Мосяжництво – народна назва виду художньої обробки металів і виготовлення з них різноманітних виробів. Ремесло дуже давнє і було відоме ще у Стародавньому Єгипті та часи Трипілля й Київської Русі. Найбільш інтенсивно це призабуте нині ремесло на основі обробки сплавів металів, а головно міді, олова й сурми (сріблясто-білого крихкого металу), розвивалось у довоєнні часи в регіоні Східних Карпат. Тож на Гуцульщині мосяжництво офіційно відоме ще з кінця ХVIII ст.

Словом «мосєж» у гуцульському діалекті означали латунь – тобто сплав міді й цинку. З часом – від половини ХХ ст. – ремесло занепало, але нині знову відроджується. На Прикарпатті «мосєж заливають» нині поодинокі майстри на Косівщині, Верховинщині, Коломийщині... Але їх не можна називати «останніми мосяжниками» Карпатського краю. Мосяжництво поволі оживає і відновлюється у сучасному прояві і, на моє переконання, головно через те потужне коріння, добротні підвалини цього ремесла, які упродовж минулих століть заклали відомі майстри-ремісники, а нині примножують ці народні скарби такі їхні послідовники: І. Дручків, Л. Дубчак, Д. Дутчак, Н. Дутчак, М. Медвідчук, Н. Ребенчук, І. Федюк, П. Харінчук, Р. Стринадюк, І. Кіщук, Ф. Якіб’юк, М. Маклащук, М. Семенюк, І. Тинкалюк, І. Григорчук, М. Могединюк, В. Девдюк, В. Гитиляк, І. Гондурак, Р. Тафійчук, М. Прощук, І. Парипа, О. Гаркус, Н. Габорак, Н. Андрусяк, В. Бажалук, В. Городецький, В. Васкул, В. Богаченко та ін.

Мосяжницькі «візитівки»

Через гіркі реалії сьогодення до зустрічі зі старшим викладачем кафедри методики викладання образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника Віталієм Городецьким і майстром-самоуком Всеволодом Бажалуком – художниками по металу і подвижниками карпатського мосяжництва – ми йшли довго. І, дякувати Богу, нам таки вдалося завітати у ремісничу колиску митців – університетську майстерню на вулиці Гетьмана Мазепи, де завдяки унікальному таланту мосяжників народжуються неповторні і довершені твори – художні дивовижі відродженого ремесла.

Своїми «візитівками» мої співрозмовники вважають такі стислі і глибокі слова.

– Усі без винятку Бажалуки – вихідці із села Вільшаниці на Тисмениччині, за два десятки кілометрів від Івано-Франківська. І про це свідчать мої дослідження. Хто я? Захоплений красою світу дилетант. Освіта технічна – не закінчена вища, я не навчався у жодному мистецькому навчальному закладі, а прийшов до мосяжництва, тому що це давнє ремесло дуже мені подобалося. Ще в дитинстві впадали в око мосяжні чи ювелірні вироби – дуже хотілося й собі їх виготовити з металу. Тож своє життя я враз змінив вже зрілим – після повернення з Іспанії. А зробив цей крок до того, про що мріяв все життя, – бути мосяжником. Все почалося 2010 року з книжки моїх друзів «Гуцульські художні вироби з металу», виданій у Львові, і нестримного бажання до творчості. Мені вже 55. І чим як мосяжник я можу пишатися? Особливо – роботами, виконаними для Українського католицького університету у Львові, зокрема коларом – ректорським ланцюгом, і символічним ключем для бібліотеки. А ще мої мосяжницькі вироби носять дружини двох українських президентів – Віктора Ющенка і Петра Порошенка. Також дуже пишаюся своїми мосяжними реконструкціями еволюції дохристиянських «хрестів». Вважаю це своїм досягненням як майстра.

– Я уродженець села Межигірців неподалік Галича. Моє мосяжництво почалося ще з Галицької ремісничої художньої школи, яку почав відвідувати з сьомого чи восьмого класу. Її створив свого часу наш завідувач кафедри професор Богдан Тимків. У тій школі я займався деревообробкою, бо з металом там не працювали. А 1991 року вступив до Косівського технікуму декоративно-прикладного мистецтва ім. В. Касіяна, а відтак став і першим випускником бакалаврату з художньої обробки металу. Одним із перших моїх вчителів був світлої пам’яті Ярослав Шаган – уродженець села Медухів на галицьких теренах, який навчав нас у Косові металообробки і зародив у мені любов до металу. А також дав мені великі знання викладач композиції Іван Парипа. Згодом я закінчив Львівську академію мистецтв. Отож художньою обробкою металу займаюся вже 30 років. У мосяжництві пишаюся багатьма своїми роботами, а особливо серією «Чотири пори року» – жіночою нагрудною прикрасою-кольє, де застосував техніку холодних емалей і використав камені фіаніти та литво. Це взірець осучаснення народного мосяжництва. А також вважаю однією зі своїх гідних робіт гуцульський топірець та емблему для школи бойових мистецтв «Хорс», яка відновлює гуцульські традиції вправляння барткою. А ще пишаюся своїми учнями, які мене надихають, та їхньою працею.

Галицько-покутські «гуцули»

І Віталія Городецького з опільським корінням, і Всеволода Бажалука з покутським можна попри все однозначно назвати подвижниками гуцульської школи мосяжництва. Любов до гуцульської народної творчості у них не випадкова: Всеволод все своє дитинство провів у Микуличині, а Віталій осягав ази наук у Косові. Майстри вважають, що у наш час прикарпатське мосяжництво ще живе і відновлюється тільки на Гуцульщині, навіть попри те, що у давні часи і бойки, і лемки займалися народним мосяжництвом.

– На мою думку, – каже В. Бажалук, – небезпечний період уже позаду. Звісно, нині ще не можна говорити про якийсь колосальний розквіт мосяжництва, але процес відродження вже не можна перервати. На Прикарпатті є достатньо майстрів мосяжництва. Ще десять-дванадцять років тому картина була інакша. Навіть попри існування таких центрів, як Косів чи Івано-Франківськ. Так, мосяжництво жило на академічному рівні чи в музеях, але таких захоплених «дилетантів», як я, не було. Останнім із таких яскравих народних майстрів був Роман Стринадюк. Сьогодні мосяжництвом займаються професіонали й освічені майстри, як, наприклад, викладач у Косові Олег Гаркус чи в Івано-Франківську – Віталій Городецький.

– Нині, – додає В. Городецький, – у мосяжництві вже використовують сучасні технології литва й обробки металу. У давні часи народні майстри працювали по домівках і лили метал у відкриті посудини – тиглі і дуже потерпало їхнє здоров’я від різних шкідливих випарів. Ми ж використовуємо сучасну витяжну систему: піч електрична і закрита, а тиглі – графітові. Наше ж литво можна назвати ювелірним, адже всі матеріали, які ми застосовуємо, сучасні. Зокрема, і формовочні суміші у нас вже не глиняні, а на основі гіпсу і з кристобалітами, які не лише витримують високі температури, а й забезпечують чіткий відлив. З металів використовуємо латунь. А замість дерева, як у давнину, – спеціальний ювелірний віск, з якого робимо фірмак. Це дає змогу відливати і мініатюрні вироби, об’ємні, а не тільки площинні й масивні. Хоча й сьогодні у мосяжництві головно ручну роботу застосовують, але вже значно менше потрібно механічної обробки виробів.

...У мосяжництві, яке нині відновлюють і продукують Віталій Городецький та Всеволод Бажалук, обов’язковими є такі кроки. Щонайперший і найголовніший – молитовне звернення до Бога перед початком роботи. А далі вже все інше. Перший етап – виготовлення ескізів на розлінованому в клітинку папері, щоб побачити вигляд майбутнього виробу в площині. Другий етап – малюнок у натуральну величину. Третій – різьблення на воску майстер-моделі, яку колись народні майстри називали фірмаком. А спеціальним восковим паяльником ще можна набивати якісь фрагменти декору і піднімати рельєф, можна робити різноманітні прорізання і т. ін. Тож майстер-модель уже стає не плоскісною, не дворівневою, а рельєфною, об’ємною. Четвертий етап – заливання моделі формосумішшю і відтак спеціальною силіконовою гумою. А далі заливають воском під тиском і формують «ялинку» чи «дерево» з багатьох моделей. Накривають колбою і заливають формомасою. П’ятий етап – прокалювання в печі і випікання залишків воску. Відтак заливають розплавлений метал. П’ятий етап – механічна обробка виробу.

Весь процес може забирати до трьох днів чи й більше, а іноді – і до місяця. Все залежить від виробу. Робота мосяжників трудомістка і, на думку майстрів, потребує виняткової терплячості. У наш час спектр мосяжних виробів відчутно вужчий, ніж у давні часи, коли їх люди активно використовували у повсякденному побуті. Сьогодні В. Городецький і В. Бажалук головно відновлюють світогляд сприйняття народної автентики, а не тільки традиції виготовлення мосяжних прикрас-оберегів - зґард, хрестиків, а й їхню глибоку символіку. Майстри вже розробили нову серію майбутніх виробів – браслетів, а також виливають топірці і різноманітні зброярські прикраси. Особливу історію Віталій та Всеволод розповіли про унікальний патріотичний проєкт, в якому взяли участь:

– У нас є спільний друг зброяр Дмитро Ейдер, – пояснили мосяжники,– син Андрій якого був на одному з українських кораблів, які протистояли агресії москалів і потрапили у полон. І Дмитро вирішив подарувати всім нескореним морякам корабля іменну зброю. Таких кортиків було виготовлено двадцять три чи двадцять чотири. Основну роботу виконували Дмитро з дружиною та майстри з Харкова, Києва і т. ін. Ми для цього виготовили мосяжне орнаментальне литво.

... У мосяжництві використовують чимало різних інструментів: різці по воску, які традиційно майстри виготовляють самотужки і вважають найпершим інструментом у роботі, мікроскоп, фільєрну дошку для витягування дроту, різноманітні припої, газові пальники, муфельну піч для випалювання гіпсових опоків і піч для плавлення металу, де досягається температури понад тисячу градусів, а також кліщі, вальці, круглогубці, плоскогубці, дрелі, різноманітні шліфувальні верстати, магнітна галтовка для обробки виробів і згладжування недоліків, ультразвукова ванна, сучасні речовини для патенування виробів – надання кольорових відтінків методом занурення і т. ін.

Майстри ексклюзивно розкрили «Галичині» одну добру новину: ведуть перемовини з керівництвом одного з добре відомих в Івано-Франківську закладів про створення там мистецької майстерні-студії «Ювелірка – це просто», де провадитимуть різні майстер-класи з обробки металу для всіх охочих. Вони однозначно переконані, що мосяжництво обов’язково відродиться, і відзначають у цьому велику роль Косівського інституту декоративно-прикладного і образотворчого мистецтва, який спеціалізується на традиціях гуцульського мосяжництва, і, звичайно, Навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника.

«Доки живуть і працюють інститут у Косові та його фахівці, доти і карпатське мосяжництво буде жити», – переконані майстри цього мистецького ремесла Віталій Городецький і Всеволод Бажалук.