В обласному центрі нашого краю за сприяння обласної ради та науково-методичного центру культури і туризму Прикарпаття відбувся фестиваль «Дні українського кіно», який тривав тиждень. Це вже четвертий рік поспіль у нас проводять таке культурно-мистецьке дійство. І під час теперішнього шанувальники кіно могли переглянути такі стрічки, як «Фортеця Хаджибей», «Толока», «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке», «Східняк», «Тарас. Повернення», що дають можливість зацікавленим глядачам орієнтуватися в нинішніх тенденціях в українському кінематографі. Кажуть, що фільми «Фортеця Хаджибей» та «Толока», прем’єри яких свого часу було перенесено через пандемію COVID-19, вперше презентували саме в Івано-Франківську. Пропонуємо відзиви на декілька кінокартин цьогорічних «Днів…».
Поетичне українське кіно повернулося!
Саме так хочеться сказати передусім про неперебутню кінокартину «Толока» кінорежисера Михайла Іллєнка. Так розповісти історію родини, хати, України може тільки кіноПОЕТ, який є гідним сином своєї землі. Це чудова за формою і змістом історична феєрія, адже в ній використано казкові елементи для розкриття сюжету через сценарно-режисерський хід – екранізацію Шевченкового вірша «У тієї Катерини хата на помості»…
Фільм вийшов у широкий український прокат 20 серпня цього року. Його сюжет починають оповідати лялькарі. А потім зринають вишукані алюзії – натяки на події нашої історії, красномовні та багатозначні! Автор використовує цілком нові образи. Сама картина зіткана з метафор, уособлень, синекдох (у значенні використання однини в множині й навпаки). Вони переростають у смислові кінематографічні афоризми і захоплюють, дивують, не відпускають…
Немає у фільмі лише чорного чи білого. Кожна подія, персонаж – носій певної колоритної тези. Ось, приміром, на екрані сіють у землю скрепки – символ справ засуджених, а збирають урожай – колючий дріт (тюрми, заслання). Або візьмімо образ кульової блискавки як нападницької агресивної політики, яку «впіймав і загнав» у слоїк електрик (той, хто дає світло) – символ здобуття незалежності. Але веремія в державі триває, бо є «свої» і «чужі»…
Образ самої Катерини – жінки, матері в образі Берегині Роду, Хати, Землі – вельми розкішний. Завдяки чудодійній, проникливій грі актриси Іванни, дочки М. Іллєнка. Взяти б хоча б перекличку її синів з різних епох, які загинули за волю України... Варто відзначити й паралельні сценарні ходи, пов’язані з Хатою. Вона – й образ великого людського простору, і як хата-складанка (хати виростають одна з одної, як роди, наступні покоління) – це, як на мене, неймовірна знахідка режисера. Просто захоплюєшся його кінематографічним образомисленням.
Словом, асоціації виринають, не відпускають, нуртують у душі глядача довго… Хоч десь, не буду кривити душею, це сприйняття частково переінакшується у фіналі, де йдеться про день нинішній. Як на мене, він стилістично інший, більш прозаїчний. Але ж поетика так чи інакше, а має залишитись і в останніх кінематографічних акордах фільму для поетичної цілісності. Це можна змінити, думаю, якщо є можливість і бажання, щоб не випадати зі стилістики жанру, бо фільм вартий того, він шедевральний…
У «Толоці» – чудове гроно акторів. Окрім І. Іллєнко, і Богдан Бенюк, Дмитро Лірантович, Сергій Романюк, Дмитро Рибалевський, Мирослав Гай, Василь Кухарський... Маємо тут і розкішні зйомки чудового оператора Олександра Кришталовича, до речі, нашого земляка, і колоритну роботу художників-постановників Романа Адамчука та Миколи Кіщука, монтаж – Юрія Грузинова, звукорежисуру Артема Мостового та композитора Романа Вишневського.
Можна ще і ще осмислювати цей фільм, адже він направду філософічно-чуттєвий, неординарний, не має аналогів за всі часи українського кінематографу і є наразі найкращим зразком українського поетичного кіно. Тут сильна ідея єдності – в образі толоки, бо тільки так, громадою, скликаючи все село, можна відновити Хату, ба більше – Батьківщину. Словом, честь і хвала режисерові й акторам! Це той фільм, яким можемо заявити про себе, про нас, українців, дивуючи світ!
Пригодницький жанр на історичному тлі витримано
Приємно, що в українському кінематографі колоритно заявив про себе пригодницький жанр, адже маємо видовищний фільм українсько-грузинсько-турецького виробництва «Фортеця Хаджибей» режисера Костянтина Коновалова. Це фільм-епоха, в якому відтворено події кінця ХVІІІ ст. Пригодницький жанр на тлі історичних подій витримано. Зображено козака, грузина і татарина, які протистоять безжальному ворогові – російському царату.
Сюжет цікавий, і хоча персонажі фільму ведуть діалоги різними мовами, маємо на екрані головне – порозуміння між людьми, які протидіють жорстокій несправедливості й перемагають. Правда, трішки надміру складними фразами українською спілкується Фатіма, донька коменданта фортеці – татарина (її мати була з Полтави). Адже для усного спілкування достатньо розмовно-побутових фраз, щоб кучеряво не загромаджувати діалоги. Проте глядач пробачає це творцям фільму, можливо, навіть дивується й милується цим…
А загалом фільм вийшов добротний. Робота оператора-постановника Володимира Гуєвського, художника-постановника Володимира Філіппова та композитора Мустафи Язичиоглу захоплює. А сам К. Коновалов, як видно, креативний педант щодо створення сцен боїв, фехтувань, вибухів, пострілів, – це все є чудовою оздобою сюжету. А які костюми, їзда верхи, цікавий для того часу реквізит, що засвідчує деталь епохи.
Хороші і заданий режисером темпоритм фільму, динаміка структури і розвитку сюжетної історії. Автори мали на меті розкрити ідею дружби між народами, боротьби проти спільного ворога, тему кохання, правди і кривди. Тішить гра акторів. Фільм видовищний, і виглядає дорого…
А де сам Шевченко?!
Від фільму «Тарас. Повернення» режисера і сценариста Олександра Денисенка очікувала багато. Адже українське кіно – це щоразу радість за своє, а знакова постать Шевченка – це неабияк цікаво. Чим, як думалося, здивують нас цього разу в кінематографічному прочитанні такого феноменального образу?..
Однак після перегляду кінострічки постало невблаганне запитання: а де ж тут сам Тарас? Це ж мав би бути показ особистості, а натомість… Розчарування – це надто мало сказано.
Це ж треба так не любити, не відчувати, не посягнути генія, аби створити лайдакуватий образ лежачо-сутулого, інертного Шевченка, такого собі ніякого парубка. Обличчям схожого на Тараса, але без найменшої потуги, енергії в очах, думках, діях. Навіть якби це був не Шевченко, а якийсь інший за задумом художній образ – нічим би він не зачепив глядача…
Що й заради чого показав нам те все автор фільму? Чим захопив, у чому переконав чи спонукав до нового (нехай не стереотипного, але ж цікавого пізнання неординарної особистості)? Це для глядачів залишилося таїною, хоча відповіді на ті запитання вони мали би прочитувати на сюжетному полотні кінострічки.
Сценарист, режисер – це здебільшого філософ, себто промислювач того матеріалу, з яким працює (а тут феномен як явище!) і його треба пізнати самому, бодай намагатися… Пізнати і як психолог, котрий відчуває свого героя кістками й нервом. Тоді можна створити на екрані історію, а в ній розкрити долю особистості, котра в запропонованих обставинах розвивається як характер (!), постає перед вибором і кульмінує, розв’язуючи конфлікт. А в «Тарасі…» все окремішньо: російський царат, то безпомічний, то жорстокий, виступає досить пасивним провокатором до дії героя. А жінки в житті Кобзаря? Їх теж дуже схематично показано. У кохання ж до Тараса дружини коменданта фортеці, де служив Т. Шевченко в період своєї солдатчини, змальоване у фільмі, я не вірю суто за Станіславським. Не тому, що погано зіграно, навпаки, але через те, що недостатньо вмотивовано. Хіба що у взаєминах із казашкою чуття прорізується, але… Маємо лише якісь «нашарування», а не цілісне розкриття особистості героя…
А Шевченко ж створив там стільки графічних робіт! Він був першим живописцем, який відтворив побут і традиції казахів. Він умів бачити не тільки смердючу казарму, а красу природи, гніт російською імперією народів Кавказу… Він жив і творив попри заборону творити. Шевченко вмів помічати все, що його оточувало, відгукуватися на нього, а який матеріал для польоту творчої уяви дарує його «захалявна книжечка»!..
Друга назва фільму зовсім не звучить. Повернення фактично відбувається аж у фіналі стрічки. Але ж це мало би бути повернення Кобзаря в Україну. Взяти хоча б його листи, де він пише, що мріє про хату, про створення сім’ї. Могла б заграти метафорика глибокого повернення. Та її немає. А так можна було б цікаво вибудувати конфлікт, знаючи механізми феномену творчості. Тим часом про саспенс цього фільму (те, що тримає глядачів у напрузі) годі й казати. Хотілося кілька разів покинути глядацьку залу…
Чи не єдине, чому треба віддати належне, – це гра акторів Богдана Бенюка, Юрія Шульгана, Акнієт Оринтай, Анни Топчій, Геннадія Скарги, Романа Луцького, Олега Волощенка… Крім Бориса Орлова, котрий грає Тараса. Втім, якась режисерська відособленість, а не «оркестровка героїв», яку задав у фільмі сам режисер, не дала можливості талановитим акторам створити цілісну кінокартину. Та заразом варто відзначити працю згаданого оператора О. Кришталовича – фільм візуально тримає саме його робота…
Певна, що наше молоде покоління після перегляду такого фільму, на жаль, не матиме бажання читати, вивчати, цікавитися постаттю Тараса Шевченка…
Насамкінець мушу зізнатися, що дуже чекаю на нові українські фільми! А подивлюся окремі з них – й сказати нічого. А тут не можу промовчати! Мабуть, тому, що болить.
