Створена 36 років тому перша демократична обласна газета «Галичина», безперечно, стала носієм забороненої в СРСР історичної пам’яті про діячів національно-визвольного руху часів існування Української Повстанської Армії, які поклали свої життя за волю соборної української держави від московсько-більшовицької окупації.
Український військово-політичний і громадський діяч колишній учасник визвольних змагань у лавах УПА із села Хом’яківки на Тисмениччині світлої пам’яті Іван ПРОШАК (1922–1999) став одним з активних дописувачів до «Галичини» й багатьох інших газет, публіцистом, який порушував гострі проблеми суспільства та писав про національний рух на теренах Івано-Франківщини. Варто проаналізувати його статті в «Галичині» впродовж 1990 років. Багато з них вніс у свою третю книгу «Пам’яті нескореного подружжя» – про подружжя Івана та Марії Прошаків.
І. Прошак народився в родині просвітян, рано долучився до ОУН (1938 р.) і з 1943-го воював в Українській повстанській армії (УПА). Під час боїв із нацистами й більшовицькими підрозділами був підрайонним пропагандистом і активним вояком.
1945-го його арештували, засудили на 20 років виправно-трудових таборів, де він понад десять років мужньо тримався, багато працював і відстоював права політв’язнів, перш ніж у 1957 р. його реабілітували. Після повернення з заслання став інженером-економістом, а з початку 1990-х брав участь у всеукраїнських і міжнародних з’їздах політичних в’язнів та репресованих, виступав у пресі з публіцистичними матеріалами про історію, державність і права ветеранів УПА, а також виступав у пресі з публікаціями про сучасні виклики для країни й важливість національної пам’яті.
Одну з перших статей Івана Прошака «Галичина» опублікувала 27 жовтня 1992 року під назвою «Наша спільна рана…», в якій ветеран ОУН назвав 38 постраждалих від комуністичних репресій із рідного села, які не ввійшли до мартиролога. Серед них були як полеглі в лавах УПА, так і жертви таборів ГУЛАГу. Він також пригадав полеглих побратимів: «Мені відомі прізвища загиблих друзів підпілля – обласного референта Василя Бугая-Богдана з Нижнева, члена окружного проводу Р. Бринського – Блакитного з Тлумача, станичного Б. Бардюка з Пшеничник, активіста Б. Баланюка з Хом’яківки, сотенного Я. Величка-Листа з Марковець, четового сотника Шрама В. Довганя з Микитинців і багатьох інших, що не увійшли до мартиролога».
Далі серед названих у списку фігурували його батьки Лукіян, очільник читальні «Просвіта» в Хом’яківці, який загинув у таборах Красноярського краю 1946-го, та Анастасія, замордована в Тисменицькому відділі НКВС того самого року. Наприкінці статті наводить актуальну цитату: «Не можна забувати, що підлі провокатори і їх господарі живуть, вони готові у будь-який час і спосіб смертельно нашкодити самостійній державі. Пам’ятаймо, що наша перемога – це єдність, чесність і любов до свого народу».
Наступна стаття Івана Прошака «Боже, нам єдність подай!», опублікована в «Галичині» за 6 липня 1993 року, є знаковим публіцистичним текстом перших років незалежності України, коли суспільство болісно поверталося до правди про визвольні змагання ОУН і УПА. Автор виступає не як сторонній коментатор, а як безпосередній учасник подій – колишній політреферент Станіславського проводу ОУН, який пройшов підпілля, арешт і табори. Головна ідея публікації – застереження від внутрішнього розбрату й бездоказового таврування учасників визвольного руху. Приводом для написання стала поява на Всесвітньому конгресі політв’язнів матеріалів, де окремих підпільників ОУН і вояків УПА було звинувачено у зраді. Особливо болісно Прошак сприйняв звинувачення на адресу голови Всеукраїнського Братства УПА Михайла Зеленчука, про якого він пише: «Трудно повірити таким доказам, бо знаю, що пан Михайло був дійсним постійним зв'язковим і довіреною людиною командира Грома».
Водночас автор не замовчує трагедії зрад у підпіллі, визнаючи, що саме вони коштували УПА найбільших втрат: «Більше половини теренового підпілля і стрільців УПА загинули і попали до ворога від своїх зрадників». Найсильнішим фрагментом статті є особистий спомин про події 15 березня 1945 року в Хом’яківці, коли через донос було знищено повстанську групу, загинули поранені бійці, господиня хати та її п’ятирічна донька. Цей епізод перетворює публіцистику на живе свідчення і водночас пояснює, чому автор так гостро реагує на сучасні обвинувачення, засновані на архівних матеріалах каральних органів. Окремий наголос Прошак робить на моральній відповідальності перед загиблими та їхніми родинами: «Не маємо забувати, що в померлих і замучених залишилися діти, внуки і правнуки. І нікому не дано права таврувати загиблих і померлих».
У номері за 30 березня 1994 року (№47 (811)) колишній політичний в'язень опублікував статтю «Той їсть масло і цитрину, а той – ковтає слину...», яка починається так: «В «Галичині» за 19 лютого надрукована актуальна і правдива стаття під назвою «Жебраки», в якій Богдан Голод звертається до майбутніх депутатів Верховної Ради: «Захистіть людей праці, щоб вони відчули, що їхня праця ціниться»».
І. Прошак підтримав думку автора, навівши «приклад короткозорості щодо розтрати державних бюджетних коштів». Розповів зокрема, що під час лікування в Коломийській ЦРЛ зустрів «двох старих інвалідів, котрі лежали в одній палаті і вороже дивилися одне на одного». Згодом дізнався, що один із них у складі збройного загону НКВС знищував українських патріотів, борців за волю України, які служили в УПА. Попри те, що на фронті не був, йому видали посвідчення інваліда третьої групи, після ліквідації підпілля ОУН-УПА жив «яструбок», як його назвав Іван Лук’янович, у найкращих умовах – із безкоштовними санаторіями, доступом до найкращих продуктів у спецмагазинах, найкращого лікування, його діти стали дипломованими у вишах керівниками комуністичних структур, також отримував максимальну пенсію по інвалідності.
А другий пацієнт розповів колишньому політичному в'язню, що був жертвою польських тюрем, німецького гестапо, згодом його репресували за участь у збройній боротьбі в складі УПА після поранення та відправили в табори до Воркути. «Вороги знищили його батьків, конфіскували і забрали все майно, на знущання і голод лишили його малих братів і сестру...», – розповів пан Іван. Після смерті Сталіна і Берії був реабілітований, одружився з каторжанкою і далі працювали в тяжких умовах на Крайній Півночі. Після 37 років перебування у Воркуті зміг повернутися до України, після проголошення незалежності його визнали інвалідом першої групи від репресій.
І. Прошак чітко пояснив, що псевдоінвалід війни отримував станом на січень 1994 року 820 тисяч купонів, а станом на кінець березня – близько двох мільйонів на місяць, тоді як жертва політичних репресій – мінімальну пенсію. Ось так закінчує статтю Іван Лук’янович: «Нехай читач не думає, що старий інвалід-борець бажає якихось пільг. Борони Боже! Він усе життя провів у стражданнях і голоді, розуміє, в якому становищі нині наша молода держава. Гірко йому тільки, що вороги, які продавали і вбивали свій народ, ще й нині користуються незаслуженими пільгами, незважаючи на те, що не були і не є фронтовиками.
Сумую, що наша обласна рада, народні депутати, які кричать, що вони демократи, до сих пір ще не розібралися в цій соціальній несправедливості, хоча знають, що витрати на спецпайки і великі пенсії йдуть з бюджету».
Далі в номері за 28 квітня 1994 року було оприлюднено його статтю «А колектив – осторонь». У ній ідеться про становище Коломийського деревообробного заводу під час приватизації та економічної кризи 1990-х. Автор розповідає про збори працівників та пенсіонерів підприємства за участі представників приватизаційних служб. Робітників більше цікавило не те, скільки прибутків отримав завод, а як триватиме приватизація. Вони запропонували взяти ДОЗ в оренду з подальшим викупом у власність усього колективу. Але, як написав Іван Прошак, «представники з області заявили, що в такому разі вони уповноважені звільнити від посади директора і в місячний термін продати підприємство кому захочуть, не сказавши, що буде з людьми».
Було зрозуміло, що комусь на той момент захотілося практично за безцінь викупити ДОЗ і частинами продавати його за дорогою ціною. Колишній політв'язень справедливо спитав: «І чому вони (себто працівники заводу, – ред.) мають із чиєїсь злої ласки ставати безробітними, а не господарями?». Закінчується стаття влучними висновками: «Я все своє життя віддав боротьбі з ворогами за волю України, терпів у каторжних тюрмах фашизму й комунізму і сьогодні не можу мовчати, коли окремі недруги вже у вільній державі хочуть зробити народ убогими. Приватизація має бути чесною, з користю для робітників, а не для тих, хто, вже обікравши нас, утік з мільйонами за кордон. Саме нинішні робітники і їх попередники мають бути господарями Коломийського ДОЗу».
У «Галичині» за 7 червня Іван Лук’янович опублікував статтю «Допоможіть хоч інвалідам», де сказано, що за часів СРСР родовища нафти і газу були вичерпані, а Росія, успадкувавши все майно Союзу, нічого не повернула Україні, ще й вимагала в додачу оплати за газ і нафту у валюті або зробити бартерний обмін на Чорноморський флот, підприємства, трубопроводи.
«Мені, довголітньому політкаторжникові, добре зрозуміло, що надіятися на ласку московських недругів не варто – написав він, як завше, влучно, і його слова актуальні й досі. – Бачимо, як Москва з жорстокістю фашиста Гітлера і більшовицького ката Сталіна вбиває невинних дітей, старих, мирних громадян малої Чечні». Тому пропонував зі шпальт газети, щоб інвалідам та пенсіонерам продавали газові лічильники або в кредит, або за видані сертифікати, бо придбати їх було тоді, у важкі часи для України, великою проблемою.
А у випуску газети за 14 жовтня того самого року Іван Прошак розповів про те, що в селі Трач відбулася панахида за полеглим Дмитром Гахом «Скубою», про якого і написав розлогу біографію.
«Галичина» за 14 травня 1996-го оприлюднила вісник обласної організації історико-просвітницького товариства «Меморіал», де містилася стаття репресованого воїна УПА «У вирі боротьби», присвячена життєвому шляху члена крайового проводу ОУН Григорія Пришляка й має характер пошанівку та історико-біографічного нарису. У ній простежено формування світогляду майбутнього підпільника ще в роки польської окупації, його участь у «Пласті» та багатолітню діяльність в Організації українських націоналістів, якій він залишався вірним упродовж десятиліть.
Окрему увагу автор приділяє репресіям, яких зазнав Пришляк від польської та радянської влади: арештам, ув’язненню в Березі Картузькій, смертному вироку, заміненому на 25 років тюрем і таборів. Водночас наголошено, що навіть у неволі він не зламався, згуртовував в’язнів і підтримував пригнічених, залишаючись борцем за українську справу.
Завершується публікація розповіддю про його діяльність в умовах незалежної України – як активного громадського діяча, наставника молоді та ветерана визвольного руху: «Радіє і працює для людей Григорій Пришляк. Він очолив крайову референтуру ветеранів ОУН, став почесним сеньйором Пласту, постійно допомагає проводові ОУН-УПА, є активним членом КУН, піднімає молодь на розбудову незалежної держави. Побажаймо ж нашому побратимові ще багато літ і міцного здоров'я, наснаги на благо розбудови незалежної України!»
Публіцистична діяльність І. Прошака в «Галичині» впродовж 1990-х стала важливою складовою повернення історичної правди про національно-визвольний рух ОУН і УПА та формування національної пам’яті на Прикарпатті. Як безпосередній учасник визвольних змагань і колишній політв’язень, він поєднував у своїх статтях особисте свідчення, моральну відповідальність і принципову громадянську позицію, захищаючи честь побратимів, застерігаючи від внутрішнього розбрату та бездоказового очорнення минулого.
Водночас він гостро реагував на соціальні й економічні проблеми перехідного періоду незалежної України, порушував питання справедливості, приватизації, становища інвалідів та жертв політичних репресій. Його публікації виконували не лише інформативну, а й виховну функцію, утверджуючи ідеї єдності, чесності та відповідальності перед пам’яттю загиблих, і залишили помітний слід в історії обласної газети «Галичина».
