Рядки поезій Ярослава ЯСІНСЬКОГО – члена Національних спілок письменників і журналістів – уперше вразили мене глибиною своєї унікальної образності лише кілька років тому, на превеликий жаль, коли деякі твори поета у Коршеві на Коломийщині мені прочитав інший відомий прикарпатський поет і член НСПУ – Іван Війтенко. А цього року я мав за честь почути ту поетичну справжність з уст самого Ярослава Васильовича під час спілкування й презентації в Коломиї збірки духовних розважань о. Михайла Мельника «Слово Благовісту».

Але відтак я вже не став очікувати на випадковість – вклонився Я. Ясінському в його рідних Лісках на Коломийщині, а точніше – на сільському Циганському горбі. Тут з 1999 року літератор організовує та провадить літературно-мистецькі фестивалі імені Квітки Цісик, а у давньому приміщенні колишньої сільської двокласної школи творить приватний народний музей її імені. І саме на місці майбутнього першого у світі пам’ятника великій українці я запросив митця слова до листопадової «Літературної світлиці».

Смакую поетичними рядками з книжки Ярослава Ясінського «Логос» і насолоджуюся їх філософською мудрістю:

– Ярославе Васильовичу, видається, що Ви все життя намагаєтеся наздогнати свою мрію.

– Після сільської школи я якийсь час заробітчанив – у свої 14 працював підпасичем кіз і корів на Одещині. А після повернення пішов навчатися у вечірню, а відтак і денну школу в Коршеві. У цей час у Коломиї я вже вчився на хормейстера, керував у селі хором. А гармонію придбав ще в Одесі й самотужки навчився грати на ній. Закінчив також у Коломиї платну школу баяністів. Річ у тім, що мій тато був весільним скрипалем і майстром музичних інструментів. А в Івано-Франківський педінститут я вступив на факультет широкого профілю – української мови та літератури і музики та співів. Я добре співав. А п’єски проти радянщини писав змалку. Не хотів бути піонером і відмовлявся писати заяву на вступ до цієї організації. То все – від мами Євдокії, яка завжди не любила москалів і тим зарядила й мене. Я тільки в педінституті зізнався, що не комсомолець, і мене вже на другому курсі таки змусили написати заяву на вступ до тої організації.

– А звідки ота незламна любов до театру?

– У нашому селі драмгуртком керував Микола Цісик. То був справжній театр. І моя мама брала активну участь у сценічному житті Лісок. А ще мій стрийко Іван Савчук був артистом Коломийського театру, коли ним керував Василь Симчич.

– Знаю, що Василь Симчич і Вас запрошував у театр.

– Так, я проходив у нього конкурсний відбір, і мене зарахували у трупу. Але прийшов виклик на навчання в педінституті – і я обрав виш. Та не покидав театр: він мене дуже вабив. Я навіть писав до Києва – в інститут імені Карпенка-Карого. Запросили – і я приїхав. Однак випадкова зустріч і кілька незграбних фраз якогось погано вихованого інститутського пана повернули мене додому. Якраз тоді драмтеатр в Івано-Франківську провадив конкурс на актора третьої категорії – допоміжного складу. Я знову спробував – і вкотре пройшов. Та коли там дізналися, що вчуся на стаціонарі, то відправили геть.

Проте на канікулах як помічник працівника сцени я їздив з театром на гастролі. Подружився з головним режисером і він почав давати мені деякі ролі. Та коли побачив, як у театрі воюють за ролі, це відбило в мені охоту працювати в ньому. Думаю, що я зрадив сцену ще тоді, коли вибрав педінститут. Треба було залишитися у театрі в Коломиї. Вірю, що став би актором вищої категорії. Я ж був так залюблений у театр, що почав писати п’єси, зокрема «Чого трембіти голосили», яка спочатку називалася «Верховино, світку ти наш», але мене змусили її перейменувати. Дружив з Василем Симчичем, і він навіть особисто дописав мені у творі одну невеличку сцену.

Коли у Лісках ставили мою п’єсу, то був повний аншлаг. Я був щасливий. А твір помістили навіть у збірнику драматичних творів, рекомендованих для клубів. Режисер Коломийського народного театру Михайло Жолобайло свого часу приїжджав до мене і просив написати п’єсу до ювілею Марка Черемшини. І я з тим упорався. Відтак написав драму за творами Андрія Чайковського, яка й нині, на мою думку, була б дуже актуальною. Створив також драматичний твір про УПА, який планували ставити на сцені у Коломиї. Але виконавець головної ролі… відмовився. То був ще тільки початок 90-х… Тож п’єсу «Сорочку вишивала…» поставили не в Коломиї, а в одному із сільських клубів на Снятинщині. Маю й кілька ще не завершених п’єс. Але попри все у моїй письменницькій творчості спочатку таки було слово поетичне – поезії для дітей, присвячені донечці Яринці.

– Що стало тим тремом серця, який у Вас народив поетичні рядки?

– Навіть не знаю, як це сталося… Все, на мою думку, прийшло від безмірної любові до природи. Я ріс одинокою й не вицілуваною дитиною. Після війни мама мала багато інших клопотів. Маленьким бахурцем я усамітнювався, виходив у поля, спостерігав за потічками, робив у кущах хатки, любувався квітами і… наливався спокоєм самоти. Це, до речі, я описав у творі «Кураї», де, розповідаючи про заробітчанство у Чехії, часто тікаю в дитинство. Думаю, що саме там народилася моя поезія. Але критики у видавництві «Карпати» в Ужгороді мою першу збірку, образно кажучи, зарубали.

– Але охоту творити не відбили?

– А дивіться – ні. Аж коли 2006 року вийшла друком книжка «Коливо» і її дали в руки Євгена Барана, то він казав, що прочитав її на одному подиху. Та цієї книжки було замало, щоби вступити до Спілки письменників. Але нею увагу критиків я привернув. Коли вони мене назвали поетом, то це мені надзвичайно сподобалося. Я дуже цього хотів. А членом НСПУ я став пізно – мені вже було 60, і то завдяки Євгенові Барану. То тепер вступити не проблема, а тоді… не дуже сприймали поета у такому віці, мовляв, поет – тільки до 40 років, а далі...

– Ваші твори надзвичайно глибокі й філософські… На мою думку, написані і не для всіх, і не для кожного, а головно – для себе?

– Перші мої вірші були про природу, а після того, як я побував на чужих заробітчанських стежках у Чехії, то тематика їх стала значно глибшою, а моє ставлення до слова – відповідальнішим. Тож після «Колива» вже почалася моя філософська поезія. Простоти не було, як у перших віршах. Але я не можу сказати, як мені писалося… Не знаю… І вік, і пережите… Я хапався за слово, як за ниточку. Моє слово – як моє життя, як людське життя. Моя поезія – це звернення не лише до когось осібно, а й до світу, то й розмова зі світом, й бажання достукатися до закамарків людської душі, до таїни, закритої від усіх і кожного.

– А яке, на Вашу думку, письменницьке слово потрібне тепер? Та й чи взагалі потрібне?

– Слово потрібне різне, поетам слід торкатися всіх больових точок життя. Нині надзвичайно багато пишуть про війну, бо вона найбільше мучить людей. Люди щомиті відчувають біль і плачуть. І я щодень плачу. Рукою не пишу, бо не бачу. Але творю серцем – і мені твориться. Слово для мене – як святість. Я там, у тому світі слова, – у світі слова Бог. Там почуваюся вільготно і там мені живеться. Дуже не хотів би, щоб письменницьке, та й загалом людське, слово було просто забавкою, пустим місцем і марнотою марнот. Мені добре, коли я – у слові. Завжди, коли писав навіть кілька строф, був у тому раю слова і з радістю працював, то відтак, виходячи з того стану творення, завжди почувався змученим.

– Мені видається, що Ви все своє творче життя намагаєтеся вирватися з напускного відчуття провінційної меншовартості. Чи вдалося?

– Кожній людині хочеться бути кращою, ніж вона є, а не згіршуватися. Людина не досконала, і хоче досконалість природи пристосувати до себе. Створена духовно на подобу Божу, людина перетворилася на марноту марнот. Я не маю сили й розуму комусь щось радити, бо й собі не можу дати раду. Найбільша порада письменникам – у слові нести людям святість. Неможливо щось порадити, коли чуєш людські страждання й болі. Цей світ мене не влаштовує і те, що в ньому робиться, не влаштовує. Моя опора? Чи маю на що спертися? Мовчу і шукаю у тому мовчанні серед плевел зерна свої «духмяні дзвони». Я все життя їх шукав і шукаю. Вони й нині пробиваються у моїх віршах. Було б добре, щоб кожен письменник своєю творчістю шукав свій «духмяний дзвін»…

– Чи самореалізувалися Ви у житті?

– Ні. 15 років мрію спорудити в Лісках пам’ятник Квітці Цісик. На кожнім з уже 13 літературно-мистецьких фестивалів її імені я образно казав, що «знову женюся з Квіткою». Люди приїжджали, тішилися. Були рідні з Нью-Йорка, з Варшави… Та вважали, що то ми хочемо скористатися нагодою й зробити собі славу. Я прагнув людей заворожити своєю ідеєю, адже на гідний пам’ятник потрібні кошти – близько 20 тисяч доларів. Та поки що це не вдалося…

– А що земляки – прикарпатці? Адже за майже півтора десятка років кого тільки на фестивалях імені Квітки Цісик не було…

– Так, я на більшість фестивалів запрошував людей з умислом, що допоможуть у будівництві пам’ятника. Приїжджали з області, з району… Якісь кошти збирали. І по селі ходили. Але більшість односельців сприйняли мою ідею скептично. Мовляв, хто тобі Квітка, нащо тобі це? Чиновники казали, що не на часі. Але ніде у світі ще нема пам’ятника Квітці Цісик. Наступного року співачці було б 70. До цієї дати у Лісках буде споруджено їй пам’ятник у повен зріст. Але не бронзовий, а у граніті, живий і динамічний – як пісні Квітки Цісик. Не можна замалити образ співачки. Автор пам’ятника – художник і скульптор Василь Дутка з Косова, визнаний майстер й автор монумента Іванові Павлові ІІ – Папі Римському у Польщі.

…Чужа байдужість не своя, тож гнітюче вражає. На Циганському горбі у Лісках розглядую сірі самотні колони-стовпи на місці майбутньої вимріяної альтанки, бронзову гіпсову голову Квітки Цісик, прикриту целофановим мішком, знищені часом і негодою колись добротні дерев’яні лавиці з масиву дерева, незавершений музей співачки… Десь тут народилася і ще живе мрія Ярослава Ясінського – назавжди поселити у Лісках Квітку Цісик. Певно, так і буде. Бо велике серце великого поета було колискою тієї мрії.