Упродовж майже чотирьох десятків років поетеса Надія ДИЧКА – уродженка села Підмихайля на Калущині – залишається, образно кажучи, жіночим обличчям літературної Долинщини. Я давно виношував журналістський задум запросити авторку численних книжок поезій для дорослих і дітей, членкиню Національної спілки письменників України до літературної світлиці «Галичини» саме у червневі дні цвітіння півоній – у пору її дня народження. І не лише тому, що маю честь більше двох десятків років читати й аналізувати її письменницькі набутки та актуальну публіцистику, а й з нагоди 20-річчя виходу у світ у Дрогобичі її книжки поезій «Пора півоній», з якої я й відкрив для себе Надію як самобутню поетесу з незламним громадянським стрижнем.

– Надіє, як у Вас народилася залюбленість у поетичне слово? Гени?

– Поезія у мені ожила ще в ранньому дитинстві. Звісно, ті рядки я не записувала, а батьки – вчителі – завжди були зайняті роботою. Я народилася у селі Підмихайлі на Калущині і мої перші поетичні проби пера – також. Після того, як ми переїхали до Долини, районна газета «Червона Долина» 1976 року надрукувала мій перший вірш. Тоді літературну студію при редакції очолював світлої пам’яті поет Василь Олійник. Так, уже з 12 років я серйозно почала займатися поезією. Згодом у творчості була пауза – я захопилася журналістикою, а до поезії повернулася 1983-го, після того, як мої твори опублікувала газета «Комсомольський прапор». Літстудію при часописі очолювала тоді поетеса Неоніла Стефурак. А далі мої поезії друкували вже «Галичина», «Молодь України», «Літературна Україна» та інші періодичні видання.

Знаєте, батько за все життя нікому не зізнався, що писав вірші. І тільки 14 років тому – після його смерті – я випадково натрапила на його нотатник з поезіями. У тому невеличкому блокнотику, крім щоденникових записів, серед інших рядків були й такі: «Невже ми у чужинців повинні питати через Дніпро броду?» Цим рядкам 60 років! Із того записничка я також дізналася, що батько мріяв написати роман. Я була вражена. Мама любила малярство і розумілася на ньому, і батько теж полюбляв творити картини. Свого часу навіть потай намалював образи для церкви у Підмихайлі – Ісуса Христа і Святої Анни. А у музеї сільської школи є дві портретні роботи батька олією на полотні – Тараса Шевченка та Івана Франка.

– То маєте у житті два потужні творчі крила – письменство і малярство?

– Є ще й третє – музика. І моя сестра Оксана навчалася гри на скрипці в музичній школі у Калуші, та й батько вмів добре налаштувати інструмент. А я лише два роки відвідувала музичну школу – навчалася грати на скрипці і акордеоні. Вимушена була залишити навчання – не було з ким доїжджати з села до Калуша, а саму мене батьки не хотіли відпускати. Очевидно, недарма чимало моїх поезій стали піснями, і вже понад 30 творів виконують знані українські співаки.

– Як Ви сприйняли вихід своєї першої книжки поезій?

– У мене таке життя, образно кажучи, що я ніяк не можу його хронологічно впорядкувати. То і з моєю першою поетичною книжкою сталася невеличка приключка. Рукопис книжки «Пора півоній» я здала до друку у Дрогобичі. І та збірка лежала у видавництві рік, два, три, чотири, п’ять… Це мене, звісно, не влаштовувало. Тож я подала на конкурс «Смолоскип» у Києві свою іншу збірку. Тож хоча спершу й підготувала до друку саме «Пору півоній», першою світ побачила не вона, а збірка «Дорога». Більше того – через рік я подала на конкурс «Гранослов» ще одну книжку поезій. А «Пора півоній» і далі собі лежала без руху у видавництві, бо не було коштів. У Києві ж книжки переможців друкували безкоштовно. Тим-то «Пора півоній» побачила світ аж третьою числом – 2002 року, бо перед тим у Києві вийшла друком ще й збірка «Зимові лелеки».

До речі, «Пора півоній», на мій погляд, нічим не поступається за якістю двом попереднім. Після виходу у світ моєї першої книжки враження і емоції мене переповнювали. І досі пам’ятаю, як з Києва надійшла посилка зі збірками «Дорога», з якою цікавістю ми з батьками розглядали їх! Першим читати книжку взяв батько. Він завжди першим читав мої друковані твори і був добрим індикатором їхньої якості. Я залишала якусь придбану книжку ніби випадково на столі, а сама кудись виходила. Повернувшись, помічала: якщо книжки на столі нема, то батько її читає і вона належного рівня. Якщо ж книжка графоманська, то вона опинялася на столі чи кріслі – батько нею не зачитувався.

Мою першу книжку «Дорога» батько тримав у себе довго і був нею дуже здивований. А мені через втому навіть бракувало сил тішитися. Після перемоги колеги по перу називали це фантастикою. Розумієте, з усієї України на конкурс було подано 150 рукописів, а відібрали тільки п’ять, серед яких і мій – як найкращий. У ті роки у мене навіть телефона не було, тож організатори вирішили повідомити мене про перемогу… урядовою телеграмою. Адже конкурс відбувався під патронатом Міністерства молоді і спорту України. Я зомліла, коли листоноша у дверях сказала, що мені телеграма…

– Чи були колись у школі, де Ви навчалися, якісь літературні згромадження?

– На жаль, не було. Аж коли я переїхала в Долину, то вже мала змогу відвідувати літстудію при районній газеті. У ті роки батько вчителював у селі Надієві на Долинщині, але більше уваги приділяв чужим дітям, ніж своїм. І драмгуртком керував, і художнього читання навчав тощо. Я часто навіть ображалася. Тому моєю першою поетичною школою була літстудія на чолі зі світлої пам’яті поетом Василем Олійником у Долині. Батькові ж я не давала у рукописі читати жодного вірша чи прозового твору.

Після того, як я надіслала свій вірш у газету «Червона Долина», В. Олійник запросив мене до редакції. Порадив писати й далі, але постійно вдосконалюватися. На мій погляд, і сьогодні такі творчі спільноти однозначно потрібні. Талановитим дітям і молоді потрібні підтримка, поради і науки, а головно – живе творче спілкування. Адже таланти мають властивість з часом вигорати, якщо авторам бракує рішучості. Нині НСПУ і її осередкам бракує уваги влади. Ще до війни, пригадую, Президент Володимир Зеленський називав Спілку письменників пережитком минулого. Ми ж так не думаємо. НСПУ потрібні державна підтримка і фінансовий ресурс, як це є в багатьох країнах. Можливо, й НСПУ та її осередкам треба змінювати формат роботи. Якби ми завчасно переймалися національною ідеологією й активно пропагували українське слово, то тепер не мали б таких великих проблем. Я не мовчу й тепер, коли йде війна. Свого часу мене звинувачували у песимізмі й нагнітанні емоцій, а після Бучі та Гостомеля мої критики, очевидно, переконались у моїх поетичних передбаченнях. Адже біду, Господи прости, я віщувала ще рік тому. Такий вже у мене характер.

Свого часу навіть мій батько зауважив, що я так пишу, ніби батогом шмагаю. Так, я не сприймаю поетичну прилизаність. Сучасне поетичне слово, на моє переконання, повинно не давати звикати до війни й дрімати. Потрібно у собі позбутися вислову «все буде добре…» і не підсолоджувати ним себе й життя довкола. Слово зобов’язане бити на сполох і будити, щоб ми не звиклися зі смертями і втратами. Поезія щонайперше має бути на сторожі доти, поки не виженемо ворогів зі своєї землі. Моє творче слово – мій дар Божий. І я не можу відмовитися від тієї іскри з Небес. Для мене слово – і мій монастир, і моє весілля, і моя родина, і мій смуток, і стогін, і сльози… Моє життя.

– Як видається, Надіє, Ваше малярство – також поезія…

– Ви правильно завважили. Колись я навіть мріяла про художню виставку своїх робіт з поетичними коментарями на кожній. Першу спробу свого часу вже зробила. Але сьогодні малярство для мене – надто дороге задоволення…

Письменство не повинно бути осторонь подій у державі, а має служити людям у біді і в радості. Зі смертю колишнього міського голови Долини Володимира Гаразда відійшло, образно кажучи, у потойбіччя і розуміння владою творчих людей. Я хотіла б, щоб і керівництво Долини, і депутатський корпус прагнули творчих набутків у житті територіальної громади. Свого часу саме керівництво міста ініціювало чимало цікавих культурних проєктів у Долині.

Мрію, що буду потрібною для культурного розвою громади, як і колись, та щоб міська влада про мене не забувала. Мрію про спільну працю, а не чвари. Але ніколи не кину свої людську гідність і письменницький авторитет у болото – Долина ще не дозріла мати літературне згромадження високого рівня. Наразі, крім члена НСПУ поета Ярослава Савчина і вчительки та поетеси Оксани Сподар, я не бачу поряд літераторів гідного рівня.

– Чи хвилює Вас сьогодні доля бібліотек? Адже після децентралізації ставлення керівників територіальних громад до них змінилося, на жаль, на гірше – вирішили економити бюджетні кошти на бібліотекарях, переводячи людей із нікчемними зарплатами на половину чи навіть на чверть ставок…

– Я б’ю на сполох у всі дзвони і переживаю за долю бібліотек. Книгозбірні повинні жити, то недобрий знак – закривати культурні установи чи фінансувати їх за залишковим принципом. Хіба для цього наші захисники воюють на фронті і віддають свої життя?

…Очевидно, символічно, що цього разу двері літературної світлиці нам гостинно відчинила директорка комунального закладу «Долинська центральна публічна бібліотека» міської ради територіальної громади Надія Кушнірчук. Саме у цій бібліотеці, яка віддавна є осердям культурного життя територіальної громади, вперше з часу війни того дня звучали в авторському виконанні рядки поезій Надії Дички:

Сусід наш має славу Герострата,

Це ж треба так в історію ввійти,

Щоби усі – і бідні, і багаті

Не знали, у які сховатися кути

Страждальної прекрасної планети.

Це ж треба так – життями навпростець

Іти по трупах, що мов парапети,

Зробивши рукотворний всім кінець.

Це ж треба так – війні нема спочину,

Це ж треба так – не діє ворожба,

Земля дрижить і стогне не хвилину –

Сто днів уже триває боротьба.

Це ж треба так – сумна і віща дата,

Сто днів у крові, у диму сто днів.

О, Каїне, твоя родина клята

Рід Авеля вбива, його синів.

Та віщий день і судний день настане,

І сонце правди в Божому вогні

На Україну з висоти погляне –

І вороги замовкнуть навіки.

На небі знову плаче Ярославна,

На нас паде її легка сльоза,

Князь Ігор у поході – річка Щавна

З минулого в тумані воскреса.

А поки що – хай додадуть нам сили,

А поки що – тунелі чорних днів,

І ангели, і свіжії могили,

І пам’ять, мов ріка без берегів.

Надія ДИЧКА – поетеса, публіцистка, художниця. Членкиня НСПУ (1997). Друкується з 1985 року. Авторка книжок «Дорога», «Зимові лелеки» (1996), «Ввійду у храм» (1997), «Тебе любити піснею небес», (2000), «Пора півоній», «Між злом і світлом» (2002), «Золота хмаринка» (2004), «Абетка», «За годинником часу» (2008), «Перехрестя» (2010), «Абетка України», «Футбольна абетка» (2013), «Знакове світло Майдану» (2014), «На гостини до Долини», «Війна без приводу війни» (2015). Поетеса – переможниця міжнародних літературних конкурсів «Смолоскип-1995» та «Гранослов-1996». Лауреатка конкурсів на найкраще оповідання у м. Філадельфії (США) до 40-річчя Української бібліотеки, літературних премій ім. М. Бек, ім. М. Утриска (Канада) та ім. М. Томенка (Київ). У 2001 році за книжку поезій «Тебе любити піснею небес» поетку відзначили обласною премією ім. В. Стефаника у сфері літератури. Твори Н. Дички публікували літературні журнали «Перевал» (Івано-Франківськ), «Бористен» (Дніпропетровськ), «Світло-Вид» (Київ – Нью-Йорк), «Дзвіночок» (Рогатин), «Милосердний самарянин» (Львів), у колективних збірниках, центральній і місцевій пресі. У 2008, 2013 і 2019 роках у Краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів м. Долини відбулися персональні виставки малярських творів Надії Дички.