Представляємо легендарну книжку швейцарського воєнного експерта майора Ганса фон Даха «Тотальний опір: Інструкція з ведення «малої війни» для кожного», яка в українському перекладі побачила світ ще 2014-го в київському видавництві «Астролябія». Це – чудовий посібник, що навчає перемагати навіть тоді, коли противником є, здавалось би, непереможна військова потуга, яка принаймні позірно переважає кількісно й технологічно.

Автор розкриває моральні засади, стратегічні цілі, тактику й бойові техніки так званої малої війни. Вихідним принципом цього без перебільшення підручника з провадження ефективного спротиву ворогові слугує переконання, що боротьба за свободу не завершується навіть у разі нищівної поразки у війні, навіть після цілковитого розгрому регулярної армії. Тож із надзвичайною ясністю Ганс фон Дах як добрий знавець цієї справи розкриває принципи організації руху опору, створення збройних формацій малої війни, забезпечення їх боєприпасами, харчами, здійснення диверсій, засідок, методи протидії каральним заходам ворога тощо…

Звісно, «головним у разі війни є насамперед організований опір армії, – пише автор. – І наш обов’язок – подбати всіма засобами про те, щоб армія була й залишалася боєздатною і непереможною. Та водночас ми прагнемо дати нашому народові дороговкази на той випадок, коли армійські підрозділи буде розбито, розпорошено або оточено, коли частина цивільного населення потрапить під владу ворога. Ми маємо намір продемонструвати, що й у цьому, найгіршому з усіх можливих випадків, опір не є марним, а навпаки – стає нашим першим і основним обов’язком».

Припустімо, наводить такий приклад пан Ганс, конкретизуючи свою позицію, що під час війни якась частина або навіть територія усієї держави тимчасово перейшла до супротивника. Армію загалом розбито, навіть якщо її рештки зможуть протриматися протягом тривалого часу в якомусь укріпрайоні. Усе ж більшість вояків, а також основна маса цивільного населення після боїв виживуть. Тож постає питання, пише він, «чи після поразки армії люди, що вижили, мають стати лояльними підданими нової влади, очікуючи звільнення з боку іноземних сил, чи боротьбу слід продовжити у новій формі і всіма можливими засобами».

Або ж візьмімо ще конкретнішу картину, яку наводить Ганс фон Дах і яка цілковито відповідає нинішнім українським реаліям. Ворог зайняв якесь місто. Його населення потрапило під владу окупанта. Як жити далі й діяти робітникові, службовцю, митцеві, вчителеві, газетному редакторові, лікареві? Що в цій ситуації чинити залізничникам, поштарям, поліціянтам? Чи покинуть військові зброю, зрозумівши безнадійність будь-якого спротиву? Чи цивільні люди покірно чекатимуть своєї долі, а чи, можливо, перейдуть на службу ворогові?

З огляду на любов нашого народу до свободи, з одного боку, резюмує автор, маючи на увазі швейцарців, але ця дефініція цілком стосується й українців, і однозначну жорстокість потенційного супротивника, з іншого, припускаємо, що справа й так «неминуче дійде до менших чи значніших сутичок між окупаційною владою і переможеними». Тож останні мають знати, як професійно, а отже, й ефективно вести «малу війну».

Втім, переконаний автор, відати про це мають не лише справжні патріоти своєї держави, які люблять свою батьківщину й готові відповідно діяти, коли ворог уже в країні? А й усі громадяни загалом, надто ж на тлі усвідомлення тих імовірних бідувань і смерті, які чигатимуть на них, незалежно, були вони активними чи пасивними під час бойових дій.

Адже «з певністю можна стверджувати лише одне: ворог пощади не знатиме, – цілковито пророче як щодо нинішньої української дійсності пише Ганс фон Дах. – Байдуже, йтиметься про життя однієї людини чи десятків, сотень чи тисяч – якщо того вимагатиме його мета, він знищуватиме всіх без вагань і жалю. На полоненого солдата чекатиме депортація, примусові роботи або й смерть. Така ж доля судитиметься робітникові, службовцеві, людині вільної професії, домогосподарці.

Ворог не робитиме різниці між ними, а досвід Другої світової навчає, що фізичне знищення переможених у той чи інший спосіб – неминуче. Просто іноді це знищення розтягується в часі. Мусимо усвідомити, що чи то кожен офіцер, учитель, редактор, чи прости жінки й чоловіки, котрі раніше, за певних умов, висловлювалися зневажливо проти ідеології ворога, які сповідували перед війною демократичні цінності та служили свободі, заклик?ли до спротиву диктатурі й деспотизму, – вони всі можуть очолити списки осіб, приречених на знищення чи депортацію».

Те, що витворяли рашисти із цивільним населенням на тимчасово окупованих територіях Київщини і що коять тепер на захоплених землях Луганщини й Донеччини, слугує доказом, що найкращим виходом у такій ситуації справді є тотальний опір ворогові всієї нації – всіх і кожного, до останнього. Щоб і в буквальному розумінні земля горіла під окупантами і ворог жодної хвилі не міг почуватися безпечно, нашим завданням є шкодити йому, боротися з ним будь-якої миті. Таке переконання є лейтмотивом видання. І ця максима, повторимо, як ніколи, актуальна в часі нинішньої війни в Україні.