У кожного героя чи героїні проєкту «Людина у війні» своя історія війни. Якось в одній із сільських аптек я спостеріг, як експедитор мережі, вивантаживши коробки з ліками, забирав від працівниць порожні бляшанки. І я без слів зрозумів – волонтер. А ще вкотре переконався, що коли є бажання, то навіть у разі щонайбільшої зайнятості кожен українець тут і зараз може допомагати ЗСУ… Так ми і познайомилися з Іваном Мельником із села Чукалівка Івано-Франківської громади – людиною, чий волонтерський шлях ще понад десять років тому був гартований і освячений Майданом.

– То тепер я живу в Чукалівці, а народився в Івано-Франківську, – розповідає Іван Мельник,– навчався у ЗОШ №13, а відтак – в інституті нафти і газу, спеціальність «будівництво нафтогазопроводів». Але працювати за спеціальністю мені не довелося. Нині працюю експедитором в одній з аптечних мереж області – як логіст розвожу на власному транспорті медикаменти, а водночас не полишаю волонтерську працю й допомагаю ЗСУ. Часу бракує, але якщо потрібна допомога, то все відкладаю і роблю те, що маю робити тут і зараз.

– Коли і як, Іване, Ви зробили свої перші кроки на шляху волонтерства?

– Все почалося ще з Майдану – понад десять років тому. Якийсь час я з побратимами був у Самообороні. Згодом, коли російські загарбники напали на нашу землю, на базі нашої майданівської сотні було створено військовий підрозділ і багато хлопців пішли на війну. Якщо говорити про мою першу волонтерську поїздку, то вона відбулася ще 2014-го. Зателефонували якось знайомі, щоб доправити з Опришівців авто, яке придбали його жителі для фронту, за призначенням – в один із підрозділів ЗСУ.

Я погодився, хоч і треба було доглядати стареньких батьків. Відтак зателефонував до свого побратима Андрія, і ми разом вирішили їхати в Слов’янськ і Бахмут. Навіть батькам не сказали, і попросили інформацію про це не викладати в соціальних мережах, щоб рідні не переживали. Принагідно ми у військових підрозділах також відвідали моїх знайомих з часів Майдану.

– Ви так часто згадуєте майданівське братство, що навіть сумніву не маю: Ваш волонтерський дух гартувався саме на Майдані...

– Я жодного разу у житті не відчував такого духу, такої атмосфери, як на Майдані. Пригадую, що спочатку, приїхавши до Києва, я одну ніч переночував у Будинку профспілок, а зранку вже шукав якоїсь роботи. Бо ж не приїхав до столиці на екскурсію. Якось побачив, як хлопці у трьохсотлітровому казані варили куліш, і запропонував свою допомогу – може, принести води чи наколоти дров і т. ін. Тільки коли згодом ми розговорилися і знайшли спільних знайомих, то хлопці дозволили мені доглядати за приготуванням козацького куліша, щоб не пригорів.

Через кілька днів я запропонував побратимам приготувати чанахи. Розумієте, з нашого намету, де були представники чи не всієї України, більшість навіть не знала, що то за страва – чанахи. Звісно, харчів не бракувало, але ж не тільки бутерброди мали споживати, потрібно було людей і гарячими стравами годувати. До речі, коли як волонтер доправляв вантажі й автомобілі у прифронтову зону, то також часто готував там чанахи хлопцям. Я навіть мріяв, що буду цю страву готувати в кожному селі, куди навідаюсь як волонтер. Але час робить свої акценти. Сьогодні вже не так.

– Можете порівняти?

– Нині волонтерські темпи значно динамічніші, ніж колись. Є список, що і кому віддати, а далі – дорога назад. На мій погляд, Майдан – велика школа спротиву, але, образно кажучи, то були дитячі забави порівняно з воєнними діями, а особливо після початку повномасштабного вторгнення. Пригадую, як прийшов до військкомату. Людей – хмара. А щоб оперативно доправити добровольців до Києва, дуже бракувало транспорту. То я й зголосився своїм бусом допомогти.

А про ризики тоді й не думав, хоча житомирську трасу вже прострілювали російські війська. Пізніше ми передавали все необхідне братові моєї колишньої дружини, який нині, як і наш син, на війні. Тоді на війні бракувало всього – передавали воякам і військову форму, і взуття, і теплі речі, і засоби особистої гігієни, і продукти тощо.

Я мисливець, тож брав з собою у дорогу зареєстровану зброю. Було страшно. А кому не страшно у війну? Бо ж усяке могло статися, адже означеної лінії фронту тоді ще не було. Також я підтримував стосунки і зі Спілкою волонтерів Прикарпаття, адже з багатьма керівниками організації ми свого часу пройшли Майдан. Тож запропонував за потреби доправляти волонтерську допомогу своїм мікроавтобусом.

Був я і в теробороні – пішов у сільську раду, а відтак ми навіть кілька ночей чергували. Та зрозумів, що у теробороні людей не бракує, і знову взявся до волонтерської роботи. Чимало спритних ділків тоді робили бізнес на гуманітарці чи на тарифах на перевезення. Я ж маю чітке усвідомлення, що у гіркий для України час не можна заробляти на людській біді. Чи мають гроші біженці, чи не мають – треба їм допомагати, а не наживатися. Тож ми з побратимами скооперувалися і розвозили все необхідне по школах, де тоді проживали внутрішньо переміщені особи.

З-за кордону надходила дуже велика допомога. Ми приїжджали на прикордонну територію у пункт пропуску «Шегині» на Львівщині і звідти адресно розвозили гуманітарні вантажі. Пригадую той час, коли запровадили безмитне ввезення вантажів, то враз більшість волонтерських автомобілів на кордоні щезла, а натомість почали курсувати перекупники легковиків. Навіть поляки були шоковані і не шкодували сороміцьких слів на адресу тих спритників, дорікаючи, що в Україні війна, а українці, мовляв, на біді провадять собі бізнес і наживаються.

А ми продовжували возити все необхідне. Була потреба – зачинив магазин і поїхав. Я не володію статистикою про волонтерство різних років. Але знаю точно: ті, хто волонтерив десять років тому, й нині продовжують цю справу.

– А з чим це пов’язано, на Вашу думку?

– Перша хвиля волонтерства особлива, тому що, образно кажучи, вона освячена Майданом, як і перші добровольці, які пішли на війну. Люди, по-перше, мають потужну світоглядну мотивацію, а по-друге – досвід волонтерства. До речі, тепер активно долучаються до волонтерської праці й представники внутрішньо переміщених осіб з різних регіонів України. Волонтерство змінилося, тому що змінилися потреби ЗСУ. А щоб закривати потреби в електроніці – дронах чи засобах радіоелектронної боротьби, потрібні потужні ресурси. Як підтвердження – активна багаторічна волонтерська праця моєї колишньої дружини Оксани Лазаренко. Адже нині, як я вже казав, і наш син на війні, і її брат також воює.

Знаю точно, що загалом відчутних проблем із забезпеченням одягом і продуктами тепер на фронті нема. Потрібна інша допомога – зброя, а головно – електронна, є також потреба у транспорті і запчастинах до автомобілів... На мою думку, сучасне волонтерство частково пішло на спад. Може, люди трохи розслабилися чи поменшало потреб у ЗСУ, важко сказати. Активніші у наш час ті волонтери, чиї рідні чи близькі перебувають на фронті. Та можливість допомогти ЗСУ завжди є, була б охота. Для цього не потрібні значні фінансові ресурси, а просто треба бути небайдужим.

– Які перешкоди найбільше відчувають нині волонтери у своїй роботі?

– Думаю, що для волонтерів найбільшою перешкодою у роботі є чиновницька бюрократія. За все потрібно по кілька разів звітувати перед державою, хоча всі волонтери звітують передовсім перед людьми, які фінансово допомагають у роботі. Тож у своїй праці вони повинні бути надзвичайно наполегливими, цілеспрямованими й мати велику силу волі. Для цього не потрібно бути фізично сильною людиною. Адже жінки чи дівчата часто своїми активністю й рішучістю можуть у волонтерстві зробити значно більше, ніж чоловіки. Знаю таких посестер, які вже давно своєю працею закривають позиції будь-якої складності. Як щось треба для ЗСУ – знайдуть і під землею.

– Що осібно Вас, Іване Богдановичу, тримає на шляху волонтерства і додає сили духу?

– Я ніколи навіть не задумувався над цим. Напевно, головно – мій син і жінчин брат, які на війні, мої побратими з часів Майдану. А також маю такий характер – люблю допомагати людям щиро й від серця, а не за гроші. А втомлюватися попри все ми не маємо жодного права. Бо наші захисники стоять там попри нелюдську втому й бережуть наші життя ціною своїх. Мусимо все витримати, дотиснути й перемогти ворогів. На мою думку, якщо є потреба у допомозі для ЗСУ, то слід відкинути всі свої побутові проблеми. Якщо ти не воюєш, то допомагай ЗСУ, а не плещи язиком. Інакше не може бути. І не треба чекати, що вас покличуть допомогти, треба самому пропонувати свою допомогу.