Різдвяні свята – час дивовижних зустрічей із цікавими людьми. А для нас із педагогинею, поетесою, просвітянкою, членкинею Союзу українок Валентиною КОРНІЙЧУК (у заміжжі – Ганущак) стала на кілька годин «Літературною світлицею» «Галичини» Виставкова зала Калуша з її гостинною господинею – хранителькою фондів і самобутньою художницею Галиною Турчик…

З поетичної метрики

Валентина КОРНІЙЧУК також упорядкувала: «Причали мої за обрієм» (книжка спогадів про поета й перекладача Василя Ганущака, 2014), «На кордоні душі і слова» (переклади з білоруської Василя Ганущака, 2021), «Слово правди» (публіцистика Василя Ганущака, 2021), дібрала матеріали до книжки літературознавчих розвідок і публіцистики Василя Ганущака «Жбан запашного напою» (2017, упорядник Євген Баран). Авторка статей: «Василь Ганущак як поет, перекладач, журналіст, громадський діяч» (Калуські історичні студії, 2022) та «Поезія і живопис – дві іпостасі творчості Богдана Корвача» (Калуські історичні студії, 2024)

Спілкуємося з Валентиною Іванівною біля величезних вікон просторої кімнати. Тільки німотна тиша і ми. А ще навколо з високих стін зирять різножанрові й різноформатні малярські полотна відомих і не дуже знаних калуських художників. За вікнами ж ніяк не може стати сама собою дивна зима. Ми – двійко залюблених і занурених у поетичне слово людей, огорнених завиванням повітряної тривоги і гіркими думками про останню дорогу додому калуських воїнів, провадимо розмову про поетичне слово: його справжність чи кон’юнктурність, доцільність чи непотрібність, актуальність чи невчасність, модерність чи традиційність у часі війни в Україні…

– Я народилася у великому промисловому місті Костянтинівці на Донеччині, – розповідає В. Корнійчук. – Нині місто, дякувати Богу, не окуповане, але воно вже майже на лінії зіткнення. Наприкінці 50-х я навчалась у російській школі – українських у місті не було. А після закінчення навчання вирішила поїхати до Львова і вступати в університет – хотіла стати англійською філологинею. Це був мій абсолютно принциповий і свідомий вибір. Адже мама моя родом зі Слобожанщини, а батько – з Поділля.

Батькову родину свого часу було вивезено з Тернопілля у Сибір. Тож я виховувалася у такому середовищі, що навіть розмовляючи російською мовою, завжди підсвідомо й органічно почувалася українкою, причому – радикальною. Але у Львові мене відрадили вступати на відділення англійської мови, мовляв, це неможливо без спеціальної підготовки з репетитором. І я, перелякавшись, вступила на відділення російської мови і літератури. Але 1973 року нас, як і багатьох інших студентів, викинули з університету – за «буржуазний націоналізм».

Це була загальнодержавна «чистка». А серед студентської молоді у виші не бракувало «сексотів», які спочатку підсували заборонені книжки, а відтак своїх однокурсників чи одногрупників «здавали» слугам режиму. Ми жили в гуртожитку в одній кімнаті з Надією Степулою, яка нині теж є письменницею. Вона товаришувала зі своїм хлопцем, а я – з Василем Ганущаком. Пригадую, що Василь попереджав того хлопця, щоб не давав мені чи ще комусь жодних заборонених книжок. Але той приносив. Ми ж не усвідомлювали небезпеку і читали їх з насолодою. Згодом з’ясувалося, що Надіїн товариш – «сексот». Тож мене коли виключали з комсомолу, звинуватили у читанні забороненої літератури. А що вже казати про Василя!

Поламали нам – двом молодим і дуже закоханим людям – життєві долі. Ми якийсь час з Василем працювали на заводі у Львові, потім нас розрахували і заборонили жити в місті. І ми подалися у Карпати – Криворівню, Верховину, Косів… Так горянин В. Ганущак – уродженець села Микитинці на Косівщині, знайомив мене з горами, яких я, степовичка й подолянка, ніколи зблизька не бачила. Враження були надзвичайні. Василеві батьки згодом вирішили, що нам потрібно одружитися. Бо, мовляв, Валя не зрадила, а пішла за Василем. Справді, від мене на допитах вимагали, щоб я на комсомольських зборах сказала: «Он – подлєц…». Я ж, звісно, такого не сказала. І не сказала б, навіть якби це був не Василь, а хтось інший з моїх знайомих. Але ця фраза й досі закарбована в пам’яті і, напевно, ніколи не зникне.

Якийсь час ми жили у Яворові на Львівщині, а згодом – навесні 1974 року – наш товариш Богдан Рокетський покликав нас до Калуша. І покотилося життя. Я намагалася кілька років поновитися у виші – постійно відмовляли. З часом поновилася на заочному відділенні у Чернівцях. Тож мої університети тривали одинадцять років. Спочатку працювала у дошкільних закладах Калуша, у сільських школах Пійла, Сівки Калуської, Студінки і нарешті – у Калуській ЗОШ №10. Викладала російську мову і літературу, бо тільки згодом перекваліфікувалася на українську філологиню, одержавши другий диплом.

– Як би Ви, Валентино Іванівно, себе представили читачам? З чого почалася Ваша дорога до слова?

– Я передовсім викладачка, а вже потім – поетка. Думаю, що добре знаюся на поезії, тож не вважаю себе у поетичній творчості потужною майстринею. А писати почала російською у сьомому класі – ще у Костянтинівці. Мій тато дуже любив літературу і навіть трохи віршував. Тож моя залюбленість у слово і в українську мову – не випадковість. Я кохаюся у слові й органічно його відчуваю. А вперше усвідомила себе поеткою у Калуші після публікації моїх творів у місцевій пресі, а згодом – в обласній періодиці та журналі «Перевал».

Але то все випадковість, бо я сама ніколи не подала б публікувати свої твори. Спонукав до того мій чоловік – відомий поет і перекладач Василь Ганущак. Та все ж не можу сказати, що як поетка була ним обласкана. Але в цьому лише моя вина. Бо я собі сказала, що двоє поетів в одній хаті – то забагато, й відійшла від творчості. Писала мало. Та все ж відвідувала разом із Василем чудову літстудію «Підгір’я». Там збиралися дуже цікаві літератори – Анатолій Онишко, Михайло Коломиєць, Оксана Тебешевська, Ольга Івасів... То був мій перший гарт.

– Але навіть попри невелику творчу активність тими роками, як Ви самі кажете, Ваша перша збірка не забарилася – побачила світ ще понад 20 років тому?

– Спонукав мене до видання 2011-го книжки «Причетність» внутрішній голос. Редагувала збірку поетеса Неоніла Стефурак, хоч літературним редактором у збірці зазначено Василя Ганущака. Очевидно, тоді назрів час позбутися написаного роками та відпустити свої поезії до людей. Не знаю, для чого я це зробила. Очевидно, заради пам’яті батьків, яким присвятила свою першу збірку поезій і для яких моє виключення з вишу було ударом. Я зобов’язана була їм віддячити. Василь хвалився побратимам по перу і знайомим. До речі, про це колись згадував Євген Баран. А після смерті В. Ганущака була велика перерва у моїй творчості. Тож друга книжка «СвітлоТінь» побачила світ аж 2020 року, відтак «Під омофором неба» – 2021-го, а «Інший ракурс» – 2023-го. Я непродуктивна поетка – жодний голос зверху мені рядки не диктує. І якщо не пишеться, ніколи з себе поезії не видушую.

– Що спонукало Вас до вступу в Національну спілку письменників України?

– Ніколи не думала, що подаватиму заяву про вступ до НСПУ і ніколи цього сама не зробила б. Тим більше у моєму віці? Але спонукала до цього кроку тодішня голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Світлана Бреславська. Що мені це дало? Щось таки дало. Зокрема для важності статусу підписів під моїми літературними статтями. Може, додало й трішки якогось престижу, але передовсім додалося зобов’язань. Усі презентації моїх книжок відбувалися тільки в Калуші. Все, що вдалося реалізувати, через Союз українок передали для потреб ЗСУ. Можливо, це моя помилка, що не було презентацій в обласному центрі чи деінде, але я не вмію за себе просити.

– Що для Вас важить у житті творче слово?

– Напевно, в цьому разі не можу не бути філологинею. Слово для мене – це сила, яка дає можливість існувати у сучасному світі. Там знаходжу порятунок та захист – і коли читаю, і коли пишу. А про захоплення словом годі й казати, бо я купаюсь у слові, занурююся в його глибини і віднаходжу там дорогоцінні перли. А ще слово для мене – й спосіб самовираження. У поезії вмію сказати те, що не можу висловити у звичному спілкуванні через свою замкнутість.

У моїх творах переважає традиційна тематика. Війна впливає і на свідомість, і на підсвідомість. Її дотик я відчуваю в кожному жанрі. Моє слово мені дуже допомагає. Процес творчості для мене – як потрапляння в іншу реальність. Саме процес творення для мене найцікавіший. Бо написане – то прощання з твором. У мені інколи звучить внутрішня мелодія. Слово для мене – обов’язок, а не тільки порятунок. Кожна людина повинна робити те, що любить і в чому може себе реалізувати. Відчуваю великий обов’язок не тлумити свій талант. Бо він мені даний. Чи від батьків, чи, може, до цього причетні Небеса, але я маю оте покликання і не смію його нищити та не реалізовувати. Це було б неправильно.

Полюбляю слухати інших та аналізувати літературний простір Калущини, тож постійно беру участь у поетичних читаннях, які у Калуші вже не вперше організовує педагогиня Оксана Максим’як. Дуже тішуся талановитою молоддю. На жаль, у Калуші нема літстудії, яка була б мені до душі. Бо у молодіжні чи модерні літературні спільноти мене ніхто не кличе. Я прихильниця силабо-тонічної системи віршування, але якби мене захотіли бачити у якійсь модерній літературній студії, то пішла б. Чому ні? А коли своєю творчістю допомагаю ЗСУ, то пишаюся собою.

Прочитаю принагідно кілька рядків зі своєї останньої збірки «Інший ракурс»:

– Яку роль, на Ваш погляд, відіграє слово у часі війни в Україні?

– Я вважаю, що нині поетичне слово підіймає дух, поезія загоює рани і дає естетичну насолоду. Не можна жити тільки гіркотами й ранами війни, потрібно мати у собі і щось вічне – любов, віру, надію… Бо вони зцілюють. Поезія дуже потрібна. Хоч, на мою думку, писати про війну під час війни дуже важко. Напевно, найкращі твори про війну вийдуть після її закінчення. Після того, як усе буде передумано, переоцінено й переосмислено…

Це будуть найправдивіші твори про війну. А нині переважають горе, сльози, біль… Знаю добре такі переживання, бо і мій рідний племінник захищає Україну на передовій між Донеччиною і Дніпропетровщиною. А у родині на Тернопіллі наш родич зник безвісти ще на початку вторгнення рф. Мама ж вірить і вже майже три роки чекає, що він повернеться…

Моя поезія – то щонайперше розмова з собою, як би я не прикривалася образами своїх ліричних героїв. Моє «я» у кожному творі хоч і поверхнево, але є. Хочу сказати читачам, щоб у жодному разі і за будь-яких обставин не загубили себе у житті і не заздрили іншим, не плекали у собі зло та гнів. А головно – любили життя. Не можна нехтувати тим, чим тебе обдарував Господь. Якщо поет чи прозаїк хоче щось сказати, то, звісно, хай не стримує себе, а каже. Однак писати нині про війну тільки через популярність чи модність теми – це плодити літературну несправжність.