В обласному музеї визвольної боротьби ім. С. Бандери міський голова Івано-Франківська Руслан МАРЦІНКІВ презентував свою книгу на тему, яку ще донедавна вважали «закритою», – «Правові засади створення та діяльності Служби безпеки ОУН». Власне, в основі монографії – дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук, яку після закінчення Університету Короля Данила успішно захистив позаторік відомий політик. Його цікавило передовсім те, на підставі яких розпорядчих документів діяла безпекова структура, тобто йдеться як про інструкції, накази, розпорядження Проводу ОУН(б), так і документи, прийняті в системі самої цієї служби.
Представляючи видання Р. Марцінків зауважив, що, на жаль, і досі в свідомості навіть частини галичан побутує уявлення, начебто боївкарі могли за чиїмось доносом прийти до когось додому, забрати його із собою і десь у лісі розстріляти, сприйнявши на віру компромат інформатора на цю людину і навіть за браком часу не намагаючись перевірити, чи справедливі ті звинувачення. Автор книжки вважає помилковим уявлення про таке «звершення правосуддя» Службою безпеки (СБ), коли людину могли засудити до страти за ніщо – без підтвердження конкретними фактами чийогось доносу, скажімо, про нібито її співпрацю з органом НКВД. Адже в складі референтур СБ були слідчі. Про особу підозрюваного у зраді збирали інформацію з кількох джерел, а не з одного, припускаючи і ймовірність того, що на цю людину міг наговорити її недоброзичливець. У кожному селі СБ ОУН мала свого інформатора, збирав інформацію і станичний вулиці, опитували односельців, передовсім сусідів підозрюваного. І лише при підтвердженні підстав для арешту людину затримували, допроваджували в криївку чи до того місця в лісі, де працював слідчий, – він допитував цю особу, вивчав ті дії, які їй інкримінували як злочинні.
Наприкінці написаних слідчими СБ протоколів допитів, що збереглися, є навіть психологічні портрети заарештованих. Це, на думку Р. Марцінківа, свідчить про досить високу якість слідства, яке провадили призначені для виконання цієї функції члени ОУН з високими моральними якостями й досить освічені, більшість з яких окрім того пройшли відповідну підготовку на дво- або чотиритижневих курсах: «Я б навіть сказав, що дехто з працівників нинішніх правоохоронних органів не дотягує до рівня навиків і методів роботи слідчих СБ ОУН у 40–50-х роках минулого століття».
Спілкуючись з авдиторією майбутніх читачів його книжки, міський голова зазначив: «Звісно, я не є типовим правником. Утім, тема правових засад діяльності Служби безпеки Організації Українських Націоналістів дуже близька мені. Адже в родині моєї мами були члени ОУН, зокрема один з її стрийків входив до боївки СБ ОУН тодішнього Коршівського району і загинув у боротьбі з ворогами. Ми так і не знайшли його могили. Зумовило мій вибір теми дослідження також бажання спростувати твердження рашистів, котрі у 2014-му розв'язали війну проти незалежної України, яку називають недодержавою: мовляв, їй лише 31 рік, не те, що державі московській. А ми категорично заперечуємо путінським ідеологам ось яким контраргументом: наша держава є спадкоємницею державних утворень, що виникали в усі часи історії українського народу в результаті його національно-визвольної боротьби. Я вбачав важливе своє завдання в тому, щоб окреслити в дослідженні саме правові аспекти створення й діяльності СБ ОУН, тож прагнув довести, що ця служба була юридичною структурою і мала ознаки виконавчого органу».
Р. Марцінків зробив для присутніх у залі музею екскурс усіма трьома розділами монографії – «Історіографічні, джерелознавчі та теоретико-методологічні засади дослідження», «Правовий статус, компетенція і структура Служби безпеки ОУН» та «Правова оцінка практичної діяльності СБ ОУН». Інституційне оформлення СБ ОУН відбулося в лютому 1939 р., продовжили формувати її в 1940-му, коли було створено окрему референтуру Служби безпеки націоналістичного руху. Приводом до цього стало вбивство агентом НКВД П. Судоплатовим провідника УВО–ОУН Євгена Коновальця: в організації зрозуміли, що ворог й надалі знищуватиме українських лідерів, якщо ОУН не матиме своєї Служби безпеки як потужного окремого підрозділу.
Перший такий новостворений орган називали «сімкою». З проголошенням 30 червня 1941 р. у Львові Акта відновлення Української Держави цю безпекову структуру перетворили на окреме повноцінне міністерство, перший керівник якого Микола Лебедь увійшов до складу уряду Ярослава Стецька. Службу безпеки ОУН(б) організаційно оформили як виконавчий орган влади з широким колом повноважень. Якщо послуговуватись категоріями сьогодення, то це все одно, що об’єднати у великий орган водночас Службу безпеки України, поліцію, наявні в державі структури розвідки та контррозвідки й додати до цього ще судову гілку влади. Але найбільше доклався до створення СБ ОУН(б) генерал Микола Арсенич, уродженець Косівщини, ім’ям якого названо одну з івано-франківських вулиць. Він упродовж 1941–1947 рр. очолював Службу безпеки ОУН, загинув на Тернопіллі. Саме за результатами розслідування його загибелі складено один з найбільших за обсягом протоколів СБ ОУН. Була відповідна форма протоколу на випадок фізичного знищення ворогами референтів СБ різних ланок або пропагандистів. Після М. Арсенича обов’язки керівника СБ ОУН виконував лише рік Ярослав Дякон – він теж загинув у боротьбі з енкаведистами.
Потім очолював СБ ОУН сам Голова Проводу ОУН і Головнокомандувач УПА Роман Шухевич. А після його загибелі керував СБ ОУН(б) Головнокомандувач УПА в 1950–1954 рр. Василь Кук. Номінальним очільником СБ Карпатського крайового проводу ОУН з 1949 р. був Микола Твердохліб («Грім»), який загинув 1954-го на горі Березовачці. Повноцінно безпекова структура ОУН діяла до 1951 р.
Кандидатську дисертацію і монографію Р. Марцінківа фахівці оцінюють як перше комплексне дослідження правового поля діяльності СБ ОУН(б). Автор книги повідомив, що нині кожен має можливість ознайомитися з розміщеними в інтернеті Центром дослідження визвольного руху 1100-ма документами СБ ОУН – інструкціями, наказами, розпорядженнями, обіжниками, взірцями, вказівками, звітами, протоколами допитів, повідомленнями про смерть того чи іншого провідника. Це лише дещиця документів СБ ОУН, які збереглися. Якщо вони потрапляли в руки енкаведистів, то, звісно, їх використовували проти підпілля і провідників. У Службі безпеки уже на рівні військової округи були архіваріуси, які дбали, щоб усі документи (робили також по дві копії кожного) було збережено, а в ланках ОУН чітко документували всю свою діяльність.
Матеріали, які дійшли до нас, наочно ілюструють те, що до ключових функцій СБ ОУН належали розвідувальна, контррозвідувальна, слідчо-оперативна, судова, ідеологічна та просвітницька. На практиці цей правоохоронний орган не лише був відповідальним за безпеку лідерів ОУН, а й запобігав диверсійній роботі радянських і німецьких спецслужб та польського націоналістичного підпілля. На територіях, контрольованих ОУН, Служба безпеки постійно моніторила ситуацію стосовно інтересів і поглядів місцевого населення, співпраці тих чи інших громадян з радянською адміністрацією чи силовими органами НКВД.
Звісно, багато методів, які застосовувала у своїй діяльності СБ ОУН, з погляду прав і свобод людей у демократичних країнах XXI ст. видаються негуманними. Але не забуваймо про те, що в тодішніх історичних умовах вони були своєрідною відповіддю на жорстокі методи радянської системи, для якої людське життя взагалі не мало ніякої вартості. Тим часом СБ ОУН діяла на підставі понад 350 документів, розроблених з метою організаційного і правового оформлення цієї безпекової структури. Зокрема для самих її бійців передбачалося найсуворіше покарання за зраду. У першому пункті правильника йшлося: боєць Служби безпеки ОУН (боївкар) не має права здаватися живим. Отож за те, що він погодився на співпрацю з ворогом і був завербований, СБ, реалізуючи надану їй судову функцію, безумовно ухвалювала йому і виконувала смертний вирок. Запровадження такого покарання вберігало структуру СБ ОУН на всіх етапах її історії від внутрішнього руйнування.
Чи робила помилки Служба безпеки ОУН? Були поодинокі випадки, але якщо особа звела наклеп, скажімо, на свого односельця, котрий перейшов їй межу і був несправедливо засуджений з іншої, надуманої причини, а фактично через неприязні особисті стосунки, то при встановленні такого факту під час проведення вищими референтурами СБ перевірки діяльності нижчих її очікувало порушення карної справи проти неї самої й засудження навіть до страти.
Р. Марцінків висловив слушне міркування, що, цілком можливо, книга «Правові засади створення та діяльності Служби безпеки ОУН» приверне увагу читачів не лише своєю темою, а й з огляду на те, що автор цього видання не є істориком, а політиком, міським головою. Директор обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери Ярослав Коретчук, професори науковий керівник кандидатської дисертації Р. Марцінківа – проректор Університету Короля Данила Олег Андрухів і завідувач кафедри теорії та історії держави і права ПНУ ім. В. Стефаника Сергій Адамович наголосили під час презентації книжки, що її автор прагнув не кон’юнктурно, а об’єктивно підійти до висвітлення теми правових аспектів створення СБ ОУН, вивчав усі наявні відповідні джерела, зокрема й польські та радянські. Вони бажали панові Руслану, попри те, що він як мер міста постійно завантажений різними справами, знаходити час і для продовження своїх дослідницьких інтенцій, до написання книг українознавчої тематики, в тому числі науково-публіцистичних, які зацікавлювали б широкий читацький загал починаючи від старшокласників.
Під час презентації «Правових засад…» присутні мали нагоду купити книжку й отримати автограф від автора. Ті читачі «Галичини», які хотіли б також мати це видання, можуть придбати його у згаданому музеї на вул. Тарнавського, 22. Усі кошти від продажу видання Р. Марцінків передасть на потреби батальйону «Свобода» та 78-го батальйону 10-ї бригади ТРО.
