Волонтерське згромадження пекарів у Брошневі-Осаді на Рожнятівщині, яке почало свою подвижницьку працю з першого дня війни, нині потерпає від невизначеності – матиме постійний осідок для роботи й допомоги фронту чи блукатиме від порога до порога? А коли його активістам урвався терпець, то волонтери вирішили шукати відповіді на те запитання разом із «Галичиною».
У будь-якій подвижницькій праці в ім’я Господнє не буває, образно кажучи, не лише без пряників, а й без батогів, бо злий не дрімає. А волонтерське жіноцтво у Брошневі-Осаді, про яке ми оповідаємо і ще жартома називаємо «солодким фронтом», випікає смаколики для українських воїнів з благословення місцевого духовенства – пароха УГКЦ отця-декана Володимира Майки та настоятеля ПЦУ отця-капелана Івана Креховецького. Тобто творить богоугодну справу.
Понад десяток волонтерок працює нині, випікаючи пряники, рогалики, печиво, в тісній кухні комунальної установи «Дитячий навчальний заклад «Світанок» територіальної громади. Свого часу через низку причин вони вимушені були вибратися із просторих приміщень Брошнів-Осадського ліцею. Хоча мати комфортне місце роботи з електропечами дуже важливо, адже трудитися доводиться всім одночасно в душному приміщенні. Але хоч як, а й тепер кожна жінка виконує свою ланку роботи – рух, як у бджолиному вулику. Все не лише до ладу, а й по-родинному тепло, навіть попри те, що часто волонтерки змінюються: хтось вибуває з маленького колективу, а хтось вливається в нього.
– Усе почалося після повномасштабного нападу російських загарбників 24 лютого, – оповідає бібліотекарка Брошнів-Осадського ліцею Вікторія ЛАГОЙДА, котра належить до осердя цієї волонтерської спільноти. – Було всім дуже тривожно. Волонтерську працю ми започаткували з того, що плели маскувальні сітки. Перші два тижні трудилися щодня від ранку до вечора. Приходили люди, пропонували свою допомогу. Було дуже багато охочих і з-поміж переселенців. Зі мною тоді починали Лілія й Олег Филики, Володимир Павлів...
А випікати для наших захисників солодощі взялися 11 березня. Попервах працювали навіть у суботу й неділю. Щодня використовували не менше півтора мішка борошна. Було так важко, що, образно кажучи, після роботи ми випадали з реальності… Працюємо з продуктами, які офірують люди. Я в соцмережі інформую, що потрібно, й люди відгукуються. Правда, впродовж чотирьох місяців офірують переважно одні і ті самі доброчинці. З того бачимо, що для декого у порівняно мирному нашому селищі війна ще не почалась.
– А чи допомагають підприємці?
– До речі, свій волонтерський рух саме з ними й почали. Разом з чільницею благодійного фонду «Серце Марії» вчителькою Любов’ю Гультайчук проїхалися по всіх магазинах, навідалися на хлібопекарню до братів Романа і Петра Мельників. Вони для початку роботи і дали нам трохи борошна, олії, цукру тощо. Так і стартували. Відтак ще час пішов на освоєння шкільних електропечей, адже ними давно не користувалися.
Готову продукцію для доправлення нашим захисникам ми спочатку віддавали селищній раді й одному з приватних місцевих підприємств. Особлива напруга була, пригадую, перед Великоднем – випікали масу пасок. Приходили допомагати за потреби і керівництво та працівники дитсадка «Шовкова косиця». Ми вдячні всім за допомогу. А відтак почалися, скромно кажучи, незрозумілі для нас і недоречні пертурбації. Ми вимушені були покинути приміщення ліцею. Тепер працюємо у дитсадку «Світанок». Вже понад півтора місяця віддаємо свою продукцію тільки безпосередньо волонтерам, які приїжджають по неї. Тобто конкретним людям, які доправляють її нашим захисникам на фронт.
Зрозуміло, що в ліцеї ми випікали значно більше продукції, та й працювалося зручніше – було де повернутися. Але, наскільки ми зрозуміли ситуацію і як нам пояснили у відділі освіти селищної ради, все впирається в кошти за оплату енергоносіїв. Тож вимушені були перейти у «Світанок». Керівництво селищної ради сприяє нашій праці, дуже допомагає – оплачує воду, енергоносії тощо, а найголовніше – не втручається у розподіл готової продукції і не перешкоджає працювати. Та й директорка «Світанку» Ольга Мацевко разом з колективом дошкільного навчального закладу завжди допомагають. Адже інколи буває, хлопці телефонують, що мають можливість забрати продукцію через десяток хвилин. А все потрібно ще по коробках розкласти – тоді летимо по допомогу до працівниць дитсадка. І ніколи ще дівчата не відмовили. Робота важка. У селищі багато біженців – прийдуть, трохи попрацюють, а відтак кажуть: «Ето очєнь тяжєло…» і… більше не з’являються. У нас всі працюють добровільно і безкоштовно. Але намагаємося не напікати печива наперед, аби доставляти захисникам свіжу продукцію. Хлопці надсилають фотографії з фронту – дякують, а нам приємно таке чути. Ніколи не ділимо продукцію на «нашим» і «не нашим». Для нас усі – наші. А як інакше? Тож дивуємося, що в часі війни серед селищних волонтерів дехто вважає нас «конкурентами», а не побратимами. Бог дає сили і забирає втому. То вдається і вдома щось зробити, і на роботі в ліцеї бути, і допомагати нашим захисникам. Навіть невідомість про кінець війни нас морально не втомлює і не пригнічує. У нас уже сформувалося таке міцне осердя, що працюємо і працюватимемо за будь-яких обставин – скільки буде потрібно. Адже на цю працю нас благословили духовні провідники селища. До речі, ми багато нашої продукції передавали на фронт і завдяки старанням о. І. Креховецького.
– Що для Вас, Вікторіє, важить волонтерство?
– І мій чоловік, і дорослі донька та син мене розуміють. А мама з батьком – надійний тил. Моє волонтерство – це самозаспокоєння чи спокута вини перед тими, хто на війні. Ми так з дівчатами собі поофірували. Вони зазвичай їздять за кордон на заробітки, але після нападу російських загарбників залишились і працюють як волонтерки...
Руслана ФЕДОРОВИЧ, вчителька Брошнів-Осадського ліцею:
– Завдяки волонтерству почуваюся маленькою часточкою великого українського народу. Дуже тішуся, що ми єднаємося духом і спільною працею! Я щаслива, що долучилася до цієї спільноти добровольців. У перші дні після 24 лютого я, можливо, відчувала стрес, але відтак почала шукати, чим можу прислужитися Україні у війні. Спочатку випікала вдома, а випічку продавала і допомагала коштами. Для перемоги працюють у нашій сім’ї всі, і кожен – на своєму волонтерському фронті: і чоловік Володимир, і донька Вікторія. Ми навіть вдома не сидимо без діла. Придбали спеціальне обладнання і крутимо для наших вояків сигарети.
Алла СТИРАНЕЦЬ, біженка з Донбасу:
– Донбас – це Україна, там багато людей, які воюють за свою Батьківщину. І мій чоловік серед них. Ми вдячні за підтримку і віримо в перемогу. У нашому селі живе багато родин, які були 1951 року виселені із Західної Бойківщини – до пів тисячі осіб. Мої батьки – також з виселенців...
Дуже складно не лише мені, а й навіть лідерам чи організаторам означеного волонтерського осередку назвати всіх, хто пройшов школу у цій живій спільноті Брошнева-Осади. Але добрі справи мають свої імена. Тож варто хоча б перелічити бійців «солодкого фронту»: крім згаданих В. Лагойди, Р. Федорович та А. Стиранець, це і Лілія Филик, Валентина Атаманчук, Галина, Сергій та Леся Любезні, Анна й Тетяна Сімонови, Ольга Невтира, Лариса Цікавая, Світлана Волощук, Оксана Романчук, Інна Хімій, Марія Угриновська, Вікторія Кулієвич, Галина Кравець, Мар’яна Жаровська, Ольга і Юлія Іваночки, Христина Пополюк, Ярина Цебер, Володимир Кравець, Галина Атаманчук...
– Тож чому волонтери й волонтерки, які добровільно й безплатно виконують свою роботу в Брошневі-Осаді, нині відчувають невпевненість у завтрашньому дні й емоційний дискомфорт?
Валентина АТАМАНЧУК:
– Те, що я тут роблю, є моїм внеском у перемогу. Коли сюди не приходжу, то починає бракувати такої праці і почуваюся непотрібною. Не можна просто сидіти і чекати манни небесної, якщо хлопці на фронті. Але з боку деяких знаних у селищі представників громади ми відчуваємо нерозуміння – дивну і непотрібну «конкуренцію». У часі війни, на моє переконання, навпаки, потрібно гуртуватися. Зокрема – знайти шляхи розв’язання питання оплати за енергоносії. Ми не можемо спокійно працювати, бо не переконані, що завтра нам не вкажуть на двері. Я була у голови селищної ради територіальної громади Тараса Манорика – все пояснив і обнадіяв. Та все ж ніби перебуваємо між кількох вогнів…
– Головна проблема, що не маємо жодної певності у завтрашньому дні, тобто не знаємо, чи випровадять нас із приміщення дитсадка, чи ні? – наголошує В. Лагойда. – Адже у «Світанку», наскільки нам відомо, планують відкривати нову дитячу групу. Обіцяли, що до кінця липня ми можемо працювати. А що далі, невідомо. Тим часом у такій справі важить і те, скажімо, що пекарям для адаптації до роботи з новими печами потрібно до двох тижнів. А у домашніх умовах працювати нереально...
Тим часом заступниця голови селищної ради Брошнів-Осадської селищної територіальної громади Інна КУДЛА так коментує ситуацію:
– У ДНЗ «Світанок» волонтерки випікають продукцію і для ЗСУ, і для тимчасово переміщених осіб. Фонд «Серце Марії» виграв проєкт «На місцевих ініціативах будується сильна Україна», тож його кошти буде спрямовано на забезпечення волонтерської діяльності з випічки продукції. До вересня волонтерки працюватимуть у «Світанку». А далі все залежить від того, чи почнеться у закладі навчальний процес. Війна ж корегує життя по-своєму. Ми це питання розглядали на виконкомі. Як один з варіантів – використовувати надалі приміщення ресторану «Амур». За умови, звісно, що селищна рада візьме на себе видатки за енергоносії. Ми, до речі, й тепер їх оплачуємо…
Волонтери у Брошневі-Осаді, про яких оповідаємо, не просто випікають смаколики для бійців ЗСУ, а вкладають у них свою душу. Щодня подвижниці моляться на вервиці до Божого Милосердя, а у коробки з печивом запаковують образки з молитвами, вервички, які виготовляли з благословення о. В. Майки школярки Уляна Горасевич та Андріана Трусевич, вкладають до смаколиків дитячі малюнки та інші обереги. Волонтери хочуть працювати спокійно, а не потерпати морально від невизначеності.
