До грудневої «Літературної світлиці» ми запросили священника о. Ігоря Пелехатого – пароха церкви Найсвятішого Серця Христового, Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ Івано-Франківська, багатолітнього редактора часопису «Нова Зоря», члена НСЖУ і відомого видавця, керівника Молодіжно-християнського центру ім. Івана Боско. Наш співрозмовник означив слово основою свого буття і поділився міркуваннями про його роль у суспільному житті України.
– За роки моєї діяльності у редакції часопису «Нова Зоря», – розповів о. Ігор Пелехатий, – вийшло друком понад пів тисячі книжок, більшість із яких я редагував особисто чи провадив коректорську роботу, працюючи з авторами. Якось я передивлявся бібліотечку опублікованих нашим видавництвом книжок і звернув увагу на дуже цінне видання – тритомну «Історію Закарпаття», яку написав священник світлої пам’яті о. Степан Пап. Автор – українець, який довгий час жив у словацькому місті Пряшеві, богослов, історик, дослідник церковної музики. За часів німецької окупації за український патріотизм угорська пронацистська влада засудила його до смертної кари, але уник її, коли Будапешт звільнили радянські війська...
Чому я згадав про цю книжку? Тому що написана вона від серця, а її вихід у світ став результатом великої творчої і видавничої праці. Адже робота о. Степана написана закарпатською говіркою, тож нам принципово хотілося, з одного боку, зберегти її мовний колорит, а з другого – зробити доступною для сучасного українського читача. Це тільки одна з численних ілюстрацій того, як варто працювати над словом, щоб мати добрі плоди. Звичайно, видавництво випускало не лише духовно-богословську літературу, а й історико-краєзнавчу, художню і мистецьку.
Серед наших відомих авторів – Богдан Бойко, відомий письменник, автор збірки новел «По голови, по голови...», присвяченої розстріляному поколінню українців і в часи сталінщини, і в добу комуністичної радянщини. Ми видали кілька праць світлої пам’яті Степана Пушика – і про Тараса Шевченка «Славетний предок Кобзаря», і міфологічний епос Карпат обсягом понад дві тисячі сторінок «Бусова книга» та ін. Вийшли друком у видавництві «Нова Зоря» також історико-краєзнавчі праці засновника прикарпатської історичної школи академіка Володимира Грабовецького. Побачили світ і велика монографія про іконостаси та сакральне українське різьбярство професора Богдана Тимківа, витримала кілька перевидань книжка відомого мистецтвознавця і доктора богослов’я колишнього Київського патріархату УПЦ Дмитра Степовика «Іконологія та іконографія», який дуже тісно співпрацював з нашим преосвященним владикою світлої пам’яті Софроном Мудрим. А також книжка видатного українського астронома академіка Івана Климишина «Вчені знаходять Бога». Побачили світ поетичні тзбірки відомих письменників Марійки Підгірянки, о. Ярослава Лесіва, Віри Багірової, Василя Олійника, Надії Дички, Ярослава Ткачівського, Неоніли Стефурак, Богдана Томенчука, Оксани Тебешевської, Романа Юзви.
Перелік творів, виданих у «Новій Зорі», можна продовжувати й продовжувати. Ми активно співпрацювали і з представниками не лише греко-католицьких, а й інших конфесій і не створювали для авторів жодної сепарації чи розрізнення. Це було показником відкритості Церкви для української духовної культури. Наприклад, «Нова Зоря» видала один із найкращих переспівів Давидових псалмів «Всевишній зеніт» відомої української поетки Антоніни Листопад та ін.
– Отче Ігоре, очевидно, нелегко поєднувати в собі сіяча Божого Слова і неординарного журналіста чи гострого публіциста?
– Майже у кожному числі газети «Нова Зоря» була передова редакторська стаття, в якій я намагався реагувати на найактуальніші теми українських реалій – не лише духовної сфери, а й соціально-політичної. Декому порушені на шпальтах проблеми видавалися занадто гострими. Але читачі сприймали їх з розумінням і вдячністю, що церковна газета – голос Церкви і голос єпископа – торкається таких актуальних тем, які небезпечно було порушувати навіть у наш час демократії і свободи слова. Згадую епізод замаху на видавництво «Нова Зоря» до десяти чи більше років тому. Я тоді довго не міг зрозуміти, чому нам стріляли по вікнах з вогнепальної зброї. Адже ми ні з ким не мали економічної конкуренції і не шкодили нікому. Якось старенький священник-василіянин о. Доротей Шимчій, коли я його відвідував у монастирі в Бучачі на Тернопіллі, після того випадку зі стріляниною мене запитав: «Чи ти знаєш, за що? Не знаєш... А я знаю: тому що ти написав передову статтю про розстріл у Дем’яновому Лазі і вперше назвав імена та прізвища тих, хто розстрілював. Ти що думаєш, сьогодні їхні діти і внуки не живі чи не працюють там, де працювали їх предки?».
Наш часопис оперативно реагував і на різні негативні явища в житті Церкви. Це також, можливо, викликало незадоволення з боку церковної ієрархії. Але ми писали про такі речі не з метою, образно кажучи, винести сміття з хати на оглядини, а щоб лікувати самих себе – не ховати голови в пісок, а разом з громадою розв’язувати ту чи іншу проблему, бо ж люди все бачать. І не треба від тих негативних явищ ховатися чи їх прикривати, а потрібно визнати і постановити собі не повторювати їх у майбутньому. Це і є самоочищення, яке миряни сприймають дуже позитивно. Люди відтак цінують, що Церква є добра мати для своїх дітей, яка називає непривабливі ситуації чи конфлікти, лікує їх, прощає і йде далі.
– Чи вважаєте Ви себе творчою людиною? Чи не пробували себе у письменстві?
– У ранній юності кілька поетичних спроб у мене було, але я їх не публікував і не афішував. А коли поринув у вир редакційно-видавничої праці – також дуже творчої, то особисті творчі набутки чомусь не розвивав. Увесь свій час віддавав праці редактора чи літературному редагуванню творів.
– А звідки у Вас оте унікальне відчуття чи смак слова?
– Передусім завдячую своїй вищій школі – Чернівецькому національному університету ім. Ю. Федьковича, зокрема моїм надзвичайним викладачам на філологічному факультеті за спеціальністю «Українська мова та література». Назву тільки тих, які справили найбільший вплив на мене як на журналіста, філолога і працівника слова. Передусім – доцент Анатолій Добрянський, неперевершений знавець літератури: сучасної української і народів світу. Андрій Фаріон вчив нас вивчати напам’ять цілі розділи, наприклад, «Енеїди» Івана Котляревського чи поем Тараса Шевченка та Лесі Українки. В осягненні стилістики української мови на мене найбільше вплинули праці і школа професорки Надії Бабич. Вона вигранювала наш стиль і навички грамотного мислення та грамотного письма.
Вдячний за неперевершені філософської та духовної глибини лекції з курсу української літератури Михайла Івасюка – батька Героя України композитора і поета Володимира Івасюка. Щоб зрозуміти глибину класиків української літератури, він заглиблював нас у курс тогочасної європейської філософії і розповідав про майже заборонених Ніцше, Шопенгауера, Камю, Сартра... Як відомий на Буковині фольклорист був він рафінованим українським інтелігентом і всю класичну французьку літературу перечитав в оригіналі. Наука таких викладачів згодом дуже знадобилася мені у моїй професійній праці.
– Як Ви думаєте, чи потрібні сучасному українському письменству літературні редактори чи літературна критика?
– Очевидно, що творче слово потребує відповідного рівня. Є чимало спонтанних видань, які орієнтуються тільки на гаманці авторів чи меценатів. Книжки виходять без жодної бодай побіжної оцінки експертів, фахівців, чи хоча б учителів-філологів, які б дали авторам якісь поради. Звідси – значна частина літературного баласту у письменстві, який останнім часом трохи змалів тільки через дорожнечу видавничих послуг. Я вважаю, щоб слово звучало і було на висоті духа, потрібні шліфування і натхненна праця. Навіть наш геній Іван Франко починав свою творчість з великими потугами, адже не всі ранні твори його позначені досконалістю.
Але… «До праці, брати...» – таке гасло взяв собі Іван Франко у творчості, і воно вивело його на вершини українського і світового письменства. Тож раджу молодим авторам чи початківцям не одразу поспішати до друкарського верстата, а вигранювати свої твори, насичувати їх думкою і інтелектом, а також радитися про вартісність із відомими письменниками, поетами чи літературними критиками. А різні творчі згромадження – гуртки, спілки, студії, об’єднання, платформи тощо – формують літературний процес. Слушні поради літературних критиків та колег по перу – основа для самопізнання авторів, самовдосконалення і письменницького гартування. Без сумніву, творчі спілки потрібні, і чим їх більше – тим краще. Бо вони абсолютно органічна річ для творчого процесу.
– На мою думку, сучасна політика держави, а особливо під прикриттям реформ, щодо розвитку і осучаснення бібліотечних установ не лише далека від досконалості, а й може загрожувати національній безпеці України…
– До таких речей я ставлюся дуже негативно. Нація, яка не дбає про свої культурні підвалини, не має майбутнього. Наприклад, у часи Другої світової нацисти спрямували чималі сили авіації, щоб знищити Велику Британію. Деякі з депутатів англійського парламенту тоді пропонували прем’єрові Вінстону Черчиллю обрізати фінансування на потреби культури, а спрямувати на озброєння. Відповідь Черчилля була категорична: ні. Він був переконаний, що без культури в англійської нації не буде основи для перемоги.
Або ще такий приклад. Сучасне польське католицьке видавництво, навіть не державне, з головою перевершує всю видавничу діяльність України. Всю! А що вже казати про Німеччину, Францію, Велику Британію чи США. Держави субсидують величезні кошти для підтримки і розвитку бібліотечної й книговидавничої сфери, які є основою духовної зрілості нації та її поступу. І такі речі там навіть не обговорюють, вони самі собою зрозумілі. А у нас у зв’язку з так званою адміністративною реформою відбувається докорінне винищення книгозбірень і бібліотечних систем, розформування галузевих бібліотек. А недавно довідався, що в одному з колишніх райцентрів Бойківщини з аукціону продають велике приміщення дитячої бібліотеки! Уявити собі таке навіть у наших найближчих сусідів на Заході просто неможливо.
Ще один маркер духовної небезпеки і тривожний знак – оприлюднені фотофакти, де сміттєві баки доверху заповнені порізаними примірниками Біблії. Якщо вже Боже Слово зазнає такого знущання, то чи не дійшли ми до певної межі у суспільстві? Після якої можуть початися незворотні процеси деградації нації. Будь-які патріотичні заклики не матимуть жодного сенсу без духовної основи. Українське слово для мене є основою Богобуття, усвідомлення себе людиною, християнином, священником...
– Як чільник «Святої Унії» поділіться найближчими планами цієї фундації?
– Фундація існує чотири роки. Першим її виданням був збірник спогадів про блаженного священномученика Григорія Хомишина «Пастир добрий». Ми видали також другу після Біблії настільну книгу християнина – «Католицький народний катехизм» німецького богослова чеського походження Франца Шпіраго, на якій зростали підпільні семінаристи. Вийшло друком і видання, присвячене Найсвятішому Серцю Христовому «Всю надію покласти на Нього» та книжка «У школі Любові з Найсвятішим Серцем Ісуса Христа». Загалом – до десяти книжок побачили світ завдяки нашій фундації. У планах – видати спогади про владику світлої пам’яті Софрона Дмитерка, підпільного єпископа Йосафата Федорика, який висвятив свого часу в підпіллі єпископа Павла Василика, а також нариси про греко-католицьких священників, свого часу опубліковані на шпальтах «Нової Зорі» за чверть століття.
– Ви сієте слово, плекаєте й оберігаєте... Та ким себе передусім відчуваєте – сівачем слова чи його хранителем?
– Я б назвав себе служителем слова. Бо це означає і сіяти, і плекати, й оберігати.
