Гість нашої «Літературної світлиці» – головний редактор Богородчанської газети «Слово народу» Михайло ЗАХАРЧУК. Коли ми запитали співрозмовника, яку його працю, апробовану майже упродовж пів столітття, доречно поставити на чільне місце у його житті – журналіста, фотографа, поета-пісняра, то він не вивищив жодної, вважаючи кожну вагомою й улюбленою: «Для мене все – перше». А коли ми попросили Михайла відверто порівняти слово з життям, хобі, світоглядом чи іншими поняттями, то почули беззаперечне: «Слово для мене – як віра, бо ж спочатку було Слово...».

Михайло Захарчук народився 14 жовтня 1962 року в селі Іваниківка на Богородчанщині. Навчався у сільській десятирічці, а відтак на філологічному факультеті Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича за спеціальністю «Українська мова та література». З 1986 по 1995 рр. – кореспондент, відповідальний секретар, заступник головного редактора районної газети у місті Сторожинець на Буковині. З 1995-го по 2015-й – старший редактор видавництва «Нова Зоря». Літературний редактор до 70 книжок історичного, краєзнавчого та релігійного змісту і поетичних збірок. Серед їхніх авторів – знані Степан Пушик, Володимир Грабовецький, Володимир Полєк, Петро Арсенич, Михайло Борис, Дмитро Юсип, Світлана Флис та ін. Як поет-пісняр М. Захарчук активно співпрацює із заслуженим діячем мистецтв України композитором Богданом Шиптуром, народним аматорським гуртом «Старунці» та гуртом «Колорит». Пісні авторів «Синам України», «Ой то не голубка»», «У небі вечірнім», «Малиновищі», «Ми – велика і дружна родина», «Ми – українці» не раз звучали в ефірах обласного телебачення «Галичина» та радіо «Дзвони», на обласних фестивалях патріотичної і повстанської пісні. Пан Михайло – член Національної спілки журналістів України, відзначений почесними грамотами НСЖУ та Івано-Франківської ОДА.

– Звідки у Вас, Михайле, ота, образно кажучи, незрадлива, я б навіть сказав – до забуття віддана, любов до українського слова?

– Усе починалося з родини, з рідної Іваниківки. Зізнаюся, що після закінчення школи в селі я опинився на розпутті: не знав, чому присвятити своє життя. Адже надзвичайно любив спорт і спочатку навіть задумувався про вступ до фізкультурного технікуму в Івано-Франківську. Та у виборі переважила... географія. Я дуже любив спостерігати за природою, а від третього класу навіть вів спостереження за погодою і щодня фіксував її у спеціальних зошитах. Але попервах вступити на відділення метеорології до Чернівецького університету мені не вдалося: географія – «відмінно», а математика – «незадовільно». Відтак навчався на слюсаря-ремонтника в Івано-Франківську в училищі №1. А через рік звернувся до свого третього покликання, яке стало першим на все життя – до філології, вступивши на філфак у Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. У школі дуже любив писати твори і мені це вдавалося. Навіть брав участь в олімпіадах. У виші ж я мав велике щастя бути учнем дуже відомих професорів, з-поміж яких найбільше враження на мене справив світлої пам’яті Михайло Івасюк – батько Героя України композитора Володимира Івасюка. Він викладав українську літературу другої половини ХІХ століття. А на п’ятому курсі був керівником моєї дипломної роботи, присвяченої новелістиці Степана Васильченка. Я не раз бував у помешканні Івасюків. Але говорити про Володю у родині тоді, коли його вбили, ніхто не наважувався...

– Тож спочатку попри все була таки журналістика?

– Так, на факультеті була школа чи курси журналістики, тож я їх паралельно закінчив. І сталося так, що 5 червня 1986 року у нас відбувалося вручення дипломів, а з 1 червня я вже працював на посаді кореспондента газети «Радянське село» у Сторожинці. Пригадую, що мої однокурсники тоді мені заздрили. Адже більшість направлень були в Запорізьку чи Донецьку область... А я вже був на роботі.

Тоді я вже був одружений, тож тим більше не хотілося хтозна-куди їхати. На все була Божа воля. Адже я не шукав місця роботи. Просто тоді заступник головного редактора Михайло Токарюк, який сьогодні працює в обласній чернівецькій газеті «Буковина», приїхав на факультет і шукав на нашому потоці підхожу кандидатуру. В деканаті йому назвали три прізвища – моє і ще двох студенток. Дівчата відразу відмовилися. А я подався до Сторожинця, де пропрацював дев’ять років – кореспондентом, відповідальним секретарем і заступником головного редактора газети, яку на початку 90-х років минулого століття перейменували на «Рідний край».

– Як Вас доля привела у «Нову Зорю» до Івано-Франківська? Чи не важко було після світської газети працювати в релігійному часописі?

– Ще з 1993 року мене почав кликати у «Нову Зорю» тодішній її редактор о. Ігор Пелехатий. Ми з ним п’ять років навчалися в одній групі у Чернівецькому університеті. А отець Ігор планував якраз створити видавництво і шукав добрих фахівців. Отже, я рівно двадцять років – з 1995-го по 2015-й – віддав «Новій Зорі». Коли сьогодні пригадую, скільки за ті роки довелося перелопатити текстів, то навіть самому не віриться.

Звісно, на початку 90-х років я ще не перебував на такому духовному рівні, як тепер. Радянщина... Та й Буковина – край специфічний. Але, очевидно, я частково таки був готовий до такої зміни. Наше село Іваниківка – дуже релігійне і з великою духовною історією. Церква потужно діяла, хоч і в підпіллі, й за доби СРСР. У селі дуже часто бували світлої пам’яті владика Павло Василик, багато священників, серед яких і теперішній архиєпископ і митрополит Івано-Франківський УГКЦ владика Володимир Війтишин та ін. До речі, мене підпільно хрестив саме владика Павло. Коли я прийшов у «Нову Зорю», то спочатку це була тільки газета, і вже, точно не пригадую, 1996-го чи 1997-го ми створили видавництво. Придбали поліграфічну техніку і почали друкувати книжки. Я сьогодні не можу навіть собі уявити, як ми, троє журналістів, щотижня видавали восьмисторінкову газету і водночас працювали над підготовкою до друку трьох–чотирьох книжок. Друкували не лише релігійну літературу, а й світську.

– Чим можете пишатися зі свого творчого набутку як літературного редактора?

– Важко й згадати всі книжки. Лише під моїм літературним редагуванням у «Новій Зорі» вийшло друком не менше 70 найменувань за ті роки. Щороку, як бачите, три-чотири книжки. Спочатку головно духовної тематики, бо ж нас знали як релігійне видавництво. Але хочу також назвати книжки Степана Пушика, Михайла Бориса, кілька краєзнавчих видань нарисів академіка Володимира Грабовецького, дослідницькі роботи Володимира Полєка, Петра Арсенича, есеї Дмитра Юсипа, студії Любові Павликівської, Ганни Карась, Василя Гука, Світлани Флис, Василя Бурдуланюка та ін. Всі автори – відомі люди Прикарпаття. Про кожного можна говорити нескінченно. Але хочу сказати кілька слів про Василя Гука, який був свого часу директором моєї рідної школи в Іваниківці й викладав біологію. Був засуджений під час праці в школі на півтора року – за свої патріотичні переконання. Жив він у Лисці і часто навіть в автобусі провадив дискусії про утиски української мови тощо.

До речі, в «Новій Зорі» ми видали свого часу «Робінзона Крузо» Данієля Дефо у перекладі з чеської Марійки Підгірянки, нашої землячки з Білих Ослав. А рушієм і упорядником такої праці був Василь Левицький – директор музею і земляк Марійки Підгірянки. Робота була важкою, але цікавою. Ще хочу сказати кілька слів про книжку «Повість про одну душу. Свята Тереса від Дитятка Ісуса». Це був переклад з російської, а видавалося, що росіяни зробили недолугий комп’ютерний переклад із французької. Тож потрібно було добряче потрудитися над релігієзнавчою термінологією.

– Я знаю, що Ви ще й поет, зокрема пісняр…

– Наразі ще не маю жодної поетичної книжки – ніяк руки не дійшли. Звісно, не нарікатиму на брак часу. Бо якщо є що сказати, то потрібно казати. Хоч я відредагував дуже багато поетичних збірок. А свої перші поетичні спроби зробив ще у шкільні роки. Гуртка для творчої молоді в школі тоді не було, але були цікаві уроки української літератури.

Багато змін у моєму творчому житті відбулося після знайомства 2005 року з відомим прикарпатським композитором Богданом Шиптуром. Він часто просив мене відредагувати ті чи інші поетичні рядки, погодивши те, звісно, з їхніми авторами. Я пропонував свої варіанти. Й так народжувалася пісня, а також... бажання самому щось написати. Першу нашу із Б. Шиптуром пісню «Синам України» ми створили 2015 року – як відгук на події війни на Донбасі. Пісня не раз лунала в ефірі телебачення «Галичина» і радіо «Дзвони».

Я співпрацюю з народним аматорським гуртом «Старунці» із села Старуні, який має дуже талановитого керівника Василя Григорука. У виконанні колективу пісня «Синам України» звучала кілька років тому на обласному святі патріотичної і повстанської пісні імені Софії Галечко у місті Надвірній. У пісні, на мій погляд, кожне слово – як молитва за Україну та її захисників, як карби болю:

Загалом я написав вісім пісень, серед яких зокрема різдвяна «У небі вечірнім», духовна про скарби небесні «Ой то не голубка», патріотична повстанська на музику Василя Григорука «Малиновищі», гимн «Світлої Надії», громадянська «Ми – українці», яку виконує колектив «Колорит» із села Пороги, гимн рятувальників Прикарпаття, про Богородчани...

– Михайле, а з чим Ви могли би порівняти для себе вагу українського слова?

– Мені дуже гірко бачити, коли люди не задумуються над важливістю українського слова, а тупо наслідують чужинські. Особливо болить, коли на тлі восьмирічної війни з Росією наші люди дуже легковажать і їм байдуже, що вливається в їхні вуха й мізки з ефірів кіно чи радіо. Уявіть собі, водій буса із западенського бандерівського села так любить російський шансонний непотріб, що «виливає» його на весь салон, на всіх своїх пасажирів. А на зауваження ще й огризається. Мовляв, яка різниця. Звідкіля це у молодої 30-річної людини? Я не можу зрозуміти…

Для мене українське слово – як віра, яку я ніколи не зраджу. Адже спочатку було Слово... Я ніколи не повірю в слова про любов до України, якщо людина не розмовляє і не хоче розмовляти українською. Хтось мудро свого часу сказав, що якою мовою ми виховаємо своїх дітей, таку й країну вони будуть любити.

...А ще віддавна Михайло Захарчук залюблений у гори. Він чудовий фотомитець. Не раз представляв свої пейзажі на персональних виставках в Івано-Франківську. Його перший похід у гори був ще після закінчення сьомого класу, а останні чверть століття і до восьми разів на рік мандрує у Карпати. Більше того – популяризує свою любов до гір серед рідних, колег-журналістів і знайомих. Рух для Михайла – нормальний стан душі. Цей чоловік ніби розмовляє з довкіллям, адже його метеопрогнози – надзвичайно якісні. З походів він приносить не лише унікальні світлини, а й рядки своїх поезій:

Таких надзвичайно працьовитих і настільки ж скромних людей, як Михайло Захарчук з Іваниківки, я зазвичай називаю подвижниками слова. Хоч добре розумію, що цього означення замало.