Якби 2022-го сталося те, що запланували напередодні в москві, Україна нині була б усіяна концентраційними таборами, катівнями та тимчасовими тюрмами на кшталт тих, які було виявлено в Бучі, Ізюмі, Херсоні й на інших територіях, тимчасово окупованих рашистами, які відтак звільнили Сили оборони України. Ціле покоління українських письменників, художників, політиків, журналістів, громадських діячів уже було б поховано у братських могилах. Зі шкіл та бібліотек вилучили б українські книжки, а українська мова була б придушена в усіх публічних просторах. Ще сотні тисяч українських дітей московити викрали б та вивезли до рф або ж розпродали по всьому світу…

Про це, тобто про те, що сталося б із нашою державою та її європейськими сусідами, якби московія, напавши на Україну 24 лютого, таки захопила її, як гадали-сподівалися не лише у кремлі, а й у Вашингтоні, пише історик, письменниця та журналістка Ен Еплбаум у статті на The Atlantic. До речі, вона – дружина ексміністра зовнішніх справ Республіки Польща Радослава Сікорського, а в Лондонській школі економіки керує проєктом «Arena» з вивчення пропаганди та дезінформації, отже, використовує у своїх публікаціях чимало інсайдерської інформації.

Тим-то пропонуємо ознайомитися з головними фрагментами її роздумів, в яких вона зокрема акцентує на тому, що всеукраїнський спротив намірам московії та американська підтримка нашого народу запобігли тим великим страхіттям, що могли статися внаслідок такої масштабної геополітичної катастрофи, як поразка України та її цілковите підкорення рашистами.

Ен Еплбаум констатує, що існування України як суверенної держави ще в лютому 2022-го багато хто вважав малоймовірним. Напередодні вторгнення «ерефії» в її землі деякі американські експерти радили не пропонувати Україні військову допомогу, мотивуючи тим, що війна закінчиться надто швидко. Інші американці повторювали російську пропаганду, ставлячи під сумнів, чи має право Україна на існування, чи заслуговує на захист. Ті погляди й досі притаманні деяким американським політикам.

Що було б, якби такі погляди переважили? Уявімо собі на мить світ без української мужності, без американської та європейської зброї чи єдності та підтримки демократій у всьому світі. Якби російський план було реалізовано в тому вигляді, як його написали у кремлі, Київ завоювали б буквально за кілька днів. В. Зеленського, його дружину та дітей убили б диверсанти одного з тих бойових загонів рф, які наприкніці лютого сновигали столицею України. Українську державу захопили б колаборанти, які вже вибрали собі київські квартири. Тоді місто за містом, регіон за регіоном російська армія завоювала б усю країну, вибиваючи остаточно залишки української армії. І для цього їй, як спочатку вважали в генштабі московитів, знадобилося б лише шість тижнів.

Опісля ж російські солдати, сп’янілі від такої приголомшливої перемоги, вже були б на кордонах Польщі, облаштовуючи нові командні пункти, копаючи нові окопи. У НАТО панували б паніка й хаос, в Альянсі гарячково тратили б мільярди на підготовку до неминучого рашистського вторгнення у Варшаву, Вільнюс чи Берлін. Мільйони українських біженців жили б у таборах по всій Європі без жодної перспективи повернутися додому; хвиля співчуття, яка спочатку вітала їх, давно би спала; гроші б закінчилися, пішла б зворотна реакція. Зокрема економіка Молдови зазнала би краху, а її уряд, ймовірно, вже планував би включити цю країну до нової російсько-білорусько-української федерації.

Ця катастрофа не обмежилася б Європою. На іншому кінці світу реалізувалися б плани Китаю щодо вторгнення на Тайвань. Бо Пекін припустив би, що Америка, яка не хоче захищати європейського союзника і цілком загрузла у тривалій боротьбі проти росії, котра осміліла, ніколи не кине всі свої сили, щоб допомогти острову в Тихому океані. Іранські мулли, так само підбадьорені успіхом росії й поразкою України, сміливо оголосили б, що нарешті отримали ядерну зброю. Диктатури по всьому світу, від Венесуели до Зімбабве та М’янми, посилили б свої режими та переслідування опонентів, упевнені, що давні правила – конвенції про права людини та геноцид, закони війни, табу на силову зміну кордонів – більше не чинні. Від Вашингтона до Лондона, від Токіо до Канберри, демократичний світ зіткнувся би зі своєю застарілістю…

До речі, напередодні масштабного московитського вторгнення в Україну російські пропагандисти, втаємничені у кремлівські плани, навіть заздалегідь підготували було статтю, яка мала з’явитися на шпальтах тамтешнього пропагандистського видання «Новості» (російське державне інформаційне агентство внутрішніх справ, відоме систематичною підтримкою кремля, порушенням журналістських стандартів і роботою за так званим «темником»: директивами та розпорядженнями від уряду) після стрімкої окупації України 26 лютого. Автор того матеріалу москвич Петро Акопов,1968 р. н. (навчався в Московському державному історико-архівному інституті, почав працювати на пропагандистському фронті ще 1991-го, після поїздки на російсько-грузинську війну до Південної Осетії, дотримується правих, консервативно-націоналістичних політичних поглядів) вичерпно описав імперські плани путіна щодо тотальної русифікації України й Білорусі та зміни світового порядку загалом.

Власне, ту статтю з робочою назвою «Чудовий новий світ путіна» випадково й опублікували 28 лютого 2022-го, хоча до «стрімкої окупації України» було ще далеко. Відтак швидко видалили, але вебслужбі Internet Archive вдалося зберегти її. До того ж дещо пізніше англійський переклад тексту П. Акопова «Початок росії і нового світу» з’явився було й на маргінальному сайті The Frontier Post (щоденна англомовна газета, заснована в Пешаварі, Пакистан)…

Гадаємо, доцільно б у ключі констатацій Е. Еплбаум ознайомити читачів «Галичини» з пропагандистським чтивом «РІА-Новості». Щоб оцінити всю «глибину й вишину» проімперського мислення. Подаємо той текст з незначними скороченнями.

«На наших очах народжується новий світ. Військова операція росії в Україні започаткувала нову еру… Тут починається новий період як в ідеології, так і в самій моделі нашого соціально-економічного ладу.

Росія відновлює свою єдність; подолано трагедію 1991 року, цю жахливу катастрофу в нашій історії... Так, дорогою ціною, так, через трагічні події фактичної громадянської війни, бо тепер брати, розділені належністю до російської та української армій, досі стріляють один в одного… Росія відновлює свою історичну повноту, збирає воєдино російський світ, російський народ – у всій його сукупності великоросів, білорусів і малоросів.

Якби ми відмовилися від цього, якби дозволили тимчасовому розділенню закріпитися на віки, то не тільки зрадили б пам’ять наших предків, а й були би прокляті нашими нащадками за те, що допустили розпад руської землі.

Володимир путін взяв на себе, без перебільшення, історичну відповідальність, вирішивши не залишати розв’язання українського питання майбутнім поколінням. Адже необхідність його вирішення завжди залишалася б головною проблемою для росії – з двох ключових причин. І питання національної безпеки, тобто створення з України антиросії та форпосту для тиску Заходу на нас, є лише другою за важливістю з них.

Першим же завжди буде комплекс роз’єднаного народу й національного приниження – коли «руський дім» спочатку втратив частину свого фундаменту (Київ), а потім змушений був змиритися з існуванням двох держав, а не однієї. Тобто або відмовлятися від своєї історії, погоджуючись із божевільними версіями, що «лише Україна – справжня Русь», або безпорадно скреготати зубами, згадуючи часи, коли «ми втратили Україну». Повернути Україну, тобто повернути її до росії, з кожним десятиліттям було б важче – перекодування, дерусифікація росіян і нацькування українських малоросів на росіян набирали б обертів. А в разі консолідації дійшло б і до геополітичного та військового контролю Заходу над Україною,

Тепер ця проблема зникла – Україна повернулася до росії. Це не означає, що її державність буде ліквідовано, але її буде реорганізовано, відновлено й повернено до свого природного стану у складі «русскава міра». В яких межах, у якій формі буде закріплено союз з росією (через ОДКБ і Євразійський союз чи Союзну державу росії та Білорусі)? Це вирішиться після того, як буде поставлено крапку на історії України як антиросійської держави. У будь-якому разі період розколу російського народу добігає кінця.

Тут починається другий вимір майбутньої нової ери – це стосується відносин росії із Заходом. Точніше, вже навіть не росії, а російського світу, тобто трьох держав – росії, Білорусі й України, що діють у геополітичному вимірі як одне ціле. Ці відносини вийшли на новий етап. Захід бачить повернення росії до своїх історичних кордонів у Європі. І голосно обурюється з цього приводу, хоча в глибині душі мусить визнати, що інакше й бути не могло.

Чи хтось у старих європейських столицях, у Парижі та Берліні, серйозно вірив, що москва відмовиться від Києва? Що росіяни навіки будуть розділеним народом? І це тоді, коли Європа об’єднується, коли німецька та французька еліти намагаються перехопити в англосаксів контроль над євроінтеграцією і зібрати воєдино європейські країни? Забуваючи, що об’єднання Європи стало можливим лише завдяки об’єднанню Німеччини, яке відбулося за доброю російською (нехай і не дуже розумною) волею. Замахнутися після цього ще й на російські землі – вершина навіть не невдячності, а геополітичної дурості. Захід загалом, а тим паче Європа зокрема, не мали сил утримати Україну в зоні свого впливу, а тим більше забрати Україну собі.

Точніше, був лише один варіант: зробити ставку на подальший розвал рф. Однак те, що це не спрацює, мало бути зрозуміло ще два десятиліття тому. Тим більше, що вже 15 років тому, після мюнхенської промови путіна, навіть глухі почули – росія повертається.

Нині Захід намагався покарати росію за те, що вона повернулася, за те, що не виправдала його плани нажитися за її рахунок, за те, що вона не допустила розширення західного простору на схід. Прагнучи покарати нас, Захід вважає, що відносини з ним життєво важливі для нас. Однак це вже давно не так – світ змінився, і це добре розуміють не лише європейці, а й англосакси, які правлять на Заході. Ніякий тиск Заходу на росію ні до чого не приведе. Втрати від сублімації протистояння будуть з обох сторін, але росія готова до них морально й геополітично. Проте для самого Заходу підвищення ступеню протистояння тягне величезні витрати – і головні з них не економічні.

Європа як частина Заходу хотіла автономії – німецький проєкт євроінтеграції не має стратегічного сенсу при збереженні англосаксонського ідеологічного, військового та геополітичного контролю над Старим світом. Більше того, вона не може бути успішною, тому що англосаксам потрібна контрольована Європа. Проте автономія потрібна Європі й з іншої причини – на випадок самоізоляції держав (через наростання внутрішніх конфліктів і суперечностей) або зосередження на Тихоокеанському регіоні, куди переміщується геополітичний центр тяжіння.

Протистояння з росією, в яке англосакси втягують Європу, позбавляє європейців навіть шансів на незалежність. А про те, що таким же чином Європі намагаються нав’язати розрив з Китаєм, і казати годі. Якщо тепер атлантисти радіють, що «російська загроза» об’єднає західний блок, то в Берліні та Парижі не можуть не розуміти, що, втративши надію на автономію, проєкт ЄС просто розвалиться в середньотерміновій перспективі. Тому незалежні європейці абсолютно не зацікавлені в будівництві нової залізної завіси на своїх східних кордонах, розуміючи, що це перетвориться на загорожу для них.

Тому що побудова нового світового порядку – а це ще один вимір нинішніх подій – прискорюється, і його контури дедалі чіткіше проглядаються крізь розповсюджене покриття англосаксонської глобалізації. Багатополярний світ нарешті став реальністю – операція в Україні не здатна згуртувати проти росії нікого, крім Заходу. Тому що решта світу чудово бачить і розуміє – це конфлікт між росією і Заходом, її відповідь на геополітичну експансію атлантистів, повернення росії її історичного простору і місця у світі.

Китай, Індія, Латинська Америка й Африка, ісламський світ та Південно-Східна Азія – ніхто не вірить, що Захід керує світовим порядком, а тим більше – встановлює правила гри. Росія не тільки кинула виклик Заходу, вона показала, що еру глобального домінування Заходу можна вважати остаточно закінченою. Новий світ будуватимуть усі цивілізації та центри сили, природно, разом із Заходом (об’єднаним чи ні), але не на його умовах і не за його правилами».

Але нічого з цього не сталося. Бо українські вояки відбили перший російський напад на їхню столицю. Бо українське суспільство об’єдналося й підтримало свою армію. Бо українці на всіх рівнях творчо використовували обмежені ресурси. Бо цивільні були готові й далі терпіти жахливі труднощі… Завдяки цьому ми не живемо в тій потворній, альтернативній реальності.

Натхненні тими першими тижнями української мужності, президент Джо Байден і Конгрес США подолали спокусу ізоляціонізму. Лідери Європи – за єдиним винятком прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана – також протистояли ретельно спрямованій російській дезінформації та кампаніям шантажу й погодилися підтримати Україну як військовою, так і гуманітарною допомогою. Люди в усьому світі бачать, як українці протистоять жорстокій диктатурі, і добровільно жертвують свої час і гроші, щоб допомогти.

Завдяки тому, що ми всі разом зробили, Київ стоїть. Українці контролюють більшу частину своєї держави. Легенди про військову доблесть рф розвіяно. Китай та Іран охоплені заворушеннями. Демократичний світ не зазнав краху, а тільки зміцнився. Як заявив Президент України, нам «вдалося об’єднати світову спільноту для захисту свободи та міжнародного права». В. Зеленський приїжджав до Вашингтона, щоб подякувати американцям від імені України. Та насправді дякувати маємо ми, американці, їм, українцям.