Нам треба би визнати, що останні рухи України у сфері врегулювання російсько-українського конфлікту – як-от «грізна» відповідь нашого Міноборони на російську погрозу збільшити постачання зброї на Донбас чи призначення до групи «мінських переговорників» уже напівпритомного першого напівпрезидента, або ж наївна вимога, щоби Білорусь видала нам «вагнерівців» – є жалюгідними. Зрештою, так і має бути, адже на великій європейській геополітичній шахівниці (про світову ж годі й казати) Україна є лишень одним із пішаків. На відміну від Росії.
Європа давно шукає способи відновити співпрацю з Росією бодай «з урахуванням нових обставин». Ця тенденція наростала досить швидко, але її зупинила неочікувана пандемія COVID-19. Та це не означає, що вона втратила актуальність для європейців. Можна припустити, що навпаки – щойно коронавірус у світі «візьмуть» у прийнятні рамки, зусилля на зближення ЄС з РФ відновляться з новою силою. Для такого припущення є щонайменше два чинники. Перший полягає в тому, що за це півріччя, коли майже всю увагу світової спільноти поглинула пандемія, сталися відчутні зміни в розстановці політичних сил: Китай зміцнів, США ослабли, ЄС розбалансований зсередини. Другий – процеси в самій Росії: зубожіння й незадоволення населення, проблеми з економікою й національною валютою, опозиційна Москва і збунтований Хабаровськ, плюс – «пробудження Білорусі». Усе це хвилює не лише Кремль.
Чому? Відповідь відома не віднині, вона складна й багатопланова. Ще наприкінці 2019 року президент Франції Еммануель Макрон сказав: «Я впевнений, що ми в Європі можемо збудувати архітектуру стабільності, миру і довіри тільки тоді, коли розмовлятимемо з Росією. Це не означає попускати Росії. Забути, що вона зробила і що чинить, але прагнути до деескалації». Всі ж розуміють, що РФ є значним гравцем не лише через свої географічні масштаби й запаси природних ресурсів, не тільки з огляду на історичну репутацію й нинішнє членство в Раді Безпеки ООН із правом вето, а й тому, що вона має великий арсенал зброї масового знищення – кілька тисяч боєголовок з ядерними зарядами.
Водночас для Заходу не є таємницею й російські проблеми – демографічні, економічні, суспільні. Величезні простори російського сходу вже тривалий час «безлюдніють», точніше – на місце відсутніх росіян приходять «скрізь присутні» китайці. За деякими припущеннями, вже невдовзі китайці могли би стати другим за чисельністю етносом у РФ, а це матиме свої суспільно-політичні наслідки. З другого боку, попри величезні ресурси економіка цієї країни зростає дуже повільно – прогнози збільшення ВВП на цей і найближчий рік становлять 1,6–1,8%. Це все в умовах зовнішніх санкцій, внутрішнього казнокрадства «царських» розмірів та пандемії коронавірусу. І перспективи не райдужні – Європейський «зелений» план передбачає істотне обмеження найближчими роками експорту російських нафти й газу. Рубль поступово сповзає. Глиняні ноги російського велетня стають дедалі очевиднішими.
Путін, як пишуть, чимраз частіше просиджує в бункері; росіяни, як бачимо, дедалі масовіше виходять на вулиці і більше хочуть змін. У ситуації погіршення економічного стану й рівня життя будь-яка суспільна криза може стати тією іскрою «ленінського типу». А ще й історичний досвід показує, що коли в Росії становище народу стає нестерпним, то зазвичай доходить до кровопролиття і зміни влади. Й от постає запитання: якщо не Путін, то хто? Українці, які демонізують особу російського президента і сприймають його як остаточне зло, можуть, звичайно ж, пофантазувати на тему, що «гірше не буде».
Але європейці не такі «фантазери». Для ЄС життєво необхідно затримати Росію у своїй сфері впливу й у такий спосіб зупинити просування Китаю на захід континенту. Європі все ж потрібні російські ресурси й ринок – тобто врівноважений росіянин із високою купівельною спроможністю. І європейці прагнутимуть цього з усіх сил, незалежно від того, хто стоятиме на чолі Росії. І ніяка окупація Криму і східного Донбасу їх не зупинить, хоча ця карта, звісно, залишатиметься на столі й під час великої гри. Такі її правила.
До чого я веду? До того, що й українцям нарешті варто було б позбутися своїх романтичних фантазій про червоно-чорний стяг на руїнах Кремля й почати мислити категоріями прагматичними. Потрібно тверезо оцінити свої можливості, а відтак – і своє місце на геополітичній мапі континенту, яке не є ні найважливішим, ні найпочеснішим. Це, можливо, і неславне, але помічне усвідомлення дало б нам змогу приймати в майбутньому рішення, які не були б ні жалюгідними, ні комічними. Колись треба починати, а для початку тверезий погляд на Україну в геополітичному контексті – це не так уже й мало.
