а також вірить у народну мудрість, що любов пануватиме у світі до тих пір, поки люди писатимуть писанки. А починає писати свої твори їмость Наталія Андибур завжди в один і той же час – 21 березня, у день весняного рівнодення. А ще це день народження народної майстрині. Може, тому й творчість її така сонячна й тепла.